Олег прийшов додому похмурий.
Його дружина Марина стояла біля святково накритого столу і тримала невелику коробку, перев’язану синьою стрічкою.
– З річницею, коханий! – сказала вона.
В коробці був гарний ремінь ручної роботи, який вона шукала по всьому місту.
Олег тільки-но зайшов тож зупинився у дверях. Він мовчки і втомлено дивився на неї.
– З річницею, – ще раз повторила Марина і несміливо посміхнулася.
– Все це дуже красиво, але чому ти вчора не зробила, те що мала? – раптом запитав чоловік.
– Що не зробила? – Марина застигла від здивування, нічого не розуміючи.
– Чому ти не заправила мою машину? – сказав Олег. – Я ж просив, Марино.
– Олеже, річниця ж сьогодні… А ти про машину…
– Так, я про машину! Я вранці зрозумів, що бак порожній і по всіх заторах їхав на заправку, через що спізнився на зустріч. Ти ж знаєш, що то була дуже важлива зустріч. Як ти могла не заправити?
– Я просто не встигла. Я їздила тобі по подарунок, а потім забігалася, – Марина все ще тримала в руках коробочку зі стрічкою.
– Дякую велике за турботу, – крізь зуби сказав Олег і пройшов повз неї, ошатну в гарній сукні, з макіяжем та зачіскою, повз стіл, заставлений його улюбленими стравами – пройшов у спальню, гримнув дверима й увімкнув телевізор.
Марина з сумом дивилася на стіл, святковий сервіз, гарні свічники, скатертину з витонченою вишивкою. Все це виглядало безглуздо і недоречно. На кухні спрацював таймер на духовці – курка готова, можна їсти. Саме вирахувала час, щоб подати її гарячою, як любив Олег. І ось кому це все тепер?
Марина поставила коробку на тарілку, повільно сіла на стілець та налила собі ігристого. Ось так річниця.
Як так вийшло?
У них була така гарна історія кохання. Коли Олег зробив їй пропозицію, вона жодної секунди не сумнівалася і відповіла «Так!».
Як тільки вони почали зустрічатися, то жінка одразу зрозуміла, що він – любов всього її життя. Він був дбайливим, уважним, трохи по-старомодному галантним і романтичним, дуже відповідальним та рішучим.
– Моє завдання – зробити тебе, мою жінку, найщасливішою, – говорив він у перші місяці після весілля.
Марина пурхала від щастя, хотіла дбати про коханого і віддавати йому все найкраще.
Але з роками щось пішло не так. Олег говорив дедалі менше теплих слів і дедалі більше критикував. І якщо раніше він просив, то зараз почав вимагати і все, що робила Марина, приймати як належне.
Він їв лише свіжоприготовлену їжу. Якось Марина поставила йому на стіл учорашні котлети та гречку.
– Ти що, смієшся? Я не їстиму це.
– Чому? Я вчора це готувала. М’ясо хороше, з ринку, не напівфабрикати.
– Мариночко, я тобі з самого початку казав: якщо їжа ночує в холодильнику, вона стає несвіжою. Про її смак я взагалі мовчу.
– Олежику, пробач. Я не встигла. На роботі завал.
– Треба встигати, – посміхнувся він. – Ти ж моя дружина, хранителька сімейного вогнища. Як ти можеш свого чоловіка-здобувача без вечері залишати?
– Не буду так більше, вибач.
– Я піду полежу і чекатиму, коли ти мене на свіжу вечерю покличеш. Ти ж не дозволиш своєму коханому бути голодним?
– Не дозволю. За годину все буде готове.
Після того випадку Марина старалася всіма силами встигати приготувати свіжу вечерю та сніданок. Її робочий день закінчувався раніше, і офіс знаходився в одному районі з будинком, тому в неї було півтори години, щоб наготувати котлет з картоплею або запекти рибку в духовці.
Олег не любив, те саме два дні поспіль, тому доводилося експериментувати.
А ще слухати його критику про приготування. Марина готувала добре, дуже добре. Вона це знала сама, і друзі говорили.
Але Олегу було недогодити: то трохи пересолила, то дуже мало спецій і «смак не розкрився», то перетримала, і тепер курка сухувата, то в салаті чогось не вистачає.
Вона стримувала образу і наступного разу намагалася приготувати ідеально, щоб порадувати коханого, але знову не виходило.
На Марині тримався весь дім: приготування, закупівля продуктів, прання. Олег носив дорогі сорочки й вимагав, щоб вона їх здавала у хімчистку.
– Ти відвезла сорочки у хімчистку?
– Не встигла. Я сама їх поперу.
– Ти не зможеш так випрати, вони будуть трохи сіруваті, а мають бути білосніжно-білі.
– У мене сьогодні не було часу. Завтра також не встигну.
– Встигни, будь ласка. Ти мені дружина чи хто?
– Дружина.
– Ну а дружина має дбати про те, щоб її чоловік виглядав бездоганно.
Ще Олег просив Марину заправляти її машину. Поступово це також стало її обов’язком. Йому було незручно заїжджати на заправку – вона знаходилася в протилежному боці від його офісу. Марині теж було не по дорозі, але відмовити коханому вона не могла.
І ось сьогодні вони посварилися через цю безглузду машину, через те, що вона не встигла з’їздити і заправити. Тому що не розрахувала час, бо в магазині, де купувала йому ремінь, затрималася довше, аніж планувала, а потім стала в затор через ремонт дороги.
Подруга Інна завжди мовчки спостерігала за сімейним життям Марини й іноді тільки питала її:
– Ти не втомилася так жити?
– Втомилася, але я якось звикла.
– Звикла і думаєш, все зможеш, все витримаєш?
– Так, я сильна.
– Усі ми сильні. Чому ти вдома все робиш, а він тобі не допомагає?
– У нас якось так повелося. Ну і тому, що я люблю його і хочу, щоб він був щасливий.
– А кохання вимірюється лише котлетами та сорочками?
– Ні. Відношенням один до одного. Хорошим і дбайливим.
– Твій Олег тебе явно береже, – хмикнула Інна. – Коли він тобі останній раз квіти без приводу дарував і в ресторан запрошував?
Марина не відповіла, бо відповідати не було чого…
І ось сьогодні, у десяту річницю їхнього шлюбу, вона сиділа одна за накритим столом, гарна, ошатна, пила улюблене ігристе Олега і вперше за довгий час нікуди не поспішала. Просто поспішати було більше нікуди.
– Що ти сидиш у темряві? – за годину Олег з’явився у дверях. – Ми будемо вечеряти?
Марина мовчки подивилась на нього
– Що ти так дивишся на мене? На вечерю, що у нас?
– Їжа на столі. Їж, що хочеш. Курка й картопля на кухні.
– Може, ти принесеш? Чи мені самому треба йти туди?
– Тепер, так. Самому. З річницею, коханий, – Марина вийшла і залишила в кімнаті нічого не розуміючого Олега. Вперше за десять років вона розмовляла з ним ТАК холодно.
Вранці вона за інерцією готувала сніданок.
– Доброго ранку, люба, – Олег прийшов на кухню в гарному настрої, як нічого й не було. – Що в нас на сніданок? Омлет із помідорами? Я ж просив тебе не використовувати помідори із супермаркету. Там хімія суцільна. На базарі треба брати, тоді смак у страви зовсім інший.
Запищала кавоварка.
– Ти яку каву використала. Я сподіваюся, не «Індонезію», яку ти, не подумавши, купила? Вона якась кисла цього разу. Я ж тобі казав – знайди каву італійську, у них обсмажування завжди хороше. Якщо це «Індонезія», я не буду. Зроби мені чай. Тільки без бергамоту, від нього голова гуде.
Марина мовчки вислухала побажання чоловіка. І якби раніше вона почала виправдовуватися за те, що купила хімічні томати і не таку каву, то зараз не відповіла нічого. Вона демонстративно викинула ще гарячий омлет у відро для сміття, вилила в раковину каву, помила посуд і вийшла з кухні.
Увечері вона не поспішала додому. Олег дзвонив, вона не відповідала. Він дзвонив і на робочий телефон, але йому казали, що дружини на місці немає – Марина попросила, не хотіла з ним розмовляти. Увечері, коли вона прийшла, він лежав на дивані і їв чіпси.
– Ти ж не їси чіпси. В них дуже багато хімії.
– А що мені залишається, якщо в домі немає жодної їжі? Де ти була? Цілий день не можу тобі додзвонитися. Що взагалі сталося?
– А ти вважаєш, що нічого не сталося і все гаразд? Ти не хочеш вибачитись за вчорашнє?
– За що? За те, що я забув про річницю? Вибач, замотався, на роботі завал.
– У мене теж завал, на мені весь дім, але я про все пам’ятаю.
– Так, тому що ти господиня, і це твій обов’язок – все пам’ятати і утримувати будинок.
– Я твоя дружина, але не хатня робітниця і не зобов’язана тебе обслуговувати. Ти доросла людина і можеш приготувати, прибрати і попрасувати собі сорочки. Але ти цього не робиш, а тільки вимагаєш від мене і постійно висловлюєш невдоволення.
– Ми сім’я і маємо дбати один про одного. Те, що ти робиш – це нормальна турбота дружини про чоловіка.
– А де турбота чоловіка про дружину, Олег?
– Не став недолугих запитань. Скажи ще, що я поганий чоловік.
– Я йду від тебе.
– Що?!
– Я йду від тебе. Нам треба прожити окремо.
Марина очікувала, що Олег почне вмовляти її, проситиме поговорити, обговорити та не гарячкувати. Але він промовчав…
Після десяти років шлюбу він нічого не сказав і не спробував її утримати. Тільки гордо й ображено видав:
– Якщо тобі так недобре зі мною, то йди на всі чотири боки.
І Марина пішла.
Навіть побігла!
Вона винайняла квартиру в іншому районі міста, зайнялася собою, почала ходити на йогу, щоб покращити душевний стан – давно хотіла, але постійно не вистачало часу, а тут його раптом стало хоч греблю гати.
Потім змінила роботу на цікавішу і з вищою зарплатою. І звісно ж подала на розлучення.
І чудово їй жилося одній, а свою любов і турботу вона віддавала кішці, яку якось підібрала на вулиці.
Та, на відміну від Олега, ніколи не критикувала їжу, не вимагала возити її сорочки у хімчистку і готувати омлет тільки з фермерськими помідорами…