Їй так хотілося виїхати з цього міста! Виїхати кудись подалі і почати своє нове, точніше доросле життя із чистого аркуша. Але не вийшло. Маму одну не залишиш. Вона ще не стара, звісно. Але в неї слабе серце, і Олена, її дочка, це єдина підтримка та опора.
Здобувши диплом, вона зайнялася пошуками роботи. Всі гарні місця були давно зайняті дітьми та знайомими сильних світу цього. Та й диплом у неї був середній, оцінки не виявляли ні видатних здібностей, ні стовідсоткової підкованості. Четвірки перемежувалися з трійками, хоч перших було більше. І захист із оцінкою «добре». Ось і всі нагороди.
Поневіряючись більше місяця, вона вирішила все ж таки зазирнути в колишній заклад, а раптом пощастить, і хоч якась посада для неї знайдеться. Пощастило. Її прийняли на рідну кафедру економіки, яка готувалася до вступних іспитів. Взяли тимчасово: папірці розбирати, особисті справи, заяви. А там як вийде.
Так от і працювала вона вже майже рік і від добра добра не шукала. І посаду мала: помічник асистента. Така собі посада, але з її турботами про будинок і про маму цілком підходяща.
Чи замислювалася вона про себе, про особисте життя, про кохання? Важко сказати. Мабуть, у глибині душі так, але вважала, що це не для неї. Хіба можна думати одночасно про слабу маму і про когось ще?
Немає у неї близького друга, немає чоловіка. Є подружка Тая, і ось із нею вона іноді проводить вільні вечори.
Найчастіше Тая приходить до неї, мама не заперечує. Вони разом п’ють чай, а потім усамітнюються в спальні Олени і розмовляють про своє, про дівоче. Точніше, говорить в основному Тая і розповідає про коханого Миколку, який він у неї гарний, лагідний і ніжний. Він уже зробив цю пропозицію, діло йде до весілля.
А Олені до певного часу розповісти не було чого. А потім раптом з’явився він. І його поява була подібна до спалаху, який затьмарив небо, досі спокійне і безхмарне. Олена закохалася.
Юрій до переведення в університет викладав у коледжі телекомунікацій, а потім йому знайшлося місце тут, щоправда, на іншій кафедрі. Але зустрічі були неминучими і в коридорах, і в буфеті, і на різних заходах.
Пролунала чутка, що студенти його обожнюють: розумний, цікавий, харизматичний. Як тут встоїш?
Познайомилися ближче вони з Оленою зовсім випадково, у клубі поезії. Туди її привела Тая, любителька та шанувальниця поезії та поетів. Їх у місті було не так багато, хороших у всякому разі. А наречений Таї Миколка писав непогані вірші.
Зустрічі проходили в дружній обстановці, за столиками з легким ігристим, фруктами та тістечками. Можна було за бажанням і каву замовити.
І ось на одну із цих зустрічей з’явився Юрій.
– Не очікував я вас тут зустріти, – сказав він, підійшовши до її столика, низько нахилившись.
Олена була така здивована, що промовчала. Юрій був одягнений у світлі джинси та светр, від нього пахло приємною туалетною водою. І до нього вже поспішала довгонога білявка у сукні з блискітками.
– Ти часто тут буваєш? – запитав він, швидко перейшовши на ти.
– Іноді, – відповіла нарешті Олена, наважившись підняти очі.
Але тут його супутниця підхопила Юрія під руку і повела до їхнього столика в кінець зали.
Наступного ранку пролунав дзвінок. Олена ще толком не прокинулася, номер був незнайомий, і вона хотіла не відповідати, але все ж таки не стрималася.
Дівчина взяла слухавку й застигла від почутого.
– Привіт! Чому вчора пішла так рано? – Почула вона чоловічий голос.
– А можна зустрічне питання: ти хто взагалі?
– Юрій. Телефон запитав учора у твоєї подруги, коли вона чекала на тебе біля виходу. Хіба вона не сказала?
Олена згадала, що перед виходом з клубу зайшла у туалет, значить, Тая не сказала про про цей факт.
– Треба ж, а я не здогадалася запитати твій номер у твоєї подружки. Яка невдача!
Юрій розреготався. І з цього дня у їхніх стосунках багато що змінилося. Ні, вони не зустрічалися, але бачилися часто. Майже щодня спілкувалися в університетському буфеті. Юрій сказав, що він не з техніків, просто життя змусило обрати найдоступніший шлях, щоб здобути вищу освіту.
– А взагалі я пишу небагато.
– Поет? – Запитала Олена.
– Ні, прозаїк. Пишу про наше життя з усіма його перипетіями. Оповідання та невеликі повісті, мрію написати роман. Але це справа майбутнього.
– А де друкуєтесь? – Зацікавлено запитала Олена. Вона ніяк не могла перейти на ти.
– Та ніде. Так, в інтернеті й у батька в газеті. У нього своя туристична фірма, що випускає невеликий журнал. Там іноді виходять мої дорожні нотатки.
Юрій виявився дуже цікавою людиною та співрозмовником. Олена відчувала якесь тяжіння без її волі. Десь глибоко у душі дівчина розуміла, що вони не пара. Він старший, солідніший, та й зовні набагато ефектніший, аніж вона. Немає в неї родзинки, а так би хотілося її мати!
У клубі вони теж іноді зустрічалися, хоч і рідко. Та туди Юрій завжди приходив не один. З різними жінками. Поки нарешті не зачастив з однією і тією ж. І якщо раніше він лише здалеку кивав Олені на знак вітання, то тепер він зволив познайомити з нею свою пасію.
– Познайомся, Олено. Це Лілія. Сьогодні читатиме свої вірші. А це Олена, моя колега, – сказав він, і Олена лише кивнула у бік цієї новоявленої поетеси з худою фігурою та рідким рудим волоссям.
Коротше, вона їй не сподобалася. Олена довго не могла зрозуміти, чому ця Лілія викликала в неї почуття, схоже на злість, і чим вона так привабила Юрія? І невдовзі зрозуміла, що ці почуття не що інше, як несвідомі ревнощі, а ще безпорадність. А що вона могла зробити у цій ситуації?
Єдиний чоловік, який їй подобався, був захоплений іншим, причому далеко не красунею. До них вона його раніше не ревнувала, розуміла, що вона не конкурент. Але це…
Лілія піднялася на невеликий подіум і прочитала вірша.
– Що з тобою? – тихо спитала її Тая. – На тобі обличчя немає.
Микола теж подивилася на Олену з цікавістю, а вона вибачилася й пішла. Її з ревнощами душа шукала спокою. Ні, вона не боротиметься за нього. Тим більше, з ким, з Лілею? Про неї навіть думати не хотілося. Усе це здавалося Олені якоюсь безглуздістю, як і її вірші.
З цього часу Юрій став якось дбайливіше ставитися до Олени. Розмовляв він обережно, а от дивився на неї уважно, ніби шукав відповіді на якесь запитання. Бачились вони лише в університеті, у клуб Олена більше не ходила.
– Це через нього? – запитала Тая, і Олена не стала лукавити:
– Через неї. Знайшов собі розумницю-красуню. От і нехай слухає її вигадки, а мені не цікаво.
– Хто? Юрій чи вигадки? – Перепитала Тая і отримала коротку відповідь: обоє.
Закінчився навчальний рік, і вони перестали зустрічатися. І тут у житті Олени відбулися величезні зміни. Їх з мамою несподівано розшукав мамин батько, якого вона не бачила років тридцять, з того часу він залишив сім’ю. Олени тоді ще й на світі не було, і про свого діда вона знала лише з чуток.
А тут на тобі! З’явився! Статний чоловік сімдесяти з лишком років, сива шевелюра, густі брови, підтягнутий. Велися довгі розмови «за життя», у повітрі лунали спогади, миготіли образи та обличчя.
Олена слухала їхні розмови з цікавістю. І зрештою він запропонував їм переїхати до нього, особливо коли дізнався, що у дочки слабе серце.
– Я докладу зусиль, знайду лікарів. Оленочці забезпечу хорошу роботу, у мене напрацьовані чудові зв’язки. У мене є великий будинок. Подумайте. Ми ж сім’я…
Останнє твердження було дещо спірним, проте після довгих роздумів вони вирішили з’їздити до нього для початку, а потім вирішити. А до осені переїхали остаточно. Квартиру свою закрили на сто замків, вирішили не продавати. Олені вона може стати в нагоді будь-якої миті.
Олена звільнилася, відпустили її без проблем. Але хто вже доніс Юрію про те, що вона їде, залишалося загадкою. Вона пакувала останню валізу, коли продзвенів дзвінок на її мобільному.
– Я хочу тебе побачити, – почула вона його голос і не змогла відмовити.
Вони сиділи у невеликому ресторанчику. Пили легке біле ігристе, їли салат із крабів, і він говорив, говорив, ніби хотів виговоритись на прощання.
– Ти остаточно вирішила поїхати? – спитав він нарешті.
– Я не можу залишити маму. І тут мені насправді робити нічого. Робота неперспективна, життя також. Мене тут нічого не тримає, Юрію, – відповіла вона, дивлячись на нього через скло напівпорожнього келиха.
– Мені дуже шкода. Мені завжди здавалося, що між нами щось є. Тільки не міг збагнути, що. Ти не дала мені можливості збагнути тебе, чи що. Не знаю, як це висловити. Я шукав шляхи, хотів…
— Хотіти й могти дві різні речі, — зупинила вона його. – І якби справді хотів, то зміг би знайти ці шляхи. Не такі вони були й тернисті.
Він довго мовчав, а насамкінець запитав:
– Ми можемо зустрітися? Я не все розповів про себе.
– Ми їдемо завтра вранці, вибач, Юрію. Не вийде.
І Олена помчала у своє нове життя, так ні про що з ним і не домовившись. Через рік вона вийшла заміж, начебто із кохання. Але все ж таки не було того тяжіння, яке вона зазнала лише одного разу до одного єдиного чоловіка. Але з ним не склалося, їхні шляхи розійшлися.
Вона не відповідала на його рідкісні дзвінки, і одного разу він надіслав повідомлення з незнайомого номера: «Я змінив номер телефону. Якщо подзвониш, я буду щасливий. Юрій».
Олена повернулася до рідного міста, через п’ять років. Хоча ні, до того вони теж приїжджали кілька разів, але буквально на день-два. Перевіряли квартиру і тут же виїжджали назад. Мама була жива та здорова. Олена працювала у банку, яким колись керував її дід.
Цього разу вона приїхала сама. Сиділа у своїй маленькій затишній спальні, тримаючи в руках телефон. Вона ще не зустрілася з Таєю, хоча знала, що в них з Едіком все гаразд, росте син. Їм тепер не до клубу поетів. Олена не наважувалася зателефонувати Юрієві, щось зупиняло. Що вона і сама не могла зрозуміти.
Так і не наважившись, вона вийшла з квартири і пішла знайомими вулицями, пройшла повз ресторанчик, в якому вони розлучилися, і дійшла до клубу. Вивіску побачила здалеку, а на приписку знизу не звернула уваги. Піднялася на ґанок і штовхнула масивні двері, увійшовши всередину.
Її погляд побачив стелажі з книжками, потужний прилавок і привітну дівчину за ним. Вона дивилася на Олену і посміхалася.
– А поетичного клубу тут хіба більше немає? – здивовано спитала вона.
– Ні, тепер тут книгарня. А ви не знали?
Олена пішла вздовж стелажів, роздивляючись полиці з книгами. І нарешті підійшла до однієї з них із написом «Книжкові новинки». Пробігла очима по назвах, і раптом її серце стрепенулося. Вона побачила книгу “Олена”, автор Юрій…
Вона взяла з полиці невеликий том, відкрила навмання і прочитала:
«Її не можна порівняти ні з чим, хіба що з ранньою весною, з тонким ароматом нарциса, з боязким сходом сонця або чистим струмком, що ніжно дзюрчить. Такою я пам’ятаю її, Олену, мою єдину не здійсненну мрію. Інші збулися…»
– Цікавитеся? Це наш автор. Точніше, був наш, – у Олени знову тьохнуло серце.
– Чому був? А що з ним сталося? – Запитала вона тремтячим голосом.
– Виїхав за кордон, кажуть. Куди не можу сказати. Книгу братимете? Я читала, дуже незвичайний роман, про якесь дивне кохання чоловіка до жінки. Думаю, він усе вигадав, але написано чудово. Особливо для його переживання. Берете?
– Так, – відповіла Олена, а потім проплакала всю ніч, читаючи його зізнання, одкровення, написані та адресовані їй.
Тільки зараз вона дізналася про його недугу, через яку, як з’ясувалося, він не посмів відкритися їй до кінця, освідчитися в коханні, поєднати долі.
Між рядками вона зрозуміла, що Юрій мав повільну слабість, перебуваючи під постійним наглядом лікарів. Тому вважав, що сім’я й діти йому протипоказані.
Він ніби знав, що колись Олена прочитає його роман і зрозуміє, що дні минули, роки промайнули, вони розлучилися, а от кохання, якщо й живе, то тільки на цих сторінках, як улюблене обличчя на фото.
Дивишся на нього, пестиш поглядом, серце стискається, а людини поряд немає… Лише його портрет, відбиток на папері…