Оксана вийшла заміж зарано. Тільки 18 виповнилося і одразу під вінець. З Павлом вони давно зустрічалися, ще з сьомого класу. Він був на чотири роки старший. Мама забороняла, переживала, сварилася.
– У подолі принесеш – підеш з дому! – казала мама!
– Не принесу. Не переживай.
Оксана в сім’ї була наймолодша і дуже впевнена у собі. Дві її старші сестри вийшли заміж по зальоту. Вийшли то вийшли, а щастя їм це не принесло. Старша розлучилася за рік. Повернулась до батьків. Друга жила з чоловіком цілих п’ять років. Але, як сказала мама, не дарма. Залишилася з квартирою та з хорошими аліментами.
Тоді Оксана вирішила, що в неї все буде інакше, не як у сестер.
А одружитися вона вирішила, бо мама діставала її цілими днями.
Мама вирішила, якщо дочку завантажити роботою, то все кохання забудеться. Але Оксана встигала все. Будинок, город, навіть ремонт сараю разом із батьком. Молоток із дитинства в руках тримала. Інших чоловіків у домі, крім батька, не було, а на сестер надії немає.
Оксана вирішила навіть не вступати до інституту, їй вистачить і училища. А інститут нікуди не втече, можна й заочно навчатись. Вступила і вийшла заміж.
Після весілля Павло привів її до свого дому. Дім йому дістався від діда, як єдиному онуку. Та й виховував його дід, батьків не стало рано. У діда були ще дві онуки, одна з них рідна сестра Павла, друга двоюрідна, але він вирішив, що успадкувати будинок має чоловік.
Оксана одразу заявила Павлу, що треба будувати свій будинок. Тут вона не господиня. Та й будинок зовсім невеликий. Але Павло й сам вже хотів розширюватись. Дім і справді був маленький, всього дві маленькі кімнатки. Це навіть якщо кухню рахувати. З дітьми вирішили трохи почекати.
Через сім років Оксана та Павло жили у новому будинку. Сад, посаджений на початку будівництва, вже починав давати перші плоди. Оксана закінчувала університет.
На той час сестра Павла Марія вийшла заміж і народила дочку. У двоюрідної сестри теж був син.
Вони за будь-якої нагоди починали говорити і пліткувати про безплідність Оксани. А коли Марія народила другу дочку, то майже одразу попросила Павла бути її хрещеним.
-Своїх немає, так буде про кого дбати, куди вам з грошима. От і забезпечуй хрещену дочку, – сказала Марія.
-Ти в курсі, що хрещений означає зовсім інше, а не те про що думаєш ти, – Оксана чула розмову та вирішила втрутитися.
-Народи свого, а потім вчи.
-Народжу. Мені лише 27.
-Здивувала. Тобі вже 27! А мені ще 27, а маю вже двоє. Відчуваєш різницю.
-Відчуваю.
Більше Оксана з нею розмовляти не збиралася. Вона вже знала про свою вагітність, але нічого не сказала. Їхня з Павлом сім’я вже міцно стояла на ногах. Сварити Павла з сестрою не входило до її планів.
Павло став хрещеним своєї племінниці. Марія просила то памперси, то одяг для своєї доньки. Сильно не нахабніла, але на кожен день народження подарунок, а їх в році цілих дванадцять. Кожен місяць.
Вона навіть не дуже засмутилася, коли побачила великий животик Оксани.
-О. Що ж ви мовчали?
-А що б це змінило?
-Та нічого. Я так.
Оксана народила двох хлопчиків.
Доньці Марії виповнився рік. У їх сім’ї влаштували величезне свято. Оксана з Павлом теж зайшли привітати малечу. Але чи багато розуміє малюк у однорічному віці? Їй не треба уваги величезної кількості людей, аби мама була поруч. А подарунки для неї зовсім не важливі. Павло з Оксаною подарували розвиваючі ігри, гарні та не дешеві.
-Ти ж хрещений! Міг і в конверт покласти кругленьку суму. Я б сама все купила.
-Це для дитини, а не для тебе, – відповів Павло.
-А нам ще й памперси потрібні, якщо ти не знаєш.
– Нам теж потрібні.
Павло навіть не став із нею сперечатися. Разом із дружиною вони пішли, на них чекали малюки, з якими гуляли батьки Оксани. Вони були спокійні за дочку. Гарний зять і розумна дочка.
Через місяць Марія раптом згадала, що Павло має допомогти хрещениці.
-Павло, ти що забув? Ти ж хрещений.
-Пам’ятаю я. І що?
-Ну, нам одяг потрібний. Вірочка швидко росте.
– У неї батько є. Рідний батько. І допомога на дитину. Чи у вас день народження?
-На допомогу самі живіть.
-А ми не відмовляємось. Живемо. Працюю я для своєї сім’ї. А повністю утримувати твою дочку не збираюся. Тільки в міру можливості. День народження наступного року.
-Навіщо народили, одні витрати з їхніми дітьми, – пробурчала Марія собі під ніс, але Павло почув.
-А чи не хочеш ти Марія хрещеною для наших хлопчиків стати? – вирішив пожартувати брат.
– Я? Ні… погана з мене хрещена, я й у бога не вірю, і взагалі…
Марія поспішила піти. Та й не збиралися вони її в хрещені запрошувати.
Діти росли. Вірочка теж. І ось коли дівчинці було п’ять років, сталося нещастя. Вся їхня родина поверталася додому і сталася біда. Залишилася тільки Вірочка.
Вірочка залишилася без батьків. Оксана запропонувала забрати дівчинку.
-Вона ж тобі не чужа. Хрещениця.
-Дякую, рідна, я думав ти будеш проти.
Отак одразу й вирішили.
Була ще одна родина, яка хотіла взяти дівчинку. Це сім’я двоюрідної сестри Павла. Це від них вони поверталися тієї ночі. Сім’я жила у сусідньому селі. Але їх, як опікунів навіть не розглядали. У селі нічого не приховати.
Зараз діти навчаються у школі. Брати заступаються за свою старшу сестру. Всі разом допомагають дідові та бабусі, батькам Оксани.