Олександра Іванівна останнім часом не знаходила собі місця. Її коханий, єдиний син Роман одружився. Причому одружився таємно, ні слова не сказавши батькам.
В останні два роки він працював в іншому місті, ось там і знайшов собі дружину. Та не аби яку, а дівчину з дитбудинку.
Олександра Іванівна, коли дізналася цю новину, застигла, а коли трохи прийшла до тями стала переконувати сина, що вона зовсім йому не пара, але син уперся.
Мовляв, люблю її більше за життя і жити без неї не можу.
І так, і сяк мама намагалася переконати Романа, але так і не змогла нічого вдіяти. Однак миритися з цим станом вона не збиралася.
Півтора роки Олександра Іванівна не давала життя невістці.
Наприклад, раптово приїжджала до них і починала монотонно та скрупульозно оглядати квартиру сина. Вона тицяла невістці на все, що було не так, як вона хотіла. То плед не так лежить, то постільна білизна прогладжена не належним чином, то вечеря для сина зварена не з тих продуктів.
Ганна, невістка Олександри Іванівни, вислуховувала свекруху мовчки, ніколи не суперечила, навпаки намагалася у всьому догодити сварливій родичі, а ту це тільки дратувало.
Олександра Іванівна вперто чекала на момент, коли невістка не витримає, і посвариться з нею. Ось тоді б вона довела синові, що мала рацію і його дружина погана, а не така хороша, як він думає.
Однак, що б не робила Олександра Іванівна невістка ні на які провокації не піддавалася, чим несамовито дратувала свекруху.
Можливо Олександра Іванівна все-таки вигадала б щось таке, але в їх сім’ї сталася біда.
Роман на машині повертався додому, і трапилася біда.
На щастя, обійшлося. Роман пішов на поправку, хоча для того, щоб все стало повністю добре, йому був потрібен хороший догляд.
Порадившись батько з матір’ю, вирішили, що сина слід забрати додому, де йому буде надано належний догляд.
Вирішити то вирішили, тільки не врахували однієї обставини. Разом із сином до їхнього дому переїхала невістка.
Олександра Іванівна із задоволенням вказала б невістці на двері, але син пішов би за нею.
Без Ганни він не хотів навіть їсти, а вже про решту слід було взагалі мовчати. З важкою душею, Олександра Іванівна погодилася на те, щоб невістка жила разом із ними. Батькові Романа, Миколі Володимировичу, було все одно. Головне, щоб синові було краще, а якщо Роману треба щоб поряд з ним була Ганна, значить так тому і бути.
Олександра Іванівна була докорінно не згодна з чоловіком, але все ж таки їй довелося змиритися.
Півроку пролетіло як один день.
Роман став на ноги і почував себе майже чудово.
Олександрі Іванівна довелося визнати, що в цьому велика заслуга Ганни, але через це ставлення свекрухи до невістки майже не змінилося. Хоча Олександрі Іванівна стала набагато стриманішою і вже так відкрито не виявляла негативу до Ганни, а невдовзі стало відомо, що Ганна вагітна.
Роман був на сьомому небі від щастя, що незабаром стане батьком.
Микола Володимирович теж з нетерпінням чекав на онука, а от Олександра Іванівна великої радості не відчувала.
Дитина означала, що тепер Роман назавжди буде з Анею і цього вже не змінити.
Вагітність у Ганни була важка. Але при цьому вона намагалася щось робити по дому. Хоча було видно, як їй це важко дається.
Напевно, в цей момент в Олександри Іванівни включилася жінка і в першу чергу мати.
Вона заборонила невістці щось робити, намагалася готувати те, що Ганна могла їсти і навіть часто гуляла разом з нею в парку, переживаючи залишати її одну.
Чоловік повністю підтримував Олександру Іванівну, а ось Роман раптово змінився.
Він став дратівливим. Часто пропадав вечорами і навіть кілька разів прийшов додому дуже «веселим».
Коли батьки спробували поговорити із сином, він з усмішкою їм сказав.
– Ну, що ви від мене хочете? Ну так, я цю дитину теж хотів, але не думав, що буде так. Та на неї ж дивитись важко! Ну ні, вибачте! Я почекаю, коли малий народиться, а там подивимося.
Переконати сина в тому, що він зараз як ніколи потрібен дружині, батькові з матір’ю не вдалося і до народження сина Роман вдома майже не з’являвся.
Не дивлячись ні на що Дениско народився здоровим, міцним малюком і відразу ж підкорив серця бабусі та діда.
Роман теж спочатку не відходив від сина і Олександра Іванівна подумала, що проблеми у відносинах між сином і невісткою пройшла, але коли Денису виповнилося півроку Роман заявив, що розлучається з Ганною.
Мовляв, покохав іншу жінку та хоче створити з нею сім’ю. Дениса не залишає, допомагатиме, але в іншому Ганні більше ловити нічого і взагалі він чоловік і має право сам приймати рішення.
І батько, і мати намагалися поговорити з сином, але він був непохитний і незабаром зовсім пішов із дому.
Ганну, того дня, Олександра Іванівна застала за збиранням речей.
– А ти куди зібралася? – Запитала вона у невістки.
– Іду я, Олександра Іванівно. Не місце мені тепер тут.
– Це хто ж тобі таке сказав? Та й куди ти зібралася з дитиною?
– Ну так, Роман пішов, а мені, що тут робити. Кому я тут потрібна? Спробую винайняти квартиру чи кімнату, а потім коли Денис підросте постараюся знайти роботу. Жити десь же треба.
Олександра Іванівна важко сіла на ліжко.
У ліжечку, що стоїть поряд, закрутився маленький Денис. Вона одразу встала і підійшла до онука.
Малюк відкрив очі і побачивши бабусю розплився в щасливій посмішці і раптом, Олександрі Іванівні стало дуже соромно перед онуком.
Соромно за те, як вона поводилася з його матір’ю, як намагалася розвести Ганну з Романом, як докопувалася до кожної дрібниці і намагалася нашкодити невістці.
По щоках Олександри Іванівни потекли сльози. Вона підійшла до Ганни, обійняла її і сказала.
– Знаєш, що Ганно. Не треба нікуди йти. Це такий самий ваш будинок, як і наш.
Ганна здивувалася. Вона не чекала від свекрухи подібної ніжності, і це було для неї навіть трохи дивно.
Несподівано й у неї з очей потекли сльози. Вона раптом зрозуміла, як дорогі стали їй ці люди і як їй не хочеться нікуди від них йти.
Зрештою, Ганна з Денисом залишилися.
Минуло п’ять років.
Ганна давно вийшла на роботу. Денис ходив у дитячий садок і бабуся з дідусем не могли на нього натішитися, а ось Романа батьки давним-давно не бачили.
Він майже відразу ж, як розлучився з Ганною, одружився і поїхав кудись в інше місто. Ні батькам, ні Ганні він не повідомив куди. Про сина не згадував і за весь час дав про себе знати лише кілька разів. Короткий телефонний дзвінок. Повідомив, що одружений і цілком щасливий у шлюбі.
Олександра Іванівна та Микола Володимирович звичайно переживали, але намагалися триматися.
У них був улюблений онук та Ганна, яку вони вважали невісткою. Жодної іншої невістки їм було не потрібно.
А потім занедужав Микола Володимирович.
Занедужав і пішоа, швидко, за кілька місяців. Роман приїхав попрощатися з батьком, Олександра Іванівна все ж таки змогла до нього додзвонитися.
Вона чекала від сина всього, що завгодно, але тільки не те, що він зробив.
Одразу після прощання, коли залишилися лише близькі, він несподівано заговорив про поділ батьківської квартири. Казав, що їм із дружиною зараз як ніколи потрібні гроші, а оскільки батька більше немає, то матері, Ганні та Денису цілком вистачить невеликої двокімнатної квартирки.
– І взагалі, мамо. Ганні час би з’їжджати. Чого вона до вас влаштувалася? Денис вже великий, час і честь знати.
Після його слів Ганна не витримала і вийшла з кімнати, а Олександра Іванівна подивилася на сина і несподівано посміхнулася.
– Знаєш, синку. А ось мені чомусь здається, що честь настав час знати тобі. На цю квартиру не претендуй. Вона давно Денису відписана. Він її власник, а ти дай Боже, сам собі заробиш. Ти ж чоловік!
Після слів матері, Роман влаштував сварку, але пішов з батьківської квартири. Він зрозумів, що Олександра Іванівна свого рішення не змінить і йому тут нічого не світить.
Після всіх цих подій Олександра Іванівна злягла і знову поряд була Ганна.
Вона самовіддано доглядала свекруху і намагалася зробити все, щоб підняти її. Якось, коли вона годувала Олександру Іванівну вечерею, та несподівано сказала.
– Знаєш, що Ганусю. Ти пробач мені. Коли мене не стане, ти не надумай Роману поступатися. Я йому все сказала, але мало.
Ганна намагаючись не заплакати відповіла.
– Ну, що ви таке кажете Олександро Іванівно! Вам ще Дениса одружити треба, а ви зібралися на той світ. І не соромно вам? Ще молода жінка! Навіть не надумайте більше так говорити!
Олександра Іванівна слабо посміхнулася.
– Це життя, Ганнусю. Життя.
– Ви мені нісенітниць не кажіть!
А потім тихим голосом додала.
– Не надумайте мене залишати. Я ж з дитбудинку і нікому крім вас і сина не потрібна.
Потім жінки знову плакали. Тепер вже вдвох, а коли Ганна пішла, Олександра подивилася у вікно, на якому, зараз, ніжився їхній котик.
На вулиці тільки вступала в права весна і все почало оживати і відроджуватися.
Олександра дивилася на це і раптово подумала.
– А права Ганна! Не можна мені зараз йти, он навіть природа життю радіє, а я що? Ні, треба жити! Обов’язково жити!
Потім вона посміхнулася сама собі і напівголосно сказала.
– Жити треба, Олександро Іванівна. Жити. А то й справді, куди без мене моя улюблена невістка. Нікуди. Так, що житимемо, Ганусю. У будь-якому випадку, житимемо!
З того дня вона пішла на поправку.
А Ганна?
Ганна через два роки зустріла хорошу людину, вийшла заміж і вони з Денисом з’їхали від Олександри Іванівни, але щовихідних і всі свята вони проводили в неї.
Олександра Іванівна теж була частим гостем у гостях у Ганни.
Тільки тепер завжди нахвалювала Ганну за господарність та акуратність.
Невдовзі Ганна народила дочку.
Олександра Іванівна ніколи не ділила онука та онучку. Обох любила однаково сильно і обох намагалася балуватире в силу своїх можливостей.
Від Романи не було ні слуху, ні духу, але Олександра намагалася не думати про це.
Вона була не одна. Вона мала сім’ю. Найулюбленішу родину на світі.