Усі два тижні, доки чоловік лежав в палаті, Наталя Іванівна собі місця не знаходила.
Так виходило, що за все своє довге спільне життя вони майже ніколи з чоловіком не розлучалися. Один раз тільки Андрій у відрядження від неї надовго поїхав, то тоді таке трапилося, що й згадувати важко.
А тепер вони пенсіонери, все вони разом.
Нагадують один одному, щоби піґулки вчасно прийняти. Іноді правда буває і посваряться трохи, всі думають, що Андрій такий зразковий чоловік. А він ледарем став, як і багато чоловіків, особливо на пенсії.
Сяде зі смартфоном, нібито у справі щось подивитись. Наталя Іванівна вже й посуд весь перемила, і курячий бульйон варити поставила, а він усе сидить у телефоні. Виявляється він те, що треба, давно знайшов, а сам у гру якусь грає. Онуки діда навчили, а він і захопився!
– Андрію, ти жартуєш? Ну, сам став як маленький! – сердиться Наталя Іванівна.
А він ображається: – Наталко, я ж зранку квартиру пропилососив, зараз з магазину сумки носитиму, що ти знову до мене чіпляєшся, спокою не даєш?
– Якого ще спокою ти схотів? – заводиться Наталя Іванівна. – Я ще й на замовлення в’яжу, стараюся, підробляю на нас двох, а ти прохолоджуєшся? – починає бурчати Наталя Іванівна.
Чоловік їй раніше обіцяв, що на пенсію не піде, що вони, як і раніше, їздитимуть на море відпочивати щороку.
А потім узяв і пішов, сказав, що важко йому, робота надто нервова, відповідальна і в нього більше сил на неї немає.
Тоді Наталя Львівна з ним погодилась. Думала він собі легше знайде роботу, але чоловік виявляється навіть і не збирався. Мовчить, винувато посміхається, – Наталко, ну ми ж трохи відклали, нам вистачить.
А Наталя Іванівна за нього на чотири роки молодша, звикла бути за спиною чоловіка, її ці слова навіть розчарували. Ще не той вік, щоб нудитись, хороший у неї чоловік, але став лінуватися, прикро навіть.
Тепер вона зрозуміла, що він себе погано почував, але приховував. Соромно йому було перед дружиною, що він підвів, не виправдав її очікування. Днями йому зненацька погано стало. Приїхала швидка та сказали треба терміново їхати.
Отак Андрій у палату й загримів, а вона сама залишилася.
Одній їй у квартирі було незвично тихо, а ночами іноді й боязко з незвички.
Тепер Наталя Іванівна сварила себе, що вона неуважна така. Не помічала, що він не лінується, а справді недобре йому. Не хотів у своїй слабкості дружині зізнаватись, а вона ще й бурчала на нього.
Швидше б він повернувся! Без Андрія їй виявляється дуже погано. Та й багато справ він непомітно робив, а тепер все на неї впало.
Добре, що хоч вчасно потрапив в палату, обійшлося і тепер його днями вже обіцяють виписати.
Наталя Іванівна слово собі дала більше на Андрія не бурчати.
Вистачить їм на все, вона ж ще й підробляє, в насолоду в’яже біля телевізора, її це зовсім не важко. Головне – бути якомога довше разом, це вона тепер дуже гостро усвідомлює.
Вночі перед його випискою їй особливо погано спалося. Перенервувала Наталя Іванівна, через Андрія дуже переживала, щоб не було наслідків ніяких.
Під ранок їй зовсім погано, вона очі прикрила, спробувала заспокоїтися.
А коли розплющила очі, не повірила і здивувалася – начебто вона сама швидку собі не викликала, а поряд з нею на стільці сидів чоловік у білому халаті та білій шапочці.
– Дайте мені руку, – тихим і дуже приємним голосом промовив чоловік.
І Наталії Іванівні раптом здалося, що вона його колись уже бачила, дуже вже обличчя чоловіка знайоме.
Він потримав її за руку, і Наталія Іванівна відчула, що їй стало краще.
Дивно, вона навіть не помітила, щоб він їй там робив, просто за руку потримав і таке полегшення.
Нездужання зразу відпустило, і Наталя Іванівна заснула.
До полудня вона вже була в палаті. І ось нарешті вона побачила чоловіка.
Андрій трохи змарнів, але йшов упевнено, в руках речі:
– Наталко, я так сумував!
– І я теж, Андрію, як же мені було без тебе погано! – вирвалось у Наталії Іванівни.
– Погано? Слухай, я до речі рано-вранці раптом так ясно відчув, що з тобою щось не так, якщо чесно переживав сильно. Ти свої піґулки своєчасно приймала? – суворо запитав Андрій?
– Точно, я про них забула, про тебе думала, не приймала дня два точно, ось чому мене вранці так сильно прихопило! – зрозуміла тепер Наталя Іванівна.
– Тебе зовсім одну не можна залишати, я тут надивився на нездужих, хіба так можна? Я як відчув, тільки про тебе й думав!
– Знаєш, так дивно, адже мені здалося, що поряд зі мною лікар швидкої допомоги. Він мене за руку взяв і мені стало краще.
І раптом Наталя Іванівна згадала, де вона вже бачила його обличчя.
Коли Андрій Іванович якось на цілий місяць поїхав у відрядження, вона теж мала дивний випадок. Вона пізно йшла з роботи, вдома діти були одні, і раптом два хлопці звідкись вискочили. Сумку з продуктами вихопили і сумочку, а там зарплата. В той момент, Наталя Іванівна одразу про все встигла подумати. І що їсти вдома нічого, і грошей немає!
Але до неї несподівано підскочив інший хлопець, у світлій куртці, з кучерявим волоссям, ось чиє обличчя їй тепер згадалося!
І як він встиг її підхопити, і тут же вихопити обидві сумки у хлопців, що тікають, досі незрозуміло.
Наче час зупинився.
А сам зник, вона навіть не встигла йому подякувати.
Додому прийшла, а Андрій їй на домашній телефон дзвонить! – Наталко, мені раптом здалося, що в тебе сталося щось! Одразу кинувся тобі дзвонити…
Нарешті вони знову разом. Надивитися ніяк не можуть один на одного.
– Наталю, тільки нічого не бійся, я завжди буду з тобою, – шепотів їй Андрій.
І Наталя Іванівна у це вірить, якщо що, чоловік обов’язково прийде до неї на допомогу
Тепер вона впевнена, що це Андрій про неї так сильно переживав, що Ангел Хранитель його почув і з’явився перед нею.
Андрій у будь-якому разі посланця свого пришле і ніколи її не залишить у біді…
І вона його теж ніколи не залишить…