Олексій сидів в своєму офісі. Він був успішним бізнесменом, його компанія нещодавно уклала вигідну угоду і здавалося, що життя налагоджується.
Але в глибині душі він відчував порожнечу.
Увечері після довгого робочого дня він відкрив свій ноутбук і, не знаючи, що робити, зайшов у соціальні мережі.
У стрічці майнули знайомі обличчя, і він натрапив на профіль Каті.
«Як давно я її не бачив», – подумав Олексій, згадавши, які вони були близькі багато років тому.
Це було ще у студентстві, вона навчалася на курс молодше.
Все якось різко закрутилося на весіллі спільного знайомого.
Але, як і студентський шлюб їхніх друзів, довго не тривало.
Після отримання диплома Олексій хотів зробити Каті пропозицію, але боявся, прораховував варіанти та ризики як грамотний економіст.
А вона тим часом вважала, що це побоювання, недовіра та бажання знайти когось краще. Та ще й Андрій із нової роботи почав залицятися. Цікавий хлопець, веселий такий… Сцени ревнощів, сварки з боку Олексія та повне нерозуміння, чому вона не могла почекати – він що, багато просив?!
Одним словом, Олексій і Катя розійшлися зі сварками, які потім обговорювали навіть на врученні їй диплома.
Не тільки студенти, а й самі викладачі шепотілися.
Але це було у далекому іншому світі. А зараз…
Олексій не міг стримати порив і, хильнувши після напруженого робочого тижня, написав їй повідомлення:
– Привіт, Катю. Не знаю, чи ти мене пам’ятаєш, але я все ще пам’ятаю тебе. Як ти?
Наступного ранку він прокинувся з важкою головою і ж ахом від того, що зробив.
“Навіщо я це написав?” – думав він, збираючись видалити повідомлення.
Але в цей момент прийшло повідомлення… Від Каті!
«Привіт, Олексію! Звісно, пам’ятаю. Як ти?»
Серце Олексія стрепенулося. Він не сподівався, що вона відповість.
«Я добре, дякую. Просто згадав старі часи. Як ти живеш?»
«Живу, як усі. Робота, дім, іноді зустрічаюся з друзями. 15 років, як вдова. А ти?»
«Що трапилося?»
– Пригода на дорозі. Ми збиралися розлучатися, і він їхав обговорити можливості розійтися більш–менш мирно… Знаєш, ніби й збиралися розлучатися, але я це важко переживала. Мені здається, я побачила сонце у вікні зовсім недавно. А що в тебе?
– Я бачу обличчя партнерів, спонсорів інвесторів: робота поглинає. Двічі був одружений, є дочка від першого шлюбу. Моя найкраща випадковість. Вчиться у Чехії.
– Мої закінчили інститути. Як це витягла, досі не розумію. Стільки нервів та здоров’я було вкладено.
Дякую тобі, що свого часу твердив мені, щоб не сміла здаватися. Ця твоя порада не раз мені знадобилася, коли опускалися руки. І тоді, коли мене не хотіли допускати до диплома, і зараз, коли не уявляла, як викручусь.
Викрутилася. Втім, вони й самі молодці – обидва з другого курсу працювали, допомагали як могли. Запустили якийсь бізнес, а він так вдало пішов, що теж незабаром дивися й розбагатіють.
– Ти пам’ятаєш мої поради з того часу? А щось ще згадуєш?
– Так, часи були цікаві. Ми були молоді й наївні.
Олексій відчув, як ностальгія накриває його. Він згадав, як вони разом гуляли парком, сміялися і мріяли про майбутнє. І ось дивина: воно склалося, загалом, як вони і мріяли, тільки в кожного окремо. Він згадав, як вони не могли домовитися, скільки дітей добре, одна чи двоє. А де їм вчитися? А де краще жити у будинку чи квартирі? Щоправда, вони разом тоді могли собі дозволити тільки кімнату орендувати. І то, якщо досить далеко від центру.
– Я завжди думав про тебе, як могло б бути.
– Знаєш, я теж іноді думала про тебе. Але життя йде, і ми не можемо повернутись назад.
– Але ми все ще можемо дозволити собі по філіжанці кави. Давай спробуємо завтра зустрітись.
– Так, добре.
– Зручно в центрі? Я замовлю тобі машину.
Так легко, так наївно. Він стільки років боявся написати, а вони домовилися за пів години. Олексія взяла злість, що він не зробив цього раніше – може, тоді все було б інакше. З іншого боку, а коли? Адже було стільки справ. Він і зараз важко уявляв, чи зможе приділяти їй увагу в принципі. Але то були переживання іншого порядку. А поки що треба привести себе в порядок. Виходити з дому у такому вигляді вже не за статусом.
Статус… чи міг він подумати тоді, 20 років тому, що це слово взагалі з’явиться в лексиконі. А зараз доводиться про це теж думати…
…Катерина ж просто намагалася зрозуміти, а чи їй це потрібно?
Начебто й приємні любовні переживання корисні у будь-якому віці. З іншого боку, їй 55, ну які переживання, куди вона лізе? Вона давно вибудовує стратегії для великої торгової мережі, розвиває її. В цілому вона добивалася всього, що хотіла, власною завзятістю та працею.
А Олексій – це підприємство високого ступеня ризику. Навіть скоріше збиткове.
Але тут економіст поступився місцем жінці. Треба зустрітися, там розберемося.
Наступного дня Катерина стояла за рогом кафе, пригортаючи до грудей сумку і намагаючись не думати про те, як тріпоче її серце.
Вона дивилася на вхідні двері, через які проходили люди, і щоразу, коли вони відчинялися, у її животі здіймалося хвилювання.
«Чому я так нервуюся?» – думала вона, намагаючись заспокоїти себе.
Минуло більше двадцяти років, як вони востаннє бачилися, і тепер, коли вона збиралася зустрітися з Олексієм, усі старі спогади нахлинули на неї.
«Що, якщо він змінився зовсім не на краще? Що, якщо я йому не сподобаюся?» – ці думки не давали їй спокою.
Вона глибоко зітхнула, намагаючись зібратися з думками, і нарешті зважилася зайти в кафе.
Коли вона переступила поріг, її погляд одразу натрапив на Олексія, який сидів за столиком біля вікна. Він виглядав так само, як вона його пам’ятала, але з легкою ноткою дорослості, яка надавала йому шарму. Вона відчула, як усередині неї заворушилося щось тепле, але водночас і лякаюче.
– Привіт, – сказала вона, підходячи до його столика.
Його очі зустрілися з нею, і в цей момент час ніби зупинився. Він усміхнувся, але в його усмішці вона помітила легку незручність.
– Привіт, – сказав він, і його голос звучав трохи невпевнено.
Вони обоє сіли, і між ними запала тиша, сповнена невиразних слів і спогадів.
Вона намагалася не зациклюватися на тому, як сильно нервує. Зовні зустріч нагадувала спілкування двох школярів. Усередині ж вирували емоції.
Розмова починала повільно, ніби вони обоє боялися зробити крок у невідомість. Про дороги, затори, захоплення. І тут їй на коліна розлили сік…
– Пам’ятаєш, як Дмитро перед іспитом тобі на коліна розлив апельсиновий, – зареготав Олексій. – Я думав, що ти йому влаштуєш.
Вони сміялися і розуміли, що їх поєднують тільки спогади. А в іншому це дві зовсім незнайомі людини, яким доведеться заново знайомитися, якщо вони хочуть продовжувати спілкування.
– Може, варто спробувати ще раз? – сказала вона. – Зустрітися.
– Давай спробуємо. Може, хоч тепер нам вдасться зустрітися, а не розійтися.
Після того як зустріч у кафе добігла кінця, Катерина й Олексій вийшли на вулицю, і вечірнє повітря наповнило їх легким хвилюванням.
Вони стояли на тротуарі, і навколо них шуміло місто, але в їхньому маленькому світі панувала тиша, сповнена невиразних почуттів. А вона ніяк не могла зрозуміти: куди поділася її сміливість? Хватка? Вміння перти вперед? Звідки знову вилізла та дівчинка, яку вона так відчайдушно намагалася забути й залишити у далекому минулому.
У наступні дні Катерина не могла позбутися думки про зустріч. Вона часто згадувала їхню розмову, сміялася над старими жартами і мріяла про те, як пройде наступне побачення.
Але водночас у її серці зріла тривога. Вона знала, що Олексій був не просто другом з минулого, а людиною, яка могла стати чимось більшим. Але що, якщо він не відчуває того самого?
Олексій, своєю чергою, теж не міг викинути Катерину з голови. Він часто згадував їхні розмови, її сміх та щирі очі.
Але в його свідомості крутився інший сценарій – що коли він знову втратить її? Він не був готовий до ще одного розчарування. У його житті вже було достатньо поганого, і він не знав, чи зможе впоратися з новою відмовою. Він продовжував жити мріями, але ці мрії тепер були забарвлені острахом.
За кілька днів, прогортаючи економічні канали, Катерина натрапила на новини компаній. Серед них було знайоме прізвище. Що ж, ха це буде за знак…
– Привіт! Я знайшла одне цікаве місце, де можна повечеряти, – вона натиснула «надіслати» і затамувала подих, чекаючи на відповідь.
Олексій, отримавши повідомлення, відчув, як його серце пішло швидше. Він довго дивився на екран, обмірковуючи, що відповісти.
– Так, давай! Я із задоволенням, – нарешті написав він.
Зрештою, він стільки рішень ухвалив за ці роки. І лише зустріч із тією, з ким давно хотів провести не побачення, а життя – чи не найризикованіше з них.
У затишному ресторані Катерина обрала столик біля вікна, звідки відкривався вигляд на вечірнє місто. Коли Олексій зайшов, вона помітила, як він трохи нервує, але його посмішка все ще вражала.
– Привіт! Як ти? – запитала вона, намагаючись створити невимушену обстановку.
– Привіт! Рятував світ, трохи затримався, – засміявся Олексій, сідаючи навпроти.
– Будь-який супермен безсилий перед заторами, – відповіла вона.
Жарти були ексцентричні, але їм було досить затишно у їхньому персональному світі.
Вони говорили багато: кіно, подорожі, їжа, спорт, напої та риболовля.
Вечеря йшла бадьоро, але обоє наминали їжу й свідомо уникали головного питання: “А що буде далі?” І тут, між крабами і десертами, Олексій видав:
– Знаєш, я завжди думав, що мрії це просто спосіб втекти від реальності. Але з тобою відчуваю, що можу бути справжнім.
Катерина відчула, як її серце наповнилося теплом. А щоки зрадливо почервоніли.
– Я теж. Я хочу бути щирою з тобою, – відповіла вона, хоч навіть у своїх словах впевнена не була.
Вони продовжували говорити, і з кожною хвилиною напруга між ними поступово вщухала.
– Давай знайомитися заново. Я – Олексій. Загалом, хороша людина.
– Я – Катя. В особистому житті, теж нічого.
…Вони стояли на тротуарі, і Катерина відчула, що цей момент може стати поворотним у їхніх стосунках.
– Я хочу, щоб ти знав… – почала вона, але він зупинив її.
– Я знаю, що це може бути складно, але я не хочу втрачати тебе знову, – сказав він, і його голос звучав з такою щирістю, що Катерина відчула, як спалахує надія.
– Я теж не хочу втрачати тебе, – відповіла вона, і вони обоє зрозуміли, що готові ризикнути.
Вони зробили крок назустріч один одному, і в повітрі зависла обіцянка нового початку…
…Того вечора, коли вони прощалися, Катя знала, що це тільки початок їхньої нової історії.
Попереду на них чекали нові зустрічі, розмови і, можливо, щось більше.
Вона посміхнулася, і в її серці зажевріла надія на те, що вони зможуть створити щось чудове разом.
Іноді для того, щоб розпочати щось нове, потрібно зробити крок назустріч, подолати свої внутрішні бар’єри.
Важливо не боятися ділитися своїми почуттями та переживаннями, адже саме це може призвести до справжнього розуміння та близькості.
Життя сповнене можливостей, й іноді саме у несподіваних зустрічах та розмовах ми знаходимо те, що шукали – підтримку, розуміння й любов…