Яна, студентка другого курсу юридичного університету, сиділа за письмовим столом у своїй кімнаті та готувалася до іспиту. У квартирі було тихо – батьки пішли на роботу, старший брат Валерій теж кудись поїхав із самого ранку, хоча з сьогоднішнього дня він був у відпустці.
Перед дівчиною лежав підручник, поруч – відкритий зошит із лекціями. Яна складала план відповіді на кожне запитання в зошит, по черзі заглядаючи то в лекції, то в підручник і час від часу звіряючись із Кодексом.
Іспит буде післязавтра, а Яні залишилося повторити лише три запитання. Ще години півтори, і вона буде вільна. Після обіду вони з Веронікою домовилися зустрітися на міському пляжі – позасмагати, скупатися та трохи провітрити голови. Завтра можна буде ще раз пробігтися з усіх питань, користуючись складеними картками, а сьогодні треба відпочити.
Коли Яна з чистою совістю поставила галочку біля останнього питання, почувся звук ключа, що повертався в дверях.
“Брат з’явився”, – подумала Яна і вийшла зі своєї кімнати.
Те, що вона побачила, її не просто здивувало, а шокувало: Валерій тримав у руках колиску, в якій перевозять немовлят.
Увійшовши в кімнату, він поставив колиску на диван подалі від краю і перевірив, чи надійно вона стоїть.
– Валерій, це що таке? – здивовано спитала Яна.
– Це моя дочка. Звати Аліна. Доглянь за нею, а я зараз спущусь до машини, речі принесу, – відповів брат.
Яна тихенько підійшла до дивана, зазирнула в колиску і побачила маленьке рожеве личко з білими брівками та віями. Носик теж був дуже маленький, а губки пухкі й наче намальовані.
Яна відійшла до вікна, щоб не розбудити дитину, і набрала номер мами:
– Мамо, ти коли додому повернешся? У нас тут таке сталося! Валерій приніс додому дитину і каже, що це його дочка.
– Яно, ти жартуєш? Я взагалі на роботі, у мене ще повний коридор пацієнтів, – обурилася мама.
– Не жартую. Дівчинку звати Аліна. Лежить у нас у вітальні на дивані.
– А Валерій де?
– Пішов униз, сказав, що за речами. Ось, до речі, і він: по три пакети у кожній руці, а під пахвою упаковка з памперсами, – повідомила Яна.
– Ану, дай йому слухавку, – попросила мама.
Яна простягла телефон братові.
– Так, мамо. Приніс, бо це моя дитина. Прийдеш додому, я тобі все поясню. Зараз ніколи, Аліну скоро треба буде годувати, а я ще інструкцію не прочитав, як суміш розводити.
За годину вдома були і мати – Ніна Володимирівна, і батько – Олег Федорович.
Поглянувши на вітальню, в якій всюди лежали дитячі речі та стояли пляшечки з водою та сумішшю, батько важко зітхнув:
– Давай, синку, розповідай, як вийшло так, що ти в подолі приніс.
– Як завжди виходить. Коли Рита сказала, що вагітна, я запропонував їй одружитися. Але вона відмовилася. Зарплата моя її не влаштовує, і окремої квартири немає. Я подумав, що вона вирішила зробити процедуру, умовляв її цього не робити. Але вона сказала, що я їй набрид і що вона сама в усьому розбереться. Загалом пішла. Додзвонитись я їй не міг. Подружку її знайшов – Світлану. Та повідомила, що Рита вирішила народжувати, але мене бачити не хоче. А два тижні тому Рита мені сама зателефонувала, ми з нею зустрілися. Коротше, вона сказала, що буде дівчинка, але забирати її з пологового будинку вона не збирається – “У мене надто великі плани, і дітям там поки місця немає”.
– То навіщо вона тоді народжувала? – здивувалася Яна.
– Не хотіла ризикувати: а раптом потім проблеми будуть, а Рита збирається вийти заміж за «шейха» та народити йому щонайменше двох дітей. Так вона мені пояснила, – сказав Валерій. – І що? Я мав дитину в дитбудинок здати?
– А що із документами? – запитав батько.
– Ми домовилися, що я її сьогодні з пологового будинку зустріну, і ми одразу поїдемо до ЗАГСу, отримаємо свідоцтво про народження, де я буду записаний батьком. А коли з ЗАГСу вийшли, вона свою сумку з машини забрала та помахала нам ручкою. Я ще вчора подивився в Інтернеті, що для дитини потрібно, тож заздалегідь з’їздив до дитячого магазину та все купив.
– Не все ти купив, – сказала мама. – Потрібно ще ванну, ліжечко.
– Ліжечко я на сайті замовив, завтра привезуть. А про ванну просто не зрозумів, – сказав Валерій.
– З ванною розберемося, – сказала мама. – А от хто завтра з дитиною залишиться, коли всі ми на роботу підемо?
– То я спеціально два тижні відпустки взяв, – сказав Валерій. – А за цей час щось придумаю.
В цей час Яні подзвонила подруга.
– Вибач, Вероніко, плани змінилися – у мене форс-мажор. Ні, не телефонна розмова.
– Завтра я зможу Валерію допомогти, але тільки півдня – у мене післязавтра іспит, треба буде дещо повторити, – запропонувала Яна.
– Тут треба вирішувати питання кардинально, – сказав батько. – А ось як? Мені поки що на думку нічого не спадає.
Але тут Аліна прокинулася, і з колиски почувся плач. Всі зайнялися дитиною, і на якийсь час пошук відповідей на запитання «Що робити»? було припинено.
Коли дівчинка знову заснула, Ніна Володимирівна скомандувала:
– Ну, що, діду, збирайся, поїдемо по ванну. І ще щось купити треба.
Після того, як Аліну скупали, нагодували і поклали спати, сімейна рада продовжилася.
– Валерій, ти сам як думаєш вирішувати цю ситуацію? – Запитав Олег Федорович.
– Є два варіанти: можна найняти няню – на неї йтиме три чверті моєї зарплати. Другий варіант – я, як батько, маю право піти у відпустку для догляду за дитиною. Отримуватиму сорок відсотків своєї зарплати протягом півтора роки – якщо, звичайно, я все правильно зрозумів. Але й у тому, і в іншому випадку мені буде потрібна ваша допомога, – відповів Валерій.
– Добре, – сказала мама. – Ці два тижні твої. Завтра я зідзвонюся з нашим лікарняним юристом, може вона що підкаже. І ще, сину, тест зробимо прямо завтра. Не ображайся, я нічого поганого не хочу сказати ні про тебе, ні про матір Аліни. Просто треба знати достеменно.
Наступні два тижні Валерій вчився доглядати доньку. Звичайно, сестра, яка склала сесію, йому допомагала, але все основне він робив сам. Якщо чогось не знав, шукав відповіді в Інтернеті.
Погода була гарна, і він часто гуляв із донькою у сквері, розташованому неподалік їхнього будинку. Щоправда, серед матусь та бабусь із колисками він виглядав, як стороннє тіло.
Виявилося, що треба було зробити дуже багато: зареєструвати дитину за місцем проживання, прикріпити до дитячої поліклініки, і ще юрист порадив одразу офіційно вирішити питання про місце проживання дитини.
– Непогано позбавити б матір батьківських прав, але, на жаль, зараз зробити це практично неможливо. От коли дівчинці буде років десять, а мати жодного разу не з’явиться на горизонті, можна буде спробувати, – пояснили Валерію.
Тест показав, що Аліна справді його дочка. А Валерій у цьому й не сумнівався.
Помалу вирішилися й інші питання.
Три роки до того часу, поки Аліну можна буде оформити в дитячий садок, розділили так: перші вісім місяців із онукою зголосилася сидіти Ніна Володимирівна.
– Нашу поліклініку все одно закривають на ремонт, а нас усіх розкидають сусідніми районами. Ремонт менше, ніж за півроку не закінчиться, і весь цей час доведеться працювати у чужому приміщенні, так би мовити, на пташиних правах. Так що я краще цей час із онукою побуду.
На наступні сім місяців відпустку взяв Валерій. А потім, коли дівчинці виповнилося півтора роки, запросили няню.
Приятелі посміювалися над Валерієм, дехто з його знайомих сумнівався, що він зможе колись одружитися – якій жінці потрібен чоловік із чужою дитиною?
Але Валерій одружився – через рік після того, як донька почала ходити до садка. Аліна сама знайшла собі маму, а Валерію – дружину. Нею стала Лілія Вікторівна – вихователь тієї групи, куди ходила дівчинка.
А Рита так жодного разу не з’явилася. Як склалась її доля, Валерій не знав.
Може, звісно, ще з’явиться. Але на неї ніхто не чекає.