Від Ніни пішов чоловік. Так буденно повідомив у вихідний день за сніданком, що любить іншу жінку.
– Ніна, зрозумій, важко жити з нелюбимою людиною. Ну, ти подивися на себе. Набрала зайовго, волосся сиве стирчить, та й нудно з тобою. Ну, про що нам говорити? Син виріс, у нього своя сім’я вже, а тебе крім квіточок на клумбі та рецептів нічого не цікавить.
А Оля… Вона інша. Задерикувата, весела, за фігурою стежить, з нею можна говорити на будь-яку тему, завжди підтримає. Та й як жінка вона дуже цікава, винахідлива в цій справі, не те що ти. А я чоловік. Мені без цього ніяк, сама розумієш.
Тому вирішив розлучитися. Так буде чесно. Жити до неї піду, квартиру нашу ділити не буду. Хоча міг би. Спільно нажите майно.
Ніна відставила чашку з чаєм і тихо заплакала. Сльози текли струмком, і нічого вона не могла вдіяти. Адже й досі любила Петра. І на думку не могло спасти, що може її кинути, у п’ятдесят чотири роки…
– Ну, що ти мовчиш? Скажи щось! Сподіваюся, сварки не буде? Не люблю я жіночі сльози, сама знаєш, – промовив чоловік.
Ніна витерла рукавом халата очі і пильно на нього подивилася.
– Петро… Я шокована, якщо чесно. І, знаєш що… Ти повертайся, якщо надумаєш, я завжди на тебе чекатиму…
– Ой, не треба сподіватися, Ніно. Перегоріло в мене до тебе, розумієш? Я речі зберу і піду зараз. І, будь ласка, не дзвони мені, і не шукай. Ми тепер чужі люди.
І ось минув рік. Ніна невиразно пам’ятала, як прожила його. Ходила на роботу, поливала улюблені квіти, спілкувалася із сусідкою, із сином по телефону. Андрій жив далеко, приїжджав додому рідко.
Ніна не мала стимулу щось робити для себе. Вона майже не готувала, обходилася простою їжею, іноді купувала готове. Непомітно пішли зайві кілограми. Але вона виглядала неважливо. Тьмяні мляві очі, сиве волосся, яке вона не хотіла фарбувати, одягалася скромно, нічого нового не купувала. Навіщо? Для кого?
Ніна чекала, що Петро напише, подзвонить, прийде. І, звичайно ж, вона його з радістю прийме. Стільки років разом прожили, можна все пробачити.
Їй здавалося, що життя скінчилося. Вечорами дивилася мелодрами і гірко плакала. Чому їй так не пощастило? Вона зовсім одна, самотність була тягарем.
При цьому вона всіляко відмовлялася від запрошень подруг сходити кудись розвіятися. Вона не ходила в гості і до себе не кликала. Не хотілося нічого. Апатія та відсутність радості в житті…
З Петром бачилася раз, випадково, у продуктовому магазині. Він купував ігристе, торт. Виглядав бадьоро, доглянутий. Від цього ставало ще гірше на душі. Мабуть, все добре в нього з цією…
Так минуло ще три роки. У сина народилася дочка, це хоч якось підбадьорило її. Він часто надсилав фото та відео, а Ніна розчулювалася маленькій онучці. Син із невісткою постійно кликали її в гості, але вона відмовлялася. Не було сил, моральних.
Але під час відпустки вона наважилася. Купила квитки на поїзд, подарунки та вирушила в гості.
У купе познайомилася з чоловіком приблизно її років. Він був одружений, розповідав про дружину, дітей, онуків. А ще вони обговорювали книжки, згадували молодість. Ніна сама не помітила, що сміялася, їй було справді цікаво спілкуватися. Вона розповіла супутникові, що її покинув чоловік, хотілося поділитися. Адже не дарма кажуть, що з чужими людьми простіше, можна розповісти про себе все.
– Ніно, всяке буває у житті. Хтось щасливо живе до старості, хтось ні. І ви маєте жити для себе. Адже роки швидкоплинні. У вас є син, онука, ви не самотні, і це вже щастя. Ви здорова, симпатична жінка, просто згасла від зради. Досить сумувати, треба починати жити. Адже невідомо скільки нам залишилося. Тому живіть в насолоду! Для себе!
І так їй сподобалися його слова. Замислилась. Адже він правий. Вона втратила кілька років життя, аж поки оплакувала свою нещасну долю. А могла прожити на радість.
До сина приїхала іншою людиною. Зник смуток, і очі заіскрилися радістю. Вона із задоволенням гралася з онукою, ходила з дітьми до кафе, на прогулянки. Туга відступила.
Життя продовжується, навіть коли здається, що світ звалився.
У перший момент здається, що жити далі неможливо. Що попереду – лише порожнеча. Але якось ти розумієш: ранок настає, сонце встає, люди поспішають у своїх справах, і в цьому кругообігу ти теж маєш знайти своє місце.
Приїхавши додому, Ніні захотілося змінити зачіску, пофарбувати волосся. Вона давно хотіла собі шоколадний колір волосся. Почала підфарбовувати очі, губи. І навіть купила собі джинси із кросівками. У дзеркало на неї дивилася зовсім інша Ніна.
В інтернеті знайшла однодумців, обговорювала із жінками свого віку все, що цікавило, слухала музику, читала цікаві статті. І їй було добре та спокійно. Про Петра вона вже не згадувала.
Якось ідучи з роботи, вона побачила колишнього чоловіка на лавці. Він чекав на неї.
– Ніно, привіт! Як ти?
– Привіт, Петро. Я чудово, а ти?
– А в мене справи не дуже. Із Олею розійшлися. Зовсім зіпсувалась вона за ці роки. Вічні претензії, невдоволення. Інша справа ти… Тиша та благодать. Знаєш, я зрозумів, що помилився. Полетів як метелик на світло… Ніно, пробач мені, і прийми назад … До речі, ти шикарно виглядаєш. Бачиш, розлучення пішло тобі на користь!
Ніна тріумфувала в душі. Як вона мріяла про це… Петро повернувся!
– Ну що ж, ходімо, блудний чоловік, вечеряти будемо…
Петро все говорив і говорив, а Ніна мовчки слухала. Змінився він. Сивий, зморшки по всьому обличчю, на лобі глибокі складки.
– Ніно, а мені спати де лягати, з тобою, чи…
– Чи…, Петре. Мені треба звикнути до тебе.
Ніна розстелила йому у вітальні диван, а сама лягла у спальні. Вона старанно прислухалася до себе. Що вона відчуває? Радість від повернення чоловіка вгамувалася, і вона зрозуміла, що нічого до нього не відчуває. Він став чужим. Інший запах, манера мови, нові слова. Вона любила того Петра, а не цього.
І нудний він якийсь. Раніше цього не помічала.
Так минуло кілька днів.
– Ніна, ну довго ти мене в чорному списку триматимеш? Я ж чоловік, мені треба це саме… Чоловіче єство просить… Та й скучив я…
– Знаєш, Петре… Нічого не вийде. Перегоріло. Нічого не відчуваю до тебе. Не можу жити з нелюбимою людиною. І знаєш, бути одній, виявляється, не так страшно. Чужий ти став мені. І сенсу жити разом не бачу. Тому, будь ласка, йди…
– Ніно… Та куди я піду? У мене, крім цієї квартири, немає нічого. Усі гроші я витрачав на Олю та її дочку, нічого не відкладав.
– Тоді доведеться цю квартиру продати та поділити гроші. Тільки невідомо, скільки це все займе.
– Ні, я не хочу так. Квартира твоя. Як компенсація за мій відхід. Поїду до брата, він давно кличе мене, в батьківському будинку житиму, там квартиранти живуть. Жаль, що так вийшло, Ніно… Я думав все інакше буде…
І Петро пішов. Але цього разу в Ніни було легко на душі, не було гіркоти та суму. Вона була вже іншою людиною, і хотіла жити на радість та задоволення. А Петро залишився у її минулому житті.