Ось Ніна і повернулася сюди, майже через двадцять років.
Вона не могла б назвати це містечко містом дитинства, але як же ж вона любила приїжджати сюди школяркою на літні канікули!
Тут колись жила дружна родина: бабуся та сестра батька тітка Поліна із чоловіком.
Але потім сталося нещастя: чоловік тітки Поліни потрапив в халепу на роботі і зліг.
Батькам довелося забрати бабусю до себе. І з того часу вони їздити перестали. Тітці Поліні було не до гостей, але вони з чоловіком завжди з радістю приймали племінницю. А потім не стало бабусі, після чого стосунки батьків і тітки Поліни остаточно розладналися.
На поминки тітка Поліна приїхати не змогла, бо не було кому доглянути за чоловіком. А батьки Ніни образилися та відмовилися спілкуватися. Але було ще дещо, що розвело їх у різні боки. Про це Ніна дізналася пізніше.
Тітка не зустрічала її, як завжди, на вокзалі. Ніна приїхала до неї на день народження, 75 їй завтра виповниться.
Хвилювати зайвий раз не хотілося. Вона їй так і сказала по телефону: – Не приїжджай, я сама доберуся.
Вийшла з таксі за квартал від будинку, спеціально, щоб пройтися знайомою вулицею.
Дерева виросли і стояли вздовж дороги, як велетні. А будинки з красивими фасадами, всі були такими ж добротними як і раніше.
– Цікаво, як тітка виглядає? – майнула думка.
Коли Ніна бачила її востаннє після закінчення інституту, вона була міцною, жвавою тітонькою.
У візку у великій кімнаті завжди сидів її чоловік. Тітка Поліна доглядала його, як мале дитя. А своїх дітей вони так і не нажили.
Напевно, тому вона любила Ніну, як доньку. А чоловіка її не стало десять років тому. Гарний був чоловік, усе розпитував її про школу, про батьків. Ніна не знала до пуття, чому вони не спілкуються. Яка така “кішка між ними пробігла”, вона не розуміла. Це дядько так жартував.
– Не бери в голову, все владнається, – казав він, але так і не владналося досі.
І ось вона знову біля знайомого будинку, відчуваючи свою провину за довгу відсутність та рідкісні телефонні дзвінки. Знала, що тітка зрозуміє, але все одно хвилювалася перед зустріччю. І перш, ніж увійти у двір, зателефонувала до сина. Він відповів не одразу, довелося почекати.
– Мамо, ну чого ти дзвониш? – почула Ніна нарешті його незадоволений голос.
У слухавці лунала музика.
– Сказати, що доїхала. Ти вдома?
– Не вдома я, з друзями спілкуємось. Давай без контролю, гаразд? Бувай.
І він поклав слухавку, її шістнадцятирічний недолугий синок. Відчуває себе дорослим, а матері душа не на місці. Був би батько, було б простіше, а так…
Ніна важко зітхнула і зайшла у знайомий з дитинства під’їзд, піднялася на другий поверх, подзвонила. Тітка Поліна відчинила двері і сплеснула руками:
– Ніночко! Приїхала, доню моя, – так вона завжди називали її в дитинстві.
Ніна зробила крок через поріг, і її тут же ж її обійняла маленька, зовсім уже сива тітонька. Від неї йшов запах молока, кориці та ще чогось знайомого з дитинства. Пізніше Ніна зрозуміла: запах квітів, які буйно цвіли у неї на кожному підвіконні.
– Заходь, я краще тебе розгляну, Ніночко, – говорила тітка, а в Ніни аж сльози підступали.
Звідки цей жаль, звідки це почуття незручності? Вона й сама дивувалася.
– Красунею стала, та й була такою в дитинстві. А мене хоч впізнала за стільки років? – усміхалася вона, а навколо очей розбігалися зморшки-промінчики.
– Впізнала, тітко Поліно, звісно. Дуже рада тебе бачити, – і Ніна сама обійняла її, нахилилася і поцілувала в обидві щоки.
Потім був чай із яблучним пирогом із корицею і розмови про життя. Як та й що. Їй усе було цікаво, особливо про сина розпитувала. Ніна дістала телефон і показала їй фото Дениса. Бабуся довго розглядала кожен знімок, хитала головою і примовляла:
– Весь у матір, який чудовий хлопчина, які очі розумні!
Так, розумні! Ось за ними й потрібно тільки дивитися, щоб вони в правильному напрямку дивилися і бачили, куди варто ступати, а куди ні.
Потім тітка попросила показати фото брата, якщо є. Ніна знайшла їх із мамою на дачі, показала. Потім одного батька в костюмі з краваткою, на якусь важливу зустріч зібрався. Довго тітка Поліна дивилася на брата і сказала:
– Мені шкода, що ми тоді розійшлися. Борис образився, що не приїхала маму поховати, знаю. І навіть пам’яті у мене ніякої від мами не лишилося. А вона ж казала, що…
Тітка замовкла на півслові і махнула рукою. Ніна подивилася на неї і наважилася. Відкрила сумку й дістала звідти маленьку перламутрову коробочку.
– Ось я привезла. Візьми, це твоє, – сказала вона і побачила, як у тітки затремтіли губи.
Вона аж руками сплеснула від побаченого.
Це була старовинна брошка, яку батько тітки Поліни та Ніниного батька подарував їхній матері, коли тітка Поліна народилася. Купив він її у якогось торговця за великі на той час гроші і сказав: «Нехай потім Поліночці перейде, як сімейна спадщина».
– Бо ж мама тоді її з собою забрала, переживала, що я продам, якщо гроші знадобляться для догляду за чоловіком. Так і сказала мені, збережу, мовляв, як твій батько заповів. Забереш, коли мене не стане.
Але сварка між братом і сестрою не дала їм виконати цю волю.
Мама Ніни іноді одягала брошку з урочистих випадків, у гості, на ювілеї всілякі. А потім проговорилася, звідки вона. І цього разу Ніна забрала її потайки і привезла тітці. Вона по праву має належати їй! Нехай мама свариться до неї, але все чесно.
– Завтра одягну, – сказала тітка Поліна, погладжуючи пальцем витончену брошку. – Дякую, що повернули пам’ять, передай Борису та мамі мою подяку.
Ніна згадала, як колись батько та мати сварилися через цю брошку і через гроші, що залишилися від бабусі.
– Чому ми маємо ділитися, Борисе? Вона могла б приїхати поховати, чи не так? А ми все власним коштом!
– Так вона грошей і не просить, тільки цю брошку нещасну! У чому проблема?
Мама ще щось довго говорила на підвищених тонах, Ніна не прислухалася, але зрозуміла, що батька, мовляв, обділили. І квартира батьківська Поліні дісталася, та ще й річ їй цінну віддати! Обійдеться, мовляв.
Хоча річ була і не така цінна, але дорога як пам’ять про матір, яка більшу частину життя прожила з дочкою.
Батько дзвонив сестрі раніше, розмовляв сухо і коротко, а потім зовсім перестав. Про те, що тітка Поліна жива, вони знали з її новорічних листівок та рідкісних дзвінків Ніни.
– Борис же ж молодший за мене на дванадцять років. Я його, можна сказати, виховала, – говорила тітка вже за вечерею. – Неслухняне було хлопʼя, втече кудись, сховається від мене, а я вся в сльозах бігаю, шукаю його. А ввечері перед сном казки любив слухати. А я його любила, кучерявенький був, як янголятко.
Ніна слухала її розповіді, і таке тепло в душі розливалося, жива пам’ять, жива мама з татом, тітка… І це таке щастя!
– Ну, а ти як, Ніночко? Зі своїм так і не зійшлася?
– Та ні, тітко Поліно. Виїхав він кудись, про сина зовсім забув. Ну нічого. Я працюю у хорошому місці, вистачає нам.
Вона замовкла, що частина бабусиних грошей батьки поклали на рахунок Дениса до повноліття. Син росте, знадобляться ще.
Тітці Поліні в подарунок Ніна привезла гарну хустку. Колись у дитинстві вона розповідала Ніні про ці хустки, навіть малюнок у якомусь журналі показувала.
Пізно ввечері вони розійшлися по спальнях. Ніна прийшла у свою кімнатку, у вікно світив місяць, і її світло химерно просочувалося крізь фіранки, створюючи в напівтемряві кімнати якусь примарну ауру. Все як у дитинстві.
Вона згадала чоловіка тітки Поліни, який завжди бажав їй на добраніч, не забував. Наразі його чорно-білий портрет висить внизу в красивій рамці. Всі ці важливі дрібниці, як відлуння з того минулого життя, по крупинках зберігає ця самотня, добра жінка.
Наступного дня вони встали рано. Ніна привітала тітку, та розплакалась, пригорнулася до племінниці і сказала:
– Піду сніданок приготую. А потім тортиком займемося.
– А в мене інша пропозиція, – раптом сказала Ніна. – Хочу, щоб ти відпочила сьогодні. Давай сходимо на обід у кафе! Чи є тут щось хороше? А по дорозі назад купимо торт і поп’ємо чаю ввечері.
Тітка Поліна уважно подивилася на неї, навіть трохи здивовано, і раптом сказала:
– А давай! Я в жодних кафе-ресторанах цілу вічність не була! Ходімо!
Ніна причесала тітку, вклала їй волосся. Вона дістала з шафи свою улюблену сукню. А під комір дуже гарно вписалася брошка!
Тітка захопилася і раптом запропонувала:
– Давай Борису з Ганною подзвонимо? Я подякую їм…
Але Ніна зупинила її, сказавши, що краще ввечері і відволікла її врученням свого подарунка. Коли тітка Поліна розгорнула подарункову упаковку і дістала це пухове мереживо, вона захопилася!
– От уже ж догодила, так догодила, Ніночко! Дякую тобі за цю красу!
Вона накинула хустку на плечі, потім покрила на голову, закинувши кінці назад і сказала:
– Ох, як я мріяла про таке колись! – її очі сяяли щастям.
У кафе вони приїхали на таксі, пообідали дуже смачно і навіть випили по келиху ігристого.
І розмови не припинялися. Коли тітка відволіклася на кілька хвилин, Ніна відправила батькові повідомлення, що вона віддала тітці брошку, нібито від нього з мамою.
По дорозі назад заїхали в магазин, вибрали торт, прикрашений свіжою полуницею, і повернулися додому в прекрасному настрої.
Коли відчиняли двері, весело сміючись, на майданчик вийшла сусідка з букетом квітів. Привіталася і сказала:
– Поліно, тобі тут доставка була. Я розписалася, от візьми.
– Дякую, – сказала радісно жінка і запросила сусідку на чай.
Та пообіцяла прийти через пів години.
Вони зайшли у квартиру, тітка дістала картку і прочитала: «Любій сестрі в день народження. Здоров’я на довгі роки! Брат Борис та Ганна».
– Оце сюрприз! – сказала іменинниця, а по щоках бігли сльозинки. – Давай подзвонимо, Ніночко.
Розмова відбулася. Радо говорив батько, привітала зовицю і мама Ніни. А коли тітка Поліна подякувала за брошку, відповіли, що, мовляв, дрібниці. Їй вона й має належати по праву.
Прийшла сусідка, принесла їй у подарунок коробку цукерок. І тітка все в тій же ж ошатній сукні з брошкою і мереживною хусткою на плечах сиділа на дивані під портретом свого коханого чоловіка і чекала, поки племінниця приготує чай.
Здавалося, вона навіть помолодшала! Як же ж щастя красить жінку, у будь-якому віці! Коли сяють очі, рожевіють щоки, усмішка на обличчі й радість у погляді!
Чаювання пройшло весело, сусідка виявилася цікавою жінкою та майстром розповідати всілякі веселі історії. І на вокзал вони проводжали Ніну вдвох. Точніше, втрьох. Син сусідки Валентин відвіз їх машиною.
Вони ще до від’їзду встигли кави попити у буфеті, і Валентин дивився на Ніну так, що було зрозуміло: вона йому сподобалася. Провівши її до поїзда, він наважився попросити номер телефону. Вона не відмовила, пообіцявши приїхати відвідати тітку влітку.
– Чекатиму з нетерпінням, – відповів він.
Потім вони з сусідкою відійшли і дали попрощатися тітці Поліні з племінницею.
– Гарний він чоловік і неодружений, між іншим. Інженер. Приїдь, познайомтеся ближче, – прошепотіла їй тітка Поліна, і Ніна, сміючись, пообіцяла.
Вона сіла у купе і помахала всім рукою. Щаслива тітонька, поруч приємна жінка, її сусідка, та й він, високий плечистий чоловік з гарними очима. Він дивився на неї та посміхався. На душі в Ніни було тепло, наче маленька затишна грудочка гріла зсередини, яку так хотілося зберегти подовше.
І влітку вона неодмінно приїде з Денисом! А мама з татом як захочуть. Але головне, крига скресла, і їхні стосунки увійшли в іншу фазу. Не можна втрачати рідню, це несправедливо. А ось нових друзів можна знаходити! І навіть треба.
Ніна ще раз усміхнулася, побачивши, як три постаті зникли в серпанку перону, який віддалявся, і зателефонувала синові.
– Мамо, я вдома, все гаразд. Зустріну завтра тебе. Який вагон?
Вона відповіла й почала дивитися у вікно на місто, що втікає, що несе з собою тепло і радість зустрічі з рідною і близькою людиною, яка ніби обіцяла їй продовження цієї радості…