Виходячи заміж, Наталка навіть не здогадувалася, що на додачу до коханого чоловіка їй дістанеться і його колишня дружина. Ігор розлучився з нею за два роки до знайомства з Наталкою. Про те, що у нього за спиною шлюб і маленький син чоловік не приховував.
На запитання: «А чому ви розійшлися?», яке Наталка задала швидше за інерцією, ніж із прагнення дізнатися щось особливе, він відповів дуже просто:
– Не зійшлись характерами.
Наталку відповідь цілком влаштувала. Її навіть порадувало, що Ігор дружину не особливо обговорював, не говорив, що це вона у всьому винна, не вигороджував себе. Додав лише, що вони розлучилися цивілізовано та підтримують спілкування виключно заради сина.
Тоді Наталя на це «одкровення» особливої уваги не звернула.
Як виявилося, дарма.
Спершу все було добре. А потім почалося. Колишня дружина дзвонила в будь-який час дня і ночі, не зважаючи на те, що в Ігоря нова сім’я, інша жінка. Схоже, її взагалі це не хвилювало. Вона, анітрохи не бентежачись, залучала колишнього чоловіка до вирішення всіх своїх поточних проблем. То кран потрібно полагодити, то дитину забрати з садка.
Вона просто дзвонила та віддавала розпорядження. Жодного разу не поцікавилася, чи є в Ігоря якісь інші плани. Він був зобов’язаний робити те, що вона його просить.
Плюс до цього син Ігоря усі вихідні дні, починаючи з вечора п’ятниці, проводив із батьком. Ігор привозив хлопчика після садка і відвозив до матері лише в неділю ближче до вечора.
Ігореві навіть на думку не спадало, що Наталя може бути проти такого спілкування. Чоловік був упевнений, що дружина все розуміє, тому не вважав за потрібне запитувати її думки щодо регулярного перебування сина у них вдома.
А Наталці все це украй не подобалося. Вона бачила, що колишня маніпулює Ігорем, а він, стрімголов, мчить до неї на першу вимогу.
Вкотре, після дзвінка колишньої, яку, як виявилося, потрібно терміново забрати з дитиною з гостей, бо йде дощ, а в неї немає парасольки, Наталя не витримала:
– Ігоре, і ти поїдеш?
– Звичайно, – не замислюючись, відповів чоловік.
– А нічого, що ми збиралися зробити романтичний вечір? Що я приготувала вечерю? Що ми цілий тиждень до ладу не бачилися через твій аврал на роботі?
– Я швидко. А вечерю можна розігріти.
– А може, вона візьме таксі? Чи не знає, що такий вид транспорту існує?
– Наталю, припиняй вередувати. Ти ж не маленька дівчинка, повинна розуміти.
– Що розуміти? Що твоя дружина використовує тебе на повну програму? Що її інтереси для тебе важливіші за нашу сім’ю?
– У мене там син, – роздратовано гукнув Ігор, – мій син!
– А тут – твоя дружина! Твоя! Поки що…
– Що ти хочеш цим сказати?
– А те, що якщо ти зараз підеш, я теж піду.
– Цікаво, – Ігор, який уже простяг руку за курткою, подивився на Наталю з подивом, – і є куди йти?
– Знайдеться.
– Тоді йди. Я тебе не тримаю.
– Навіть так? – Наталя ледве стримувалась, щоб не розплакатися, – тобто ти готовий ризикнути нашим шлюбом заради того, щоб виконати каприз колишньої дружини?
Ігор нічого не відповів.
Як тільки він вийшов, Наталя, обливаючись сльозами образи, кидала в сумку речі і теж пішла. Приїхавши до сестри, з порога заявила:
– Все. Я йду від Ігоря.
– Ти що? – Ольга, яка була старша років на п’ять, витріщила очі, – а як же дитина?
– Я йому не сказала. Сьогодні хотіла порадувати, але… Як завжди, подзвонила колишня… Вона для нього важливіша.
– Наталю, не сміш. Та він, як тільки дізнається про вагітність, думати про неї забуде.
– Не впевнена. Зате впевнена в іншому: він переступить через мене, і через мою дитину, аби їй догодити. Тож питання вирішено. Поки справа стосувалася мене, я закривала очі. Сьогодні терпець закінчився.
– Але ж ти любиш його!
– Не знаю, не впевнена. Особливо після сьогоднішньої розмови. Люблячий чоловік так не поводиться.
– Все одно: Я думаю, ти поспішаєш з висновками.
– Поживемо побачимо. Думаю, він навіть шукати мене не буде. Завтра п’ятниця: сина забере на три дні. Не до мене йому…
Наталка як у воду дивилася. Не знайшовши дружину вдома, Ігор навіть дзвонити їй не став. Подумав: «Сама відійде. Нікуди не дінеться».
Потім були вихідні, син у гостях. Наталка нічого не приготувала? Ну і нехай. Замовимо піцу, сходимо до кафе.
В понеділок на роботу.
Пройшов тиждень.
Наталя не з’являлася.
«Ну-ну, – думав Ігор, – характер показує. Даремно. Адже я не поступлюся. Вона повинна зрозуміти, що я робитиму так, як вважаю за потрібне. Завжди».
Він, звичайно, сумував. Але прийняти думку, що образив дружину, не міг і не хотів. І вибачатися не збирався. Чекав. Впевнений був: любить, довго не витримає, сама повернеться. Ще й прощення проситиме…
Не дочекався…
Наталя подала на розлучення.
Отримавши повістку, Ігор розсміявся.
І знову не подзвонив, не спробував зустрітись, якось виправдатися, зберегти шлюб.
Розвели їх швидко, буденно якось. Ділити було особливо нема чого: не так довго вони прожили разом. Про вагітність Наталя Ігореві так і не сказала.
Зустрівши її випадково через пару місяців і побачивши животик, що округлився, Ігор розгубився:
– Це що? – Запитав він у Наталки з досить здивованим виглядом.
– Це? – Наталя розсміялася. – Це животик, а в ньому – твоя дитина. Точніше, моя. Не хвилюйся, на аліменти подавати не збираюся. Пам’ятаю, що в тебе є одні.
– Як ти могла?
– Що?
– Приховати це від мене?
– Могла. У день, коли я збиралася розповісти про дитину, ти вважав за краще забирати з гостей свою колишню.
– Смієшся?
– Ні. Я навіть вдячна тобі, що ти в одну мить зруйнував наш шлюб та ілюзії, в яких я перебувала. Не переживай. У нас все буде добре. Обіцяю, що не турбуватиму тебе як твоя перша колишня. І у твого сина ніхто не збирається тата забирати. Живіть спокійно.
– А ти впевнена, що це моя дитина? – Ігор сам не зрозумів, як у нього вирвалося це питання.
Наталка не здивувалася. Вона явно була до нього готова:
– Думай, що хочеш, Ігорю. Прощай. Сподіваюся, моя дочка не буде схожа на тебе.
З цими словами Наталка розвернулася і пішла в інший бік.
«Дочка», – луною відгукнулося всередині Ігоря. Він ще довго стояв на місці, намагаючись осмислити те, що дізнався.
Минуло кілька років.
Ігор повернувся до першої дружини: вона таки досягла свого. Їхній син уже школяр.
Наталя поки незаміжня. І, хоча, шанувальник у неї є, причому з найсерйознішими намірами, жінка не поспішає пов’язувати себе шлюбом. Все своє життя вона будує довкола дочки, якій незабаром виповниться чотири.
Ігоря, як і обіцяла, Наталя не турбує. Навпаки: не знає, як відвадити. Він регулярно з’являється, пропонує гроші, допомогу, намагається зблизитись із дочкою. У тому, що це його дочка, чоловік не сумнівається: дуже схожа на татуся.
Якось сестра запитала у Наталки:
– Не шкодуєш, що тоді пішла від Ігоря?
– Ні. Ось він зараз не знає, як мені догодити. А лишилася б – сама була б на його місці. Ні. Все правильно. І кожному – своє…