Ніна Іванівна, повертаючись увечері з роботи, здалеку побачила незнайомця, який сидів на лавці біля її під’їзду.
– Перепрошую, – звернувся до неї охайно одягнений чоловік, коли вона проходила повз. – Ви не підкажете, хто проживає у дев’ятій квартирі?
– Я там живу…, – здивувалася жінка.
– Виходить, ви моя дружина?
– Ось ще, з якої це радості? – здивувалася жінка.
– Мене звуть Григорій Іванович, я живу за адресою: вулиця Соборна, будинок сімнадцять, квартира дев’ять. Ось у мене записка є. Виходить, ми з вами в одній квартирі живемо. Тільки, на жаль, нічого не пам’ятаю. Не могли б ви мені нагадати, ким я вам приходжусь?
– Нічого не розумію, – розводила руками Ніна Іванівна,, – це моя адреса. Тільки ви мені ніким не приходетися. Можливо, ви в іншому місті живете?
– А ось цього я не пам’ятаю…
– А когось із родичів пам’ятаєте?
– І це теж – на жаль… Що ж мені тепер робити, вибачте, як вас звуть?
– Ніна Іванівна,.
– Ніна Іванівна, допоможіть! Можливо, є у вашому місті якийсь готель? Хочеться в тепло і чаю гарячого випити.
– Звідки ж у нас готель? Містечко це, а не місто.
– Виходить, я у безвихідній ситуації…
Ніна Іванівна довго розглядала чоловіка, його інтелігентний вигляд та приємні манери вселяли довіру.
– Ходімо до мене, – нерішуче запропонувала вона. – Зігрієтесь, чаєм вас напою.
– Чоловік ваш не проти буде?
– Не буде проти. Немає в мене чоловіка…
Ніна Іванівна нагодувала чоловіка вечерею, напоїла чаєм, намагалася з’ясувати хоч щось, але виявилось, що Григорій Іванович зовсім про себе нічого не пам’ятає.
– Дякую вам за гостинність, люба Ніна Іванівна, – збирався гість, – відчуваю я нею вже зловживаю.
– Куди ж ви підете?
– Переночую в під’їзді, мені більше йти нікуди…
– Та що ви, під’їзди у нас не опалюються, там не набагато тепліше, ніж на вулиці.
– Так, це я вже встиг помітити, – засумував Григорій Іванович, – але хоч вітеру не буде…
– Ну, що мені з вами робити? Залишайтеся, ранок вечора мудріший, завтра придумаємо що робити. Сходжу у відділок. Швидше за все вас шукають. Знайдемо ми ваших родичів, не хвилюйтесь… Я постелю вам на дивані.
Ніна Іванівна переживала, пускаючи в будинок незнайомого чоловіка, але ще важче для неї було пройти повз, залишити людину в біді.
Півночі Ніна Іванівна не могла заплющити очей, все прислухалася. Але було тихо, точніше сказати, не зовсім тихо – чоловік мирно сопів. Нарешті Ніна Іванівна, заспокоївшись, заснула.
– Я дуже вибачаюсь, Ніна Іванівна, вирішив у вас тут погосподарювати. – Григорій Іванович стояв у кухонному фартуху та з рушником на плечі. – Ще раз вибачаюсь за свою самодіяльність, але дуже хотілося порадувати вас сніданком, сподіваюся, ви оціните мої скромні кулінарні здібності. Дивіться, який пишний вийшов омлет! Ось салат овочевий. Ну і як же вранці без свіжозвареної кави?
Ніна Іванівна була задоволена такою турботою. Готовий сніданок! За нею ніхто так не доглядав. З чоловіком Ніна Іванівна розлучилася, коли їхньому синові, Андрію, було чотири роки. Романтики у стосунках із чоловіком ніколи й не було.
– Дякую, Григорій Іванович! Правда, не чекала. Омлет вийшов на славу, у мене такі не виходить. Мені на роботу бігти час. Сьогодні п’ятниця, короткий день. Я повернуся, і ми займемося вирішенням вашого питання.
– Дякую за вашу допомогу. Розумію, що на час вашої відсутності, я маю залишити ваше житло.
– Ні-ні, залишайтесь, Григорію Івановичу. Куди ви підете, сьогодні ще й дощик розійшовся…
– Ви дуже добрі, Ніна Іванівна.
Після розлучення Ніна Іванівна виховувала Андрія одна, заміж більше не вийшла. Тяжко було, на допомогу колишнього чоловіка розраховувати не доводилося. Тепер Андрій вже дорослий, живе і працює у столиці, одружений, є батьком прекрасної півторарічної доньки. Про матір Андрій не забуває, регулярно відвідує.
Григорій Іванович вже пропадав з дому двічі, тому його дочка Олена поклала йому в гаманець записку з його ім’ям та адресою.
Вперше таке сталося з чоловіком сім років тому. Після того, як не стало його дружини, на тлі стресу.
Вийшовши ввечері з дому, вдівець, забув своє ім’я, і де він живе. Довго Григорій Іванович блукав містом, сховатися від холоду на вокзалі. Там Григорій Іванович провів усю ніч. Вранці, після недовгого сну, він все згадав, і він опинився вдома.
Усю ніч його вісімнадцятирічна дочка не знаходила собі місця. Коли батько повернувся додому, вона розплакалася від щастя.
Вдруге з Григорієм Івановичем трапилося це чотири роки тому.
Оскільки попередні два рази Григорій Іванович межі міста не залишав, Олена у записці написала лише його ім’я, назву вулиці, номер будинку та квартири, а назву міста написати не здогадалася.
На цей раз причиною стала велика сварка Григорія Івановича з дочкою Оленою.
Декілька тижнів тому Олена повідомила батькові, що збирається заміж і незабаром познайомить його зі своїм нареченим.
Григорія Івановича одразу насторожив, бігаючий погляд Павла. У процесі розмови виявилося, що Павло дуже неохоче розповідає про себе, від відповіді на деякі запитання намагається ухилитися, змінює теми.
Стривожений батько за допомогою знайомих став з’ясовувати інформацію про майбутнього зятя. Виявилося, що Павло за свої тридцять років встиг одружитися, мати двох дітей, розлучитися з дружиною…
Намагався Григорій Іванович поговорити з дочкою, переконати, що це не найкращий вибір, у відповідь чув: “Я його люблю. Нічого не хочу чути про нього поганого. Я вийду за нього, що б ти не казав”.
Григорій Іванович зміг розшукати колишню дружину Павла, поговорив із нею. З’ясувалося, що до весілля Павло був дуже ввічливим молодим чоловіком, а після народження первістка став справжнім негідником.
Того вечора у Григорія Івановича відбулася серйозна розмова з дочкою, яка переросла у велику сварку. Олена всіма правдами та неправдами заступалася за Павла, вигукувала, що батько на нього намовляє.
– Ти за нього не вийдеш! Я не дозволю тобі зіпсувати своє життя.
– А я не дозволю тобі розпоряджатися моїм життям! Все одно я за нього вийду. Вийду, чуєш? І поїдемо з ним, куди подалі, щоб ти не міг втручатися в наше життя, – Олена вискочила з дому, голосно закривши двері.
Григорій Іванович був дуже засмучений словами дочки. Адже, правда, вийде за цього негідника і поїде. Дівчина вона рішуча, а на цього Павла дивиться, як на героя.
Григорій Іванович вийшов з дому, хотів з’їздити до міського парку, любив він там гуляти будь-якої пори року. Чоловік, перебуваючи в засмучених почуттях, сів на перший-ліпший автобус, не дивлячись.
Виявилося, що це не міський рейс, а приміський. Так Григорій Іванович опинився у незнайомому містечку. Та ще й знову з ним це сталася… Благо, що на його шляху виявилася найдобріша жінка Ніна Іванівна.
Тим часом Ніна Іванівна повернулася з роботи додому і застигла в дверях від подиву. Прибирання, яке вона збиралася зробити завтра, вже зробив Григорій Іванович. А на кухні! На кухні на неї чекала вечеря – картопляне пюре з котлетами та овочевий салат.
– Григорію Івановичу, я… Я навіть не знаю, що сказати, – Ніна Іванівна була по-справжньому здивована. – Добре, давайте повечеряємо, поки все гаряче і займемося вирішенням вашого питання.
Після вечері Ніна Іванівна хотіла подзвонити до дільничого, але Григорій Іванович її зупинив.
– Ніна Іванівна… навіть не знаю, як сказати. Насправді, я згадав, хто я і звідки, ще вранці, коли прокинувся. Господи, мені п’ятдесят вісім років, а я хвилююсь, як хлопчик…
– Ну кажіть же, Григорію Івановичу…
– Ніна Іванівна, я відчув у вас стільки душевного тепла, що мені не хочеться з вами розлучатися.
Обличчям Ніни Іванівни, побігли сльози, але вона взяла себе в руки.
– Григорію Івановичу, треба повідомити ваших рідних, вони, напевно, переживають.
– З донькою я живу, посварилися ми з нею вчора, вона мене, можливо, навіть не шукає.
– Ну як же так, Григорію Івановичу? Звісно ж, шукає. Дочка ж… Пам’ятаєте її номер телефону?
– Пам’ятаю. А живу я в обласному центрі.
Григорій Іванович зателефонував дочці, вона плакала в слухавку, просила вибачення.
– Будь ласка, повертайся, татку. Я тут собі місця не знаходила, все обдзвонила, всіх оббігла, де ти міг бути. А Павло відмовився допомагати тебе шукати, сказав, на роботу йому рано. Я одна вночі бігала… – плакала Олена.
– Щодо Павла ми з тобою ще поговоримо. А чи повернусь я – Григорій Іванович кинув погляд на Ніну Іванівну, – це я тепер не знаю. Гаразд, дочко, заговорилися ми з тобою. Приїду завтра, – Григорій Іванович знову подивився на свою супутницю, – розповім усе.
Ніна Іванівна не приймала залицяння Григорія Івановича кілька місяців, але згодом розтанула.
– Мамо, а по-моєму, тобі ця людина дуже симпатична, – зауважив Андрій, який приїхав відвідати матір і вислухавши її розповідь. – Не розумію, що ти вперлася, адже погано бути однією.
– Ох, синку, так років нам скільки. Куди ж нам тепер?
– Мамо, ну якщо справа тільки у віці… Даремно ти так, подумай таки. Я з Григорієм Івановичем не знайомий, але судячи з твоєї розповіді, хороша він людина.
– Так дуже хороша. Я подумаю…
І Ніна Іванівна подумала.
Григорію Івановичу довелося переїхати до селища: Ніні Іванівні,залишалося два роки до пенсії, і вона категорично відмовлялася залишати свою роботу виховательки дитячого садка.
Олена пішла від Павла, вона все-таки змогла скинути з очей завісу і зрозуміти, ким він є на справі. За два роки Олена зустріла свою долю. Обранець Олени був столичним жителем, і вона переїхала до чоловіка.
На той час Ніна Іванівна вийшла на пенсію, і вони з Григорієм Івановичем переїхали до його міської квартири, що спорожніла після від’їзду Олени. Перебравшись у місто, Григорій Іванович та Ніна Іванівна розписалися.
Минуло п’ять років.
– Григорій, а давай купимо будиночок у селі? Так, щоб діти могли до нас у вільний час вибиратися, внуків привозити. Не подобається мені велике місто, шумно тут, метушні багато. Я так і не звикла до трамваїв, – усміхнулася Ніна Іванівна, – так і норовлю перебігти трамвайні колії, не дивлячись.
– Я тільки “за”, Ніно. Тиша, природа, спокій… Влітку з тобою в ліс по гриби ходитимемо, хоч навчиш мене гриби збирати, — зрадів Григорій Іванович. – Які ти робиш мариновані грибочки… ммм. Все ж таки руки у тебе золоті! Та й узимку знайдемо собі заняття.
Ніна Іванівна та Григорій Іванович благополучно перебралися до села, облаштували будинок, перетворили ділянку.
У літню пору у вихідні у дворі Данилюків було галасливо і весело, дружно збиралася вся велика родина. Приїжджала Олена з чоловіком та синочком, приїжджав Андрій із дружиною та двома донечками.
А Григорій Іванович більше не губився…