Андрій завжди пишався старшим братом і з дитинства брав з нього приклад.
За столом їв тільки те, що їв Віктор, навіть якщо йому це не подобалося.
Якщо брат вибігав надвір без шапки, то й Андрій знімав свою з голови.
Мама казала старшому сину негайно вдягнути шапку, бо Андрій занедужає.
Різниця між братами була у шість років, але для Андрія вона дорівнювала цілому життю. І чому б мамі не народити його хоча б на два-три роки раніше?
Віктор ішов гуляти з друзями, а молодшого брата із собою не брав.
– Я тобі не нянька. Мене з тобою хлопці засміють, – поблажливо казав він.
Андрій починав вередувати.
– Припини! А то більше не малюватиму з тобою.
І Андрій відразу замовкав.
Віктор добре малював. Андрій заворожено стежив за швидким рухом олівця по аркушу паперу, пробував теж, але в нього не виходило. Тоді Віктор сідав поряд, і терпляче пояснював братові, як треба тримати олівець, з якою силою натискати.
Вони сиділи поруч, і для Андрія це були найщасливіші хвилини життя, якими він дуже дорожив.
Звісно, брати сварилися. Андрію діставалося від старшого брата.
Він «віддячував» йому – ховав олівці, підмальовував вуса та бороди до портретів у альбомі.
Віктор сварився.
Якось все ж таки Віктор взяв Андрія з собою в парк, де гуляли хлопчики з довколишніх будинків.
Вони ховалися за кущами та диміли.
– Батькам ні слова, – сказав Віктор молодшому братові.
Андрій мовчав.
У школі знали, що Андрій, брат Віктора, не чіпали його. Віктор не був задиристим, але його остерігалися. Він займався спортом. Мало хто міг змагатися з ним.
Андрій вмовив маму віддати його в ту саму секцію, де займався брат. Але, як і з малюванням, нічого йому не виходило. Не любив він таке.
Незабаром заняття кинув, визнавши нарешті свою поразку перед старшим братом.
Перестав лізти зі шкіри, намагаючись бути схожим на нього, і поринув у навчання. І саме в ньому опинився на голову вищим за брата.
Віктор добре займався спортом, але вчився так собі. Після закінчення школи вступив в інститут на будівельний факультет.
Тепер Віктор мав своє студентське життя, в якому не було місця школяреві Андрію. Додому Віктор приходив пізно, задумливий, розсіяний та мовчазний.
Якось Андрій випадково знайшов у зошиті Андрія листок із віршами. Він одразу зрозумів, кому брат присвятив свій черговий шедевр – дівчині зі своїх малюнків.
Якось у розмові він сказав, що брат міг би знайти собі дівчину й гарнішу.
– Малювати треба таких, як Марійка. Вона найкрасивіша дівчинка у класі. Та що там у класі, вона красивіша за всіх дівчаток у школі. Ось кого треба малювати, кому присвячувати вірші, – сказав Андрій і процитував рядок з вірша брата.
Сталася велика сварка…
…– Що таке? Знову сварилися? – мати за вечерею пильно подивилася на молодшого сина.
Віктор хмикнув і, як нічого не сталося продовжив наминати макарони.
– Нічого такого, – сказав Андрій.
Мама строго подивилася на старшого сина. Той тільки знизав плечима…
…На п’ятому курсі Андрій оголосив, що збирається одружитися і на вихідних приведе свою наречену додому!
– Хах, наречений! – хмикнув Андрій.
– А ти маєш щось проти? – запитав Віктор, строго глянувши на брата.
І Андрій зрозумів, що жартувати не варто.
– Ні, я просто тішуся! Ви ж не в нас жити будете? Значить, кімната буде вся моя. Чудово! Нарешті, не чутиму ночами твоє хропіння. Сподіваюся, ти не передумаєш!
Віктор розслабився, поплескав Андрія по плечу.
– Не передумаю. Пощастило тобі, братику…
…Надія виявилася милою і симпатичною дівчиною, з ясним поглядом світло-коричневих очей, кирпатим носиком і кучерявим темно-русявим волоссям.
Від неї прямо віяло весною!
Вона міцно тримала Віктора за руку і хоробро відповідала на запитання батьків.
Було видно, що вона закохана у Віктора по самі вуха.
Андрій ревнував. Бо ж для нього Віктор був найкращим братом! А ця Надія…
За столом Андрій крадькома роздивлявся дівчину. І вона йому все більше подобалася.
– Не треба так дивитися на дівчину брата, – сказала мама, коли Віктор пішов проводжати Надійку.
– Дуже треба. Я знайду собі кращу, – сказав Андрій.
Після весілля Віктор переїхав до Надії і її мами. Додому заходив рідко.
Він якось одразу подорослішав. Після закінчення інституту влаштувався працювати у велику будівельну компанію…
…А через рік у них народився син. У маленькій квартирці стало тісно, і Віктор почав будувати будинок.
Сам проектував, сам будував. Друзі допомагали. Батько схвалював старання старшого сина, допомагав грошима.
Андрій на той час закінчив школу і вперше не пішов шляхом брата, а вступив на навчання на юридичний факультет.
– Розумні мають працювати головою, а не руками, – сказав він.
Якось мама відправила Андрія до брата віднести куплений одяг для внука, який вже підріс.
Надія трошки поповніла, стала дуже жіночною і красивою.
Андрій почервонів і пробурмотів щось незрозуміле, передаючи їй пакет.
– Заходь, – Надія, сміючись, за руку завела його в коридор. – Віктор поїхав у відрядження, а в мене мотузочка у ванні обірвався. Зробиш? А то Андрій тільки через три дні повернеться, а мені білизну сушити треба.
І Андрій натягнув обірвану мотузочку. Потім Надія віддала йому сина і почала накривати на стіл.
Хлопчик довго й уважно роздивлявся Андрія, а потім пригорнувся до нього. І серце Андрія стрепенулося.
Так приємно було тримати на руках малюка, дивитися, як Надія метушиться заради нього…
Він вперше дивився на Надійку іншими очима, очима брата. І він наче розтанув…
…З того часу Надія йому снилася. У снах вони гуляли втрьох біля ставка, годували качок.
Андрій, звісно, зустрічався з дівчатами, навіть із Марійкою. Але вона здавалася йому нерозумною і самозакоханою, як і інші ровесниці.
Через три дні Надія подзвонила мамі і та ахнула, мало не випустивши слухавку від почутого.
– Та мало що могло статися? Може, він запізнився на поїзд, телефон розрядився… Не треба одразу думати про погане…– говорила вона, дивлячись на батька стривоженим поглядом. – Зараз приїдемо.
– Що сталося? – запитав батько.
– Збирайся ми їдемо до невістки?! – вигукнула мати.
– Та що там таке?! – вигукнув чоловік.
Він не розумів, що відбувається.
– Віктор не повернувся… Ще вранці мав приїхати. Надія дзвонила на роботу, але там він не з’являвся. Сказала, що дзвонив, як сів у поїзд. І все. Більше не дзвонив, і вона не може до нього додзвонитися, телефон вимкнений. Чую, трапилося щось із Віктором…
Але Надія нічого нового їм не сказала, тільки плакала. Від неї батьки пішли писати заяву.
Там сказали, що шукати почнуть через три доби. Мовляв, загуляв ваш син у якоїсь коханки.
Повернеться.
Вранці їм зателефонували з відділку і сказали, що за містом знайшли когось, за описом схожого на їхнього сина…
Мама заголосила. Батько залишився з нею, а Андрій поїхав.
Сумніву не було, перед ним лежав Віктор…
Андрій вперше зрозумів, наскільки любив брата.
Розплакався прямо там.
У Віктора не знайшли ні документів, ні телефону…
На цвинтарі Надія стояла біла і скам’яніла, дивлячись на Віктора в квітах.
Вона розплакалася вже тоді, коли його стали опускати в землю…
…Будинок Віктор майже добудував. Залишилося доробити якісь дрібниці, зробити внутрішнє оздоблення і можна жити.
Цим зайнялися батько з Андрієм. Через пів року вони всі переїхали у будинок, який збудував Віктор.
Надія відмовилася переїжджати туди сама. А її мама не хотіла їхати зі своєї квартири. Місця у будинку багато, всім вистачило. Квартиру почали здавати в оренду, щоб розплатитися з кредитами.
Надія ходила сумна, навіть синові не посміхалася. Сліз її ніхто не бачив. Мабуть, плакала ночами.
Андрій втратив спокій. Як можна заснути, коли вона спала в цьому будинку, через стінку? Іноді вона здригалася, коли Андрій підходив до неї або гукав.
– Ти що боїшся мене? – спитав він одного разу.
– Навпаки. Мені хочеться торкнутися тебе. У тебе голос, як у Віктора. Та й ти схожий на нього. Дуже.
– А ти доторкнись, – сказав Андрій і підійшов до Надії.
Вона відступила назад. У її погляді промайнув острах, зовсім не те, що сподівався побачити Андрій.
Адже зазвичай вони мило розмовляли. Вона могла приготувати йому сніданок, попрасувати сорочку. Вони гуляли втрьох із Миколою, і він тримав Андрія за руку. Але варто було натякнути на свої почуття, як Надія втікала…
…Минуло три роки, які стали для Андрія випробуванням. Він ловив докірливі мамині погляди і нічого не міг із собою вдіяти.
Іноді йому дзвонили дівчата, і він перебільшено ніжно розмовляв із ними.
Бачив, як відверталася Надія чи йшла з кімнати. Саме цього він і хотів – дізнатися, як вона відреагує, чи ревнуватиме, чи ні. І розумів, що вона теж не байдужа до нього. Але сказати про свої почуття Андрій не наважувався.
Але одного разу наважився.
– Віктора немає. І не буде. Хіба не бачиш, що я тебе люблю? Бути поряд і не торкнутися тебе – це ж важко. Я більше не можу. Адже ти теж не байдужа до мене. Я бачу.
– Андрію, ти хороший. Але вся ця ідея жити всім разом була передчасною.
– Чому? Хіба тобі погано з нами? Мама цілими днями з Миколою, ти вільна.
– Ти схожий на Віктора, але не він. Знайди собі ровесницю.
– Ти про вік? Так я лише на чотири роки молодший за тебе. Це ні про що. Не потрібна мені інша, розумієш? Мені потрібна ти.
Розхвилювавшись, Андрій простягнув до Надії руки, і вона одразу відсторонилася, втекла.
Надія відмовлялася від усіх розмов і зустрічей наодинці, прикриваючись сином.
Через місяць Андрій сказав, що надіслав резюме і йому надійшла відповідь, його запросили на роботу до великої юридичної компанії.
– Ти через Надійку їдеш? – запитала мама.
– Не буду її бачити і забуду. Постараюся забути.
Але через пів року він змушений був повернутися на поминки. Не стало батька. Микола кинувся до нього. Андрій підхопив хлопчика на руки.
– Який ти важкий став. Виріс як… – і тут побачив Надійку.
– Я рада тебе бачити, – сказала вона стримано.
І серце Андрія захлеснула хвиля ніжності та любові. Воно шалено тріпотіло в грудях, невисловлені слова клекотіли в горлі. Він поставив Миколи на підлогу і підійшов до Надії.
– Я хотіла піти до мами, але твій батько занедужав, вирішила залишитися, а тепер…
– Дякую, що була з ними у скрутну хвилину.
Ось і вся розмова.
Після поминок Андрій завів розмову про Миколу, намагаючись відволікти всіх від сумних думок.
– Йому скоро до школи. Ти вже вирішила, в яку сина віддаси?
– Не думала поки що, – відповіла Надія.
– Мені друзі радили одну, щоправда, приватну. Казали, що дуже хороша.
– Вона, мабуть, дуже дорога, – сказала Надія.
– Я добре заробляю. Мені для вас нічого не шкода, – палко сказав Андрій.
Від подальшої розмови їх відволік дзвінок у двері, прийшла сусідка…
…Наступного дня вони сиділи з Миколою на веранді.
– Ти пам’ятаєш батька? – запитав хлопчика Андрій.
– Ні. А коли дивлюся на фотографію, мені здається, що я пам’ятаю. Мама сказала, що ти дуже схожий на нього. Я б хотів, щоб ти був моїм батьком. Тобі моя мама подобається?
– Ти ще маленький, щоб говорити про такі речі. Дуже подобається. Твоя мама дуже любила твого батька.
– Ти теж хороший.
Андрій пригорнув до себе Миколи.
– Я чув, як мама з бабусею розмовляли. Про тебе. Бабуся сказала, що ти через маму поїхав. А тобі мама подобається?
– Не зовсім так. Мені запропонували хорошу роботу. А що відповіла твоя мати? – запитав Андрій, затамувавши подих.
– А мама відповіла, що не треба її сватати. Це не дуже гарна ідея, – відповіла за сина Надія.
Андрій обернувся і побачив Надійку, що стояла у дверях веранди. Він встав і підійшов до неї.
– Не квап її, Андрію, – за спиною Надії здалася мама. – Хоч і тягнути не треба. Не моя справа, але мене всі питають про вас. Ми ж живемо разом. Вас бачать, як ви гуляєте утрьох. Усім було б краще. Миколу Віктор не пам’ятає. Він любить тебе як батька. Та й ви… Я ж не сліпа. А осуду не бійтеся, поговорять і припинять. Батько сподівався, що ви будете разом. Він був би радий.
Мама зітхнула і пішла…
Надія мовчала й дивилася собі під ноги.
– Через два дні я поїду, – сказав Андрій і пройшов повз Надійку в будинок.
– Андрію, стривай! – гукнула вона. – Не треба їхати. Я переїду до мами. Так буде найкраще.
– Ти добре подумала? – Андрій знову підійшов до неї. – Поїдеш у стару квартиру і відвезеш Миколу. Цей будинок будував для вас Віктор. Думаєш, він би схвалив твоє рішення?
Твоє місце у цьому будинку. Хто там стежитиме за твоїм сином? Після школи він буде вештатися вулицями. Твоя мама сама потребує опіки. Її давно треба взяти до нас.
Місця вистачить. І тобі не треба буде відвідувати її щодня. Микола тут під наглядом моєї мами. Їй без вас теж тяжко буде. Тобі вирішувати.
І він пішов, залишивши Надійку думати…
…Наступного дня вона сама прийшла до нього.
– Збираєшся? – запитала вона, вказуючи на купку сорочок на ліжку.
– Так.
– Я згодна, – сказала Надія.
– На що? Маму до нас перевезти? Давно настав час, – погодився Андрій, відвернувшись до шафи і вибираючи якісь книжки.
– І на це теж. Я згодна стати твоєю дружиною.
Андрій так різко обернувся до неї, що книжки посипалися з полиці на підлогу.
– Не через вчорашню розмову. Я тобі вдячна за все, – Надія говорила, ніби приготувала промову заздалегідь.
– Подяка – не любов, – розчаровано зауважив Андрій, нахилившись і піднімаючи з підлоги книги.
– Я не так висловилася. Я не знаю… Мені важко… Але я сумую за тобою… – Надія несміливо підвела на Андрія очі.
– Надійко… – Андрій різко випростався.
Вони довго стояли, не наважуючись щось зробити, підійти один до одного, доки Микола не заскочив у кімнату і не закричав:
– Бабусю! Іди швидше!
– Що таке? – в кімнату зайшла злякана мати.
– Мамо, Надія згодна стати моєю дружиною! – оголосив Андрій.
…Після весілля Андрій повернувся до міста. У будинку три жінки й дитина, вони потребують його турботи.
Та й будинок потребує уваги.
Бо ж тепер він старший чоловік.
А незабаром у них буде іще одна дитина. Андрій дуже сподівався, що це буде дівчинка…