Олег зайшов на кухню і став на порозі. Його дружина Оксана якраз помила посуд і висипала в мийку картоплю з пакета.
Олег озирнувся. Не побачивши бажаного, він хмикнув, сів за стіл і з серйозним виглядом почав дивитись на дружину.
– Ти щось хотів? – поцікавилася Оксана, починаючи чистити картоплю.
– Я не зрозумів, Оксано, а ти що оце робиш? – спитав Олег.
– Картоплю чищу…
– Я бачу, що картоплю чистиш. А що я тебе попросив зробити?
Оксана здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи.
– І що ж? – запитала вона.
– Каву мені зробити! Забула?
– Ну, забула.
– Тільки без «ну», будь ласка. Ти ж знаєш, що я цього не люблю.
Оксана мовчки продовжувала чистити картоплю.
– Якщо думаєш, що мені більше нічого робити, як тільки сидіти тут і чекати, коли ти дочистиш картоплю, а після цього зробиш мені каву, то помиляєшся. Ти, мабуть, забула? То я тобі нагадаю. Твій чоловік, Оксано, не просто так сидить цілими днями вдома, у себе в кімнаті. Він там не відпочиває, а працює! А ти що робиш?
– А що я? Я теж працюю.
– Я бачу, як ти працюєш. Замість того, щоб надихати мене, ти відволікаєш.
– Я?
– А хто ж, Оксано?
– Я не відволікала.
– Он як. Вона не відволікала. А хіба не через тебе я змушений був відволіктися від роботи, бо не отримав обіцяну мені каву?
Оксана деякий час просто мовчки дивилася у мийку. Потім кинула картоплю, сполоснула руки і пішла робити чоловікові каву.
Але Олегу було нудно сидіти просто так і він продовжив говорити.
– Замість того, щоб працювати у спокої, я змушений оце все терпіти, – сказав він. – Дожився! Я сиджу на кухні і сперечаюся з дружиною. А мені це треба? Чи, може, ти думаєш, що подібне мене надихає? І як я зможу після цього працювати? Га? Натхнення, якщо й було, тепер його немає. Пішло! І я не впевнений, що воно знову повернеться до мене. Принаймні сьогодні.
В цей час на кухню прийшов їхній старший син Іван.
– Я не зрозумів, мамо, а ти що робиш? – запитав він.
– Каву, – відповіла Оксана.
– Мамо, ти що?! – ахнув Іван. – Яка ще кава? Хіба я тебе про це просив?
– А що ти просив? – не зрозуміла Оксана.
– Як що? Я тебе попросив бутерброди мені зробити. З шинкою, з сиром і з ковбасою. І чай. Я чекаю, чекаю. А ні тебе, ні чаю, ні бутербродів не бачу. У тебе, я дивлюся, одна кава на думці. Забула про мене, чи що?
– Ну, забула.
– Забула?! – здивувався Іван. – А ти не забула, що твій старший син без п’яти хвилин випускник університету? Ти не забула, що я зараз у такому становищі, що мені не можна зайвий раз хвилюватися? Чи забула ти, що я йду на диплом із відзнакою? Тільки тепер я не впевнений, що отримаю його. Тому що дехто в нас вдома зовсім нічого не хоче пам’ятати.
Оксана кинула робити каву чоловікові і зібралася робити бутерброди і чай старшому синові. Іван сів поряд із батьком.
– Доброго дня, сину, – сказав Олег.
– Доброго ранку, тату. Ти чого тут?
– Не повіриш, ось уже пів години я чекаю на свою каву. Як тобі таке, синку?
Іван скривився.
– Мамо, це правда? – запитав він.
– Що? – роздратовано озвалася Оксана.
– Ну, що тато каже.
– Правда.
– Неподобство, – сказав Іван. – Мамо, ось чесно, а ти не переживаєш, що тато одного разу не витримає і піде від тебе?
Оксана не встигла відповісти.
– Та нічого вона не переживає, синку, про що ти, – охоче вліз в розмову Олег. – Вона й слова такого не знає, а ти кажеш «переживає». Живе в якомусь своєму уявному світі, нічого її не хвилює.
Іван зітхнув, похитав головою і розвів руками.
– Не розумію, – сказав він. – Що вона собі тільки думає? На що сподівається?
– Ти знаєш, синку, ось чесно тобі скажу, як батько синові, мені іноді здається, що вона взагалі не думає.
В цей час на кухню прийшов молодший син Микола.
– Я не зрозумів, мамо, а ти що робиш? – спитав він і, не чекаючи відповіді, продовжив. – Облиш дрібницями займатися. Я через годину вже біжу. Ти зробила млинці?
– Немає млинців, синку. Я не готувала млинці.
– Як не готувала млинці? Чому? Я вчуся у випускному класі. У мене незабаром іспити. Я весь на нервах. Тому що йду на золоту медаль. І мені конче необхідно зосередитися. Але саме цього я не можу. Тому що змушений…
– Я зрозуміла, синку. Зрозуміла.
Оксана, так і не почавши робити бутерброди, задумалася, з чого почати займатися млинцями. А Микола помітив за столом батька і старшого брата.
– І ви тут.
– Доброго дня, сину, – сказав Олег.
– Доброго дня, брате, – сказав Іван.
– Добре, що ми зустрілися, – Микола сів за стіл. – А ви яким вітром на кухні?
Олег з Іваном розповіли все Миколі. Той з розумінням читав головою.
– Так, – сказав Микола. – На твоєму місці, тату, я не терпів би подібне, краще просто піти. Адже ти не старий ще. Тобі й п’ятдесяти ще немає.
– Мені 45, синку, – про всяк випадок уточнив Олег. – Та я б давно пішов, Миколо! Тільки йти мені нікуди…
– Як нікуди? – втрутився в розмову Іван. – А до мами своєї, до нашої бабусі. Адже ти й прописаний у неї.
– І справді, – відповів Олег. – Чого я терплю? Піти, і все. Чуєш, Оксано?
– Що? – не зрозуміла вона.
– Іду я. Збирай мої речі.
Оксана, нічого до ладу не зробивши, облишила займатися млинцями і пішла збирати речі чоловіка. Олег і сини з цікавістю дивилися їй услід.
– Вона що, серйозно, чи що? – тихо спитав Микола.
– Не зрозуміла, що ми жартуємо, чи що? – запитав Іван.
– Може, вона сьогодні просто не в настрої? – припустив Олег. – Я не хочу до матері їхати.
А Оксана вже збирала речі.
– Зимове зараз забереш? – почувся її голос звідкись із глибини квартири.
Олег злякано глянув на синів.
– Чого розгубився, тату? – сказав Іван. – Тебе питають.
– Я не хочу йти, діти! – прошепотів Олег. – Ну, скажіть їй.
На кухню прийшла Оксана.
– Речі твої зібрані, Олеже, – сказала вона. – Таксі я викликала. Скоро під’їде. Давай. Рухайся.
– Оксано, та ти все не так зрозуміла, – почав Олег. – Я зараз поясню. Справа в тому що…
Та Оксана його не слухала і відправила забирати сумки.
– А ви чого тут розсілися? – запитала вона синів. – Особливе запрошення треба? Ваші речі теж зібрані. Батько внизу вас чекає. Машина незабаром під’їде.
– Як це? – ахнув Іван.
– Навіщо він нас чекає? – не збагнув Микола.
– Ви разом із ним до бабусі йдете. Вам там буде добре. Її я попередила. Вона чекає.
– Як до бабусі?
– За місцем вашої прописки. Відпочину від вас трохи.
– А трохи це скільки? – спитав Микола.
– До осені, – відповіла Оксана. – А там побачимо.
– Що побачимо? – тихо спитав Іван.
– Якщо до осені не скучу за вами, пробудете у бабусі до наступної весни. А там побачимо. Все. Геть звідси. Батько чекає!
Коли діти взяли свої валізи і вийшли з квартири, Оксана дістала з холодильника морозиво, зробила собі каву і пішла дивитись серіал.
Нарешті вона відпочине і поживе для себе. А невдячних синів і чоловіка вона більше терпіти наміру не мала…