Володька тільки влаштувався на нову роботу і співробітники ще мало знали про його життя. Та найбільше Володя їм розказував про тещу.
-До чого ж у мене теща вередлива! – скаржився друзям Володька. – Прямо така, лізе всюди. Що не так, як вона хоче, то одразу кричить.
Таке співробітники чули часто від Володьки, і одного разу його друг Микола не витримав:
-Дружині краще скажи, нехай тещу приструнить трохи! А не послухає – розлучайся, а то як ти так будеш оце все терпіти?
Володька якось дивно подивився на Миколу:
-Та нема в мене дружини. Вже два роки пройшло, як її не стало. А от теща, як пам’ять від неї залишилася. Куди мені її подіти? Не виставляти ж її з дому?
-То ти що, з нею в одному будинку живеш? – здивував Сашко. – Нічого собі у тебе сімейка!
Володя влаштувався на цю роботу недавно, про його сімейне становище ніхто не знав.
За його розповідями думали: є теща – є і дружина. А воно як – дружини, мабуть, не стало, а за її старенькою матірʼю зять доглядає.
Володька – мужик ще хоч куди, трохи за 40, і собою нічого, і характер добрий.
Сашко тут же збагнув: ось би такого зятя! Його старшій сестрі Олі 38. Ні разу заміжня не була. Сидить сама у них в селі.
Він тут же почав діяти:
-Ти, Володю, рибалку любиш?
-А як же! Тільки надовго їхати не можу, як теща без мене сама впорається?
-На один день можна? Або бери з собою тещу, будинок великий, знайдемо місце. Поїхали, у нас там в селі такі місця рибні є!
Місяць він умовляв і таки вмовив. Поїхали вони з домовленістю, що тільки на добу:
-Тещу з собою не візьму, зайва морока, хай сидить удома. Їжу залишу, двері зачиню, сподіваюся, за добу нічого не станеться.
Сашко уже розповів і Олі, і матері про свого колегу та приятеля. Натякнув, що ось він, Олько, твій шанс щастя влаштувати. І як у воду дивився – Володька з першого погляду закохався та й Олі він сподобався.
Тягнути не стали, через два місяці розписалися, і Оля переїхала в місто до чоловіка.
Чоловіки на роботі одразу помітили, як змінився Володя, став спокійнішим, впевненішим. Жартували:
-От що шлюб з людиною робить!
І розмови Володьки змінилися.
-Теща моя з Олечкою одразу спільну мову знайшла, живуть душа в душу, теща кричати перестала, ходить задоволена, не теща, а золото! Ось воно, мужики, справжнє щастя!
Сашку ці розмови не подобалися, але сестра була щаслива. На життя з чужою старенькою не скаржилася. Один раз він все ж таки не витримав і запитав у сестри:
-Все нормально там в тебе?
-Та ти що, братику, все гаразд!
Сашко до них у гості не поспішав, у вихідні їздив до матері в село, говорив тій:
-Не хочу йти, у них зараз найсолодший період, чого заважатиму? Та й тещу цю бачити бажання, як такого нема.
Але наближався Новий рік, Сашко і його мама Тамара Степанівна були запрошені до молодят.
-Подивіться, як ми живемо, з тещею познайомитеся. А то ми з Олечкою вже півроку як одружені, а ти, Сашко, жодного разу в нас не був. Та й ваша мама не приїжджала, хоч скільки ми її разів кликали.
Сашко хотів щось сказати, але махнув рукою:
-Та пора вже!
Але в душі переживав, як маму приймуть, дві тещі це якось дивно. Говорив:
-З іншого боку, ми завжди зможемо до мене виїхати, якщо що!
І ось, 19 грудня, Тамара Степанівна і Сашко переминаються за дверима:
-Як її хоч звуть, тещу цю?
-Та не питав, Володька все «теща» та «теща», ми її так і називаємо на роботі – «Володькина теща».
-Взагалі теща тепер я, – Тамара Степанівна зітхнула. – Гаразд, дзвони давай!
Гостей зустріли привітно, Тамару Степанівну одразу в кімнату провели:
-Ось, для вас спеціально приготували, розташовуйтесь.
Через якийсь час покликали обідати. За столом їх було четверо і ще однієї кімнати, де могла б бути літня жінка, видно не було…
Жінка запитливо зиркнула на сина, той плечима знизав.
Через хвилину на кухню повільно зайшла пухнаста, руда кішка.
-Нічого собі! – сказав Сашко. – Це хто у нас тут такий гарний?
-Знайомтеся, – Володьку прямо розпирало від гордості. – Це – Теща!
Гості тільки рота повідкривали.
-Теща?! Це Теща? Навіщо ти її так назвав?
-У мене раніше дружина була, – незворушно пояснив Володя. – Прожили 15 років! І далі б жили, якби не теща!
Постійно вчила жити, лізла своїми порадами, дружині говорила, мовляв, спочатку навчання, хороша посада, а вже потім діти.
А я ж так хотів діток.
Ну стерпів я це, хоч уже тоді незлюбив її.
Тільки діти так і не народилися…
Я вже змирився, що без дітей, але теща і тут залізла:
-Візьміть дитину на виховання!
Я чесно сказав:
-Або свої, або ніякі. А раптом не зможу полюбити чужу дитину?
Так і розлучилися, Валя маму свою слухала, а не мене.
Я в це місто переїхав, тут квартира батьківська. І кошеня підібрав на вулиці.
Вона тоді була брудна, непоказна, от і назвав Тещею.
Так ім’я і залишилося, тепер Теща – мій друг!
Тамара Степанівна вискочила з-за столу і побігла в кімнату. Діти та зять побігли слідом.
Вона плакала в подушку…
-Ви чого плачете? – Володя підсів до Тамари Степанівни і обійняв її за плечі. – Образив може хтось вас? Тільки скажіть!
Тамара ще сильніше обняла подушку і пробубнила:
-Хто, хто. Ти звісно!
-Я?! – здивування Володьки було непідробним. – Коли?! Може, сказав щось не те, але я не спеціально, чесно!
-Кішка! Теща – кішка!
Володька засміявся:
-Знайшли через кого плакати! Вона – Теща, так. А ви мама, я одразу зрозумів. За півроку жодної нотації, жодної непрошеної поради, одне лише добро бачу. Повірте, є з ким порівнювати!
-Що, правда? – Тамара ще раз схлипнула.
-Мамо, – Сашко підозріло дивився на тремтячі плечі матері, – Ти ж не плачеш?
-Я? – Тамара Степанівна сіла на ліжку, по її обличчю текли сльози. – Плачу, звісно. Від сміху! Ну ви даєте! І ти, Олю, сказати раніше не могла?
-Та якось так вийшло, не до того було, – Ольга зніяковіла. – Та і ви не розпитували про це…
-Ось повернусь додому, заведу собачку і назву Зять! – Тамара подивилася на дочку та її чоловіка і несподівано показала їм язика.
-Ось так, синочок!