Тільки робота допомагала Наталі пережити те, що сталося.
Так вийшло, що її сім’я, нещодавно створена, щасливо прожила всього два роки. І одразу все зникло.
Її чоловіка не стало… Їхав машиною і опинився на узбіччі.
Ніхто не міг повірити в це – рідня, особливо батьки чоловіка, друзі, колеги, сусіди, не кажучи вже про саму Наталю.
Вона спочатку навіть не могла усвідомити глибину всього, тільки запитливо дивилася на всіх незрозумілим поглядом:
– Чому?
Найгіршим було повільне звикання до самотності.
Вечорами в квартири, важко було навіть залишатися одній.
Рідні щосили намагалися допомогти їй. Вони наче встановили чергування біля Наталки, приходили до неї, постійно дзвонили, навіть ночували з нею. Але в їхніх сумних очах Наталя постійно бачила співчуття, і їй не легшало.
Вона з головою пішла в роботу, набрала більше годин у школі, щоб не бути одній. І незабаром усім близьким стало здаватися, що найважче пройшло. Знали б вони, чого вартувало Наталі посміхатися дітям, і заходити в клас наче нічого й не було…
…Так минуло два роки. Переживання в душі не затихали. Просто всі намагалися не говорити про це.
А Наталя вже переживала через відпустку.
– І що я сама робитиму вдома? – запитувала вона колегу по роботі Валю.
– Невже ти не втомилася? – здивувалася Валентина. – Їдь на море, в гості, в санаторій, та куди завгодно! Зміни обстановку, бо ж відпустка велика! Звичайно, не сиди вдома.
– Так воно то так… Минулого разу я поїхала на море. Але ти не уявляєш, мені там стало ще гірше морально… – задумливо сказала Наталя. – Коли я бачила пари, а там всі майже парами, так мені вже уявлявся мій чоловік, і бачила я себе такою самотньою серед усього того літнього океану сонця й кохання, що аж серце тріпотіло… Ні, не хочу… Хочеться сховатися від усіх. А тим більше від нав’язливих кавалерів, мені тільки цього зараз і не вистачало.
– Та-а-к… Звичайно, тобі ще рано думати про нове кохання… – почала було подруга.
– Про яке нове кохання?! Хіба можна знову покохати так, як я кохала свого Ігоря? – з гіркотою в голосі відповіла Наталка. – Ні і ні… Бачити нікого не можу.
– Тоді поїхали до мене в село. Ось там точно ти мужиків не побачиш. Відпочинеш від усіх і вся… – запропонувала Валентина. – У мене там бабуся з дідом живуть. Ото будуть раді! Вони гостей усю зиму чекають, а нам ніколи. Хоч улітку з ними побудемо, трохи допоможемо, поговоримо – вони й будуть раді.
– А що? І поїхала б… Я люблю природу. А рідні в селі у мене нема, – погодилася Наталка. – Позасмагаю, у річці покупаюсь і обіцяю щодня полоти грядки.
Жінки засміялися і невдовзі зібралися у село. Особливо потішило Наталю назву села – «Дівоче».
Вона сміялася, показуючи на табличку при в’їзді на дорогу, що вела до села.
– Я ж говорю, що там мужиків немає. Одні жінки! – підтвердила Валя. – Ну, і дідів трохи. Але мій Іван Іванович номер один! Побачиш його вуса – не смійся.
Село було мальовничим. На пагорбі рівною вуличкою стояло два десятки будинків. Дорога спускалася до неширокої річки, бережок якої міг бути прекрасним пляжем.
Наталя була в захваті.
– І де ти раніше була, Валю? Кожну відпустку відпочиваєш у такому раю і не ділишся? – обійняла подругу Наталя.
Валі було приємно, що гості сподобалося її рідне село, і що настрій у Наталі був хорошим. Жінки привезли бабусі й дідові багато гостинців, коробки з їжею і навіть торт.
У перші дні Наталю охопила ейфорія. Вона ходила купатися після того, як працювала в саду, дивуючись кількості квітів, плодових і декоративних кущів та дерев.
Дід Іван з гордістю показував свої посадки:
– Навіть хрін і хміль у нас свій! Так… Не кажу вже про ягоди і навіть виноград.
Коли одного дня, Наталя лягла на березі після купання, до неї долинув запах багаття і їжі.
Вона сіла, щоб подивитись, чи не туристи приїхали сюди на пікнік.
І раптом застигла від несподіванки.
Вона побачила навпроти себе біля самої води молодого чоловіка з вудкою.
Він дивився на воду, де плавав поплавець і поруч із ним стояло пластмасове відерце для улову.
Наталя здивовано дивилася на нього, бо не чула, коли він підійшов. А він обернувся і теж побачив її, як вона з’явилася у високій траві наче нізвідки.
Замість привітання він запитав:
– А тут риба є?
– А звідки я знаю? – невдоволено відповіла Наталя. – Я не місцева.
– То звідки ви взялися? – здивувався чоловік, оглянувши Наталю.
– А ви звідки? Я тут у гостях, і до цього нам тут ніхто не заважав, – відповіла вона не дуже доброзичливо.
– А ми приїхали також відпочити. Природа для всіх… – серйозно відповів він, але потім усміхнувся. – Я з молодшим братом, а він із дівчиною. Он вони вже юшку варять. Уявіть, я рибалка, ну, ніякий, а вже спіймав з десяток пліток! Він підійшов до Наталі і показав їй відерце з рибкою, що плескалася там.
– Вітаю, – відповіла вона. – А пахне від багаття справді смачно.
Вона потягла носом повітря, звідки йшов димок, дивлячись, як чоловік виймає перед нею рибу.
– Віднесу зараз кухарям. Нехай уже закладають. Кажуть, що спочатку треба зварити картоплю, моркву, цибулю. А в останню чергу дають рибу, вона вариться швидко, і щоб не розварилася, її зовсім недовго варять. А ходімо до нас? Що я вам на пальцях пояснюю, це треба бачити, а потім пробувати. Запрошую! Якщо ви, звісно, не проти… – запропонував рибалка.
Наталя сама собі здивувалася: їй стало весело. Вона посміхнулася багатослів’ю незнайомця і назвала своє імʼя, а він подав їй руку:
– Дмитро.
Вони підійшли до багаття. Неподалік стояв намет. Молода парочка була рада гості, і одразу стало весело біля казанка з юшкою. Дмитро швидко почистив рибу, і її поклали в киплячий суп.
– Дивно, і їсти не хотілося, а так смачно… Здається нічого смачнішого ніколи й не їла… – зізналася Наталка, доїдаючи тарілку юшки.
– Це тому, що на свіжому повітрі! – засміявся Дмитро, але було помітно, що похвала йому припала до душі.
Він не зводив очей з Наталі, а вона, посидівши трохи біля вогнища, поговоривши з його супутниками, встала і попрощалася.
– Куди ви так рано йдете, Наталко? – занепокоївся Дмитро.
Він явно не хотів відпускати симпатичну гостю.
– Мені пора йти, а то мої підуть мене шукати. Як дитину малу… – вона посміхнулася і пішла від річки.
Дмитро наздогнав її і збирався йти проводжати до самого будинку.
– О, ні, ні. Тільки не проводжайте. Я сама, – Наталка категорично замахала руками. – Дякую вам за обід. І гарного відпочинку.
– Тепер уже не вийде, – сумно відповів Дмитро.
– Я вам його зіпсувала? – засміялася Наталка.
– Ви. Але не зіпсували, а прикрасили. І з вашим відходом мені буде самотньо. Розумієте? – серйозно сказав Дмитро. – Ви знаєте, що таке самотність, та ще й у нашому віці?
Наталя аж оторопіла. Обличчя її спохмурніло.
– Ще б пак… Ще й як знаю, – очі її стали вологими і вона попрямувала геть.
Вона чула, як він гукав її, у чомусь вибачався, йшов ззаду, але вона прискорювала крок, і, нарешті, опинилася біля будинку. Сівши на ґанок, Наталя перевела дух. Валентина вийшла й покликала її обідати.
– Ходи швидше, всі на тебе чекаємо. Не повіриш, сьогодні на обід – юшка! Дід у ставку виловив кілька риб… Для нас старався, треба неодмінно похвалити. Ходімо. Він чекає, – Валя пішла до хати.
– Що? Знову юшка? Сьогодні у всіх, чи що? Рибний день якийсь… – сказала Наталка і пішла до столу.
Наступні два дні вона провела у лісі з дідом Іваном. Він показував їй місця, де пішли його улюблені маслюки. Вони набрали грибів й нагулялися. Захоплення Наталі були медом на серці діду, який слухав немов пісню похвалу лісу, дубовому гайку і прекрасній погоді.
– Тобі краще, дівчинко… – шепотів він, знаючи від Валі історію Наталі. – От і добре. Ось що таке село.
А Наталці хотілося співати. Вона мимоволі згадувала вчорашнє знайомство, про яке, звичайно, нікому не розповіла.
А коли ввечері пішла на річку, то ахнула. Біля того самого місця, де вона завжди купалася і засмагала, знову сидів з вудкою Дмитро.
– Ви що, так і не йшли звідси?! Відпочиваєте третій день поспіль? – запитала вона.
Він був такий радий їхній зустрічі, що знову забув привітатись.
– Ну, нарешті, Наталю… Я так довго чекав на тебе, навіть захвилювався, чи не поїхала ти… Другий день сиджу тут з вудкою.
– Ловиться рибка?
– Та сьогодні й учора практично немає кльову. Або я не налаштований на рибу… – він подивився на неї так ласкаво, що вона зрозуміла, чому він тут. – Так, я заради тебе тут… Ми не повинні так просто розлучитися, ти приходь сюди, будь ласка.
Він замовк. І дивився на неї в очікуванні.
– Ти призначаєш мені побачення біля річки? – Наталя посміхнулася. – А я й не думала про романтику в такому селі без мужиків. Їхала відпочити від усіх…
– Я тобі неприємний? – спитав він раптом.
– Ні, я цього не казала. Навпаки, ти симпатичний і милий… Ось тільки ми ледве знайомі… – зніяковіла Наталка. – Щоб робити такі компліменти.
– То давай дружити. Я пропоную тобі щиру дружбу! – Дмитро простягнув їй свою широку долоню.
Наталя несміливо подала руку. Він ніжно взяв її і тут вона відчула таке тепло і ласку від його руки, що не могла приховати це, і він, побачивши вираз її обличчя, одразу ж поцілував її долоню. А за мить уже обіймав її, обсипав поцілунками…
Тепер вони зустрічалися щодня біля річки. Дмитро теж був у відпустці, і всі його думки були зайняті Наталкою. Вони вже багато розповіли один одному. Він не був одружений, як це не дивно було при його досить приємній зовнішності, як він сам казав: не щастило на хороших дівчат.
А з Наталкою було зрозуміло. Вона закохалася в нього, мабуть, з першого погляду, тільки навіть боялася в цьому зізнатися.
За кілька днів ніжних побачень вони вирішили вийти із «підпілля». Наталя привела знайомого в дім. Валя, дідусь і бабуся Тамара були на подвірʼї. Варилося варення з полуниці.
– Ну, нарешті… – сказала Валя. – Подаючи руку другу Наталі. – Давно пора було на чай приходити.
– Як? Ви вже знаєте? – здивувалася Наталя.
– Хах, – засміялася Валентина. – Люба моя… Це ж село! Хоч і без чоловіків. А жінки нащо, га? Всюди очі й вуха. Тож можете не турбуватися про розповідь. Все чи майже все про ваші побачення ми знаємо. І дуже раді!
Наталя закрила обличчя руками й обійняла подругу.
Компанії особливо радий був дідусь. Він повів Дмитра в свою майстерню, де вони оглянули інструменти, численні полиці з коробочками, наповненими різними цвяхами, болтами й шурупами.
Потім Дмитро допоміг дідові спиляти дворучною пилкою стару засохлу грушу в дальньому кутку саду. Вона була розпиляна на короткі полінця й віднесена в сарай.
– От дякую. Давно дивився, а ніяк не доходили руки. А тут такий помічник знайшовся, сам прийшов! – радів дід.
– Давайте до столу, робітники! – почувся голос бабусі. – Пиріжки готові. Свіженькі!
Виїжджаючи з села через тиждень, Наталя мало не плакала. Так вона полюбила стареньких Валі, весь їхній спосіб життя, сад, квіти й кішок.
– А ти приїжджай до нас ще… Недаремно тебе Господь до нас направив, – шепотіла бабуся. – Доля твоя на тебе тут чекала. Як не ховайся, а життя триває, дівчинко. І треба жити…
Наталя обіцяла приїжджати ще, Валя обіймала її як старшу сестру.
– Ти їдь. У твого Дмитра відпустка закінчилася. І треба вам бути разом. Дорослі люди. Живіть, кохайте. А там і дітки з’являться. І весілля відгуляєте, – Валя витирала сльози.
– А твоя доля тебе теж знайде, Валечко. Ти така добра, розумна, світла… – казала Наталя.
– Ага… Де ти там купалася? Яке це місце щасливе? Де треба лежати? – запитала Валя, і подруги засміялися.
Наталка їхала в місто, а перед очима стояло маленьке село з добрими людьми, півнями зранку, писком курчат і меканням однієї кози на все село – Марти.
У місті її зустрічав із автобуса Дмитро. Вони обійнялися і трохи постояли.
– Куди підемо, Наталко? До мене чи до тебе? – тихо запитав Дмитро.
– З тобою хоч на край світу… – так само тихо відповіла вона.
І вони побрели, не тримаючись за руки, вулицею вздовж парку, до будинку Наталі…