– Наталя! Наталя, вийди на ґанок хоч, чуєш, кажуть твоя Надя з Галинкою моєю водиться в місті? А телефон у неї Галі є?
– Ти чого це раптом про неї згадала, баба Таня? – визирнула сусідка. – Ти ж казала, що тебе покинули всі давно і ти знати нікого не хочеш? А тут раптом – Галя де? Думаєш ти їй потрібна стала, така стара? Молодша була не потрібна, а стара тим більше. Та ти не засмучуйся, баба Таня. Якщо тобі допомогти треба, то ми миттю. Он Дмитро мій зранку мається, не знає, чим йому зайнятися. Хоч би він виріс якнайшвидше, та вчитися поїхав, як Надя. Може хоч розуму додалося б! Дмитро, іди сюди, йди-но бабі Тані допоможи, зроби що скаже.
На порозі тут же з’явився молодший син Наталії, похмуро глянув: – Ну, знову, мамо?
– Що знову, мамо? Ти коври витрусив? Іди тряси! Усіх вас підганяти треба сто разів!
– Стривай, Наталю, йди сюди, щось тобі покажу, підійди на хвилиночку, – баба Таня повільно на ганку розвернулася.
Років то їй вже багато, а живе вона давно одна.
Донька Людмила вже більше як років двадцят в місто вмотала з села.
Від сорому поїхала, завагітніла від чоловіка заїжджого, матері вже потім сказала, що дівчинка у неї народилася. Галею вона її назвала.
Маленьку Галинку Люда спочатку до бабусі привозила. Та й сама на городі колупалася, як годиться. Гостинці тоді почала з міста матері привозити. Казала, що в неї залицяльник є, заміж її кличе.
Баба Таня тоді із хвилюванням слухала, як донька казала, що життя в неї налагоджується, що пральну машинку він їй купив. І незабаром Люда з Галинкою до нього з кімнати в гуртожитку жити переїдуть та заживуть, як люди.
Та тільки обманювала все Люда, що заміж скоро вийде, та що чоловік у неї є добрий.
А може і думалося їй так, але тільки все це обманом виявилося, Галя трохи підросла і стала бабі Тані по своєму розповідати, що до мами дядька різні приходять.
То один у мами живе, то другий, а нещодавно дядько з мамою сильно посварився. Галя плакала, до баби Тані просилася, а мама сказала, що баба Таня її – чаклунка, що це ж вона зробила щось, тому у Люди життя і немає! Сказала, що й Галя пропаде, якщо з бабою Танею бачитиметься, баба її погана і більше вони до неї ніколи не приїдуть!
Тетяна Андріївна тоді ойкнула від почутого, та яка ж вона чаклунка? Вона життя хорошого Людмилі тільки й хотіла. Це видно маленька Галя щось наплутала.
Але Людмила і справді перестала до неї їздити і Галю привозити.
Пару разів одна заїжджала, була втомлена, гульбанить видно. Речі свої якісь забрала, та ще й кофту материну нову тишком-нишком прихопила.
Тетяна Андріївна хотіла її тоді посварити: – Людо, доню, ти що це робиш? Адже я мати твоя!
А вона лише засміялася їй у вічі, недобре: – Так вже й мати! Та хіба ми тобі потрібні? Сама ж мене спонукала поїхати, хотіла, щоб Галі не було, соромила мене, а тепер згадала, що ти мати?
І поїхала з сумками, навіть чашку свою забрала, кинула матері наостанок: – Живи і радій, докучати тобі більше не будемо!
Тетяна Андріївна тоді тиждень лежала.
Прокинеться, наче сонечко світить, а на дужі тяжкість каменем лежить – дочка Людмила відмовилася від неї, та й внучку підмовила. Зреклися від неї всі, як їй жити тепер, навіть незрозуміло.
Час не допомагав, але стало трохи легше.
А тепер вже скільки років минуло, і вчора незрозуміле сталося, ось Тетяна Андріївна і покликала сусідку. Сама не знає, що робити їй з цим!
– Зайди, Наталю, он туди проходь, – сама Тетяна Андріївна бачить вже погано, та й ходити важко, років їй чимало, та й життя підкосило зовсім.
Сусідка в зал пройшла, спочатку не зрозуміла, що тітка Тетяна хоче. Може й справді кажуть, що вона трохи дивна?!
– Дивись на диван? Бачиш там дівчинка спить малесенька? Це ж до мене вчора пізно ввечері Галя приїжджала! Сказала, що у подолі принесла, а мати її з дому виставила. Нехай, каже, у тебе поки що дівчинка побуде, бо не знаю, що робити. І поїхала Галя моя, внучка. А це видно правнучка, як за книжкою онука моя долю матері своєї Людмили повторила. А мені то що з нею тепер робити, адже я не впораюся, стара я зовсім, га Наталя?
Наталя слухала, що баба Таня їй каже, та повірити не могла.
Невже й справді Галя свою доньку бабусі притягла?
Адже начебто раніше Надя їй про неї зовсім інше говорила?
Що Галина пішла від матері, Людмила гульбанить, то один у неї чоловік, то другий.
А Галя не така, вона поїхала кудись, коледж закінчила, на фабриці працює, та наче заміж вийшла. Дивно це все?
Маленька дівчинка прокинулась і захникала. Ручки тягне, маленька зовсім, адже видно, що року навіть немає. І що це Галя надумала? Невже й вона на погану доріжку звернула, як і її матір?
– Так, тітко Таня, я зараз Наді своїй подзвоню, номер Галі дізнаюся. А потім ми кашу зваримо, та правнучку твою годуватимемо. Ти не переживай, тітко Таня, розберемося!
Наталія повернулася швидко, в руці телефон.
Дивиться, а дівчинка вже у Тетяни Андріївни на руках. Не плаче, ручкою бабу Таню чіпає та дивиться здивовано. Немов питає, що то за бабуся така незнайома?
– Захникала, а я взяла її, вона і притихла, бач, як прабабусю розглядає! – у голосі у баби Тані таємна радість раптом пролунала. Вона ж правнучку на руках своїх тримає, до сліз це радісно!
– Стривай, Тетяно Андріївно, постривай, не те щось тут! Надя мені номер Галини дала, я їй одразу зателефонувала. Кажу, що ж ти, робиш? Самі бабусю стареньку кинули напризволяще, а тепер ти їй дитину привезла? – Наталя дух перевела, аж захекалася, так бігла, щоб розповісти. – А вона мені гордо так – не зрозумію, про що це ви кажете? Я їй тоді говорю, що сусідка я, мати Надії. І що бабусі Тетяні вона дівчинку свою привезла та лишила! А вона мені заявляє, що немає в неї ніякої дитини, не приїжджала вона і що всі ми з дивні разом з її бабкою. Ну, що тут скажеш?
Тетяна Андріївна застигла, перехрестилася: – Святий, Боже, а хто ж вона тоді, Наталя? Дівчинка це хто?
– Баба Таня, а тобі та дівчина, що Галею прикинулася, хоч що сказала? Речі хоч лишила для дівчинки?
– Та що казала? – заметушилась баба Таня. – Те й сказала, що залишить ненадовго дівку. Я і обернутися не встигла, а вона шмиг у двері і нема її. Ось сумка якась із штучками, я штанці з ранку перевдягла, як змогла, замочила брудне в тазі.
– То може це й не Галя була, бабо Таню? – Наталя сумку взяла, витрусила. – Он, глянь, пляшечка з молоком, скисло мабуть. А ти підгузки хоч їй одягла, бабо Таню? Марлечку підклала? Господи, мені що з вами робити?
Наталя спритно перевдягла малу, руки ще пам’ятають. Потім зварила рідку кашу, налила в пляшечку, погодувала її.
Баба Таня весь цей час сиділа, дивилася розгублено: – А як же бути мені, Наталя?
Потім перетрусили сумку і знайшли в кишеньці листа. Наталя голосно прочитала і не повірила очам, що так буває.
Писала видно молоденька дівчина. Що народила, відмовну не написала, але жити їй нема на що. Їхала вона до матері, та з півдороги з електрички зійшла, зрозуміла, що не прийме її матір. Ну і зайшла до першого ж будинку, шукай її тепер!
– До дільничого треба, бабо Таня, ось що! – вирішила Наталя.
А тут раптом Галина передзвонила, сказала, що незабаром приїде і в усьому розбереться.
Галина і справді надвечір приїхала, та не одна, а з чоловіком і на машині.
Спочатку з бабусею Танею вона сухо розмовляла. Але потім Наталя їй про її бабусю розповіла, очі їй розплющила, що мати її обманювала.
Галина спочатку не повірила, невже її бабуся хороша, а мати їй з дитинства обманювала та її обмовляла?
– Мати тоді сказала – баба твоя гульбанить, а я тебе й не пам’ятаю майже. Ми ж з мамою до тебе давно так приїжджали, я ж мала була зовсім! – Галя поправила волосся за вуха. – Вона взагалі мені сказала, що бабця дивна, і що ти мене взагалі не хотіла. Тому що я – небажана. Це правда, бабусю? Чи ні? Я тепер зовсім заплуталася.
– Та з чого вона таке надумала, ех, Людмило, ех дочко! – і баба Таня гірко й тихенько заплакала.
Галя на чоловіка озирнулася, наче тепер не знала, що й думати? Отже, її бідна бабуся не така, як мама розповідала?
– Бабуся, не плач, ну не треба? – Галина підійшла і ніяково обняла бабусю.
А та продовжувала беззвучно плакати: – Ех, Людмило, та що ж ти так? Та за що?
– Я матір у спеціальний заклад помістила, бабусю. Допомагають її там, може, ще не все втрачено, чуєш? Тльки не знаю, чи вибачиш ти її?
Тетяна Андріївна чула це, але нічого Галі не змогла відповісти, лише повторювала: – Ех, Людмило, Людмило…
Сільський дільничний повідомив начальству, що сталося в баби Тані. Але пошуки матері нічого не дали, де ж її знайдеш.
Малятко поки забрали до будинку малюка.
Бабуся Таня за нею навіть плакала, так їй ця дівчинка сподобалася. Як рідна на руках сиділа, хоч може це Тетяні Андріївні від самотності так здалося?
Галина розтанула і незабаром знову приїхала до бабусі Тані.
От як вийшло, виявляється її бабуся ніяка не чаклунка, не зла бабця яка Галю зі світу хотіла зжити. Це видно все уява її матері Людмили.
Людмилу поки що на реабілітації, довго там ще буде.
А Галя бабусі тепер все про себе розповіла, ніби хотіла надолужити ті роки, які вони нарізно прожили.
І навіть те, що за Сашка Галя вже п’ять років тому вийшла. А дітей поки що у них немає, не виходить. Спеціалісти причини не знайшли, кажуть може справа в чомусь іншому.
Галя очі ховає, у неї було нещасливе дитинство, і раптом Галя бабусю спитала:
– Бабусю, а як ти думаєш, може ми вдочеримо ту дівчинку? Може, не просто так вона тут у тебе з’явилася, вона така гарна, а мами з татом у неї немає?
Тепер у маленької Олі є мама Галя та тато Сашко. А ще має прабабуся Таню.
І може бути Бог дасть їм ще дитину? Хоча Галя та Сашко і так щасливі.
А вже як щаслива Тетяна Андріївна, то це просто словами не передати.
Ось так ця випадкова чужа правнучка повернула Тетяні Андріївні рідну онучку! І стала для всіх найріднішою та найулюбленішою дівчинкою Олею.