Оксана плакала на кухні. Причина на те була – її улюблена єдина подруга розлучалася з чоловіком.
Оксана їх обох любила як рідних. У неї своєї сім’ї не було ніколи, і тепер її стійкий затишний світ зникав на очах…
Причину ані подруга Ірина, ані її чоловік Віктор, звісно, розповідати не хотіли, сказали, що це особисте.
Оксана кивнула:
– Звісно, я не розпитуватиму вас. Є речі, які навіть кращим друзям не варто говорити…
Але сама Оксана подумки поверталася до цієї теми. Може це й негарно, але Оксану турбувало одне питання:
– Ну хтось же ж із них винен? Так же ж не буває, щоб не було винних. Звісно не буває!
Оксана намагалася не думати погано про своїх близьких друзів.
Їй навіть було соромно, які їй думки приходили! Ірина й Віктор гідна пара, її хороші давні друзі.
Хоча, може, їх хтось оббрехав? Ні, цього не може бути… Ох, якби Оксана могла їм хоч чимось допомогти, вона б усе для них зробила!
Але як тут допоможеш, не знаючи нічого? Замкнене коло якесь!
З розлученням Ірини й Віктора життя Оксани круто змінилося.
Якщо раніше вони частенько на вихідні й свята виїжджали разом на дачу до Оксани, то тепер Оксана залишилась зовсім одна.
А як же ж добре було! Вони з Іриною разом садили на грядках та клумбах квіти та зелень, разом по господарству поралися.
Ірина Оксані була майже як сестра. Її батьки дозволяли маленькій Оксанці запрошувати шкільну подругу і додому й на дачу.
Ірина була з багатодітної сім’ї, жили вони всі в маленькій квартирці.
Іра використовувала найпершу можливість втекти до Оксани.
В Оксани шикарно, в Оксани своя кімната, в Оксани батьки багаті, у них є машина і дача! Справжня двоповерхова дача, це щось просто немислиме!
Можна вгору піднятися дерев’яними сходами, тримаючись за поручні, покриті горіховим лаком. Навколо книги, картини, мама Оксани – Марія Львівна, викладачка. Батько Оксани – Аркадій Павлович, читає лекції в інституті. Це інше, шикарне життя… Ірина навіть собі не зізнавалася, що вона Оксані заздрить. Вона ніколи нічого такого не матиме. Ніколи ніколи…
…Віктор останнім часом частенько щось майстрував у сараї батька Оксани, коли вони з Іриною до Оксани приїжджали.
І навіть іноді заводив стареньку машину її батька. Аркадія Павловича вже давно немає, він був би дуже радий, що його старі інструменти без діла не припадають пилом, а знадобилися.
І що його улюблена машина оживає під сильними руками нехай і якогось чужого, іншого чоловіка, але такого, який знає в ній толк.
Який так само, як і колись Аркадій Павлович, милується блискучим кермом старого раритетного авто.
Але тепер сарай її батька замкнений…
Оксана завжди знала, що вона негарна, недолуга, що сім’ю не створить. Батьки навіть намагалися Оксану засватати за сина давнього друга, але щось так і не вийшло.
Дивно, але після розлучення Ірина перестала спілкуватися з Оксаною. Оксана кілька разів їй дзвонила, але подруга не відповідала…
…А одного дня сталося несподіване. Оксана поралася на кухні, як раптом задзвенів її телефон.
Вона глянула на екран і застигла від несподіванки. Дзвонив Віктор… Оксана нерішуче взяла слухавку.
– Привіт, Оксанко, – сказав якимось дивним голосом Віктор. – Я тут вирішив дещо тобі сказати… А можна я приїду?
– Та приїжджай, звісно, – здивувалась Оксана.
Віктор приїхав через годину. Оксана за звичкою приготувала суп зі шпинатом і пиріг – їхню улюблену літню їжу.
Віктор піднявся по сходах і зайшов на кухню. Він підійшов до Оксани і раптом заплакав.
Оксана не розуміла, що відбувається.
– Я кохаю тебе, Оксанко! – сказав він. – Давно кохаю…
Віктор обійняв її й палко поцілував…
…Віктор із Іриною сімнадцять років разом прожили. Коли вони одружилися, Ірина йому здавалася такою бідною, беззахисною, якоюсь недолюбленою, чи що…
Розповідала, як їй батьки казали по хаті все робити, молодших братів і сестер допомагати виховувати, а вона, як чужа росла.
Тому вона до Оксани і втікала. Віктор шкодував її, подарунками радував.
Ірина як завагітніла, то Віктор був радий шалено, але Ірина була ніби й не рада.
Її навіть у лікарню поклали, а потім раптом Іра, коли Віктор приїхав її відвідувати, опустивши очі, сказала, що дитини не буде…
Але як лікарі сказали, може, й на краще, бо потім були б проблеми…
Віктор знову її шкодував, Іра плакала, говорила, що в них ще будуть діти, але потім пізніше, пізніше.
Віктор не одразу зрозумів, що Ірина не жартує, називаючи Оксану наївною простушкою. Сміється з її старої дачі, батьківської машини, і всього цього барахла – так Ірина тепер називала книги й картини.
Батьківська спадщина, якою так пишалася і дорожила Оксана…
Спочатку Віктор Іру навіть підтримував – ну чому ж не пожартувати.
Оксанка і справді кумедна, як із минулого століття. Тому й заміж не вийшла, їй потрібен добрий, порядний, коханий, а їй такий не зустрівся.
– От же ж недолуга! Батько її за сина своїх багатих друзів сватав, а вона носом крутила! – обурювалася Ірина.
І це якось неприємно прозвучало. Віктор слова на захист Оксани сказав, а Ірину наче прорвало:
– Та ви два чоботи пара! Я за тебе виходила, думала ти розумний, перспективний, а ти зовсім ніякий. Які тобі ще діти, тобі посаду запропонували, а ти взяв і відмовився!
А я вже в дитинстві набідувалась. І дітьми маленькими сита по вуха. Я нормально жити хочу, ти розумієш, що це таке – жити нормально?
А ти ще мені казав, що поступитися чимось не хочеш, що совість у тебе є, а начальство твоє підтасовуванням займається. І тому пішов на безглузду роботу, безгрошову!
Віктор слухав її і не вірив, що це його Ірочка. Холодок пройшов по спині – як же так? Як їм жити далі?
Але Оксані він нічого не розповість. Вона не повинна знати, що Іра їй усе життя заздрила, а тепер, коли ніби й нема чого заздрити, почала просто насміхатися…
…Віктор, поки Оксана на стіл накривала, пішов дров наколов – вночі прохолодно.
Спочатку Оксані здавалося, що це якась дикість. Це ж Віктор, колишній чоловік її єдиної подруги! Але Ірина невдовзі після розлучення вийшла заміж за колишнього начальника Віктора. З Оксаною вона більше не спілкувалася…
А Віктор приїжджав, допомагав Оксані по господарству, привозив милі подарунки.
Вони довго разом гуляли біля річки і, перебиваючи один одного, розмовляли про все на світі. І їм не було нудно…
Оксана наче пізнавала Віктора наново. Ні, він не був чужий, навпаки, він став їй ще ріднішим.
Це просто неймовірно, але Оксана закохалася! Вона й уявити такого не могла.
Оксана переживала, сама самій вона здавалася розлучницею. А найголовніше – Оксана не вірила, що її хтось може кохати. Ну, просто не вірила і все.
…Вони одружилися взимку. Приїхали на дачу, запалили грубку і, дивлячись на вогонь і соромлячись ніжних слів, говорили про кохання…
…Наступної осені у Віктора з Оксаною народилася дівчинка. Іноді Оксані здавалося, що це просто красивий сон, що це відбувається не з нею. Що вона зараз прокинеться, а довкола нікого немає!
Але маленька Марія так наполегливо кликала маму й тата!
Їхній будинок ожив від дитячого галасу і від стукоту інструментів.
Віктор узявся лагодити то там, то тут, підбивав вагонку, фарбував, немов відновлював, по цеглинці, по дощечці, Оксанине життя і її серце, яке не знало любові.
І вона відтавала і запізніло розквітала… Хоча все ще часом повірити не могла, що це вона, що це все з нею відбувається.
Це їй, Оксані, всього тридцять дев’ять років, вона кохає і кохана. У них донечка і вони щасливі…