-І народить вона тобі не синочка, а невідомо кого, невідоме звірятко якесь… – Ігор Іванович повернувся до свого батька. – Я правий, тату?
І знову обернувся до сина:
-Ти на кому, синку, одружився? Чому нам не показав? Маленька якась, безглузда… Не така гарна, як твоя мама. Очі світлі… Ну що ти наробив?! Я ж он з твоєю мамою, Юрку, розлучився з серйозної причини. Вона мені трьох синів не змогла народити, а мені троє синів треба було.
Рід у нас такий, ось дід тобі все розповість.
Розлучатись тобі треба, ось що я скажу. Не місце моєму синові поруч із цією…
-Тату, та вона не така, вона краща, я люблю її, вона слаба просто зараз, тату, – невпевнено белькотів він щось Юрко своєму батькові й дідові, не дивлячись на Надю.
Але Ігор Іванович тільки невдоволено хитав головою. А батько його, дідусь Юрія, Іван Васильович, сумно дивився в порожнечу, а потім обсмикнув сина:
-Мовчи, Ігоре, вже ясно все, йдемо ми, подивилися вже.
І обоє пішли до дверей, а Юрко за ними кинувся.
-Діду, тату, я провожу, я ж не знав…
Двері за ними зачинилися, а Надя так і стояла не рухаючись.
Що це було?! Це про неї говорили?! Що вона не така, як треба?! Що Юркові з нею розлучитися треба? Що за маячня!
Вони ж кохають один одного. У них дитина скоро народиться. Батько й дід її чоловіка прийшли до них додому познайомитися з дружиною сина й онука, і таке про неї сказали?
Вона стіл накрила, пиріг з ожиною спекла мамин фірмовий, а з нею нізащо отак повелися!
А Юрко, замість того, щоб за Надю постояти, побіг їх проводжати.
Що за жах? І це його батько й дід?!
Надя стоїть, голову в плечі втиснула, сама вся зіщулилася від цих дивних слів, від гостей недружніх і від усього, що сталося зараз.
І ніяк їй не вірилося в те, що щойно вона почула і побачила.
Юрій провів дивних гостей, повернувся, на Надю не дивиться.
І Надя зрозуміла – він їм нічого не сказав, навіть не захистив її від слів батька й діда.
Чоловіка її Юрка, виховувала мама й вітчим, у Наді з ними прекрасні стосунки. Для них вона одразу стала донечкою, розумницею та красунею.
Надя від них тільки й чула:
-Як же Юрочці пощастило, що він таку дівчину зустрів, таку дружину до хати привів! – Наталія Львівна все повторювала.
А Аркадій Іванович їй підтакував:
-Юра наш із цією маленькою красунею одразу себе героєм відчув. За розум взявся, лінуватись перестав, на роботу хорошу перейшов. Все до ладу йому пішло.
Ось тільки якось Юра з Надею поділився, що дуже переживає, що рідний батько його покинув, мамі про це він не говорить, шкодує її.
І коли його рідний батько раптом зателефонував і захотів зустрітись, Надя одразу погодилася. Звісно, з батьком рідним та дідом треба спілкуватися.
Що з того, що розлучилися батьки? Тільки, сталось так, що прийшли до них у гості батько й дід чоловіка і зіпсували їхнє життя.
Надя поїхала до своїх батьків. Незабаром у неї народилася донечка, Тетянка. Юрко один раз подзвонив, дізнався, що донька, і знову зник.
А свекруха зі свекром одразу ж приїхали, й подарунків навезли всіляких.
-Не зрозумію я, Надійко, що це раптом у вас трапилося? – все казала їй свекруха. – Адже я думала, що ти просто перед пологами до мами поїхала. А потім зрозуміла – не в цьому справа. А коли Надя їй розповіла, що до них батько Юри, Ігор Іванович із дідом Іваном Васильовичем приїжджав, тут Наталія Львівна одразу на обличчі змінилася, прошепотіла тільки:
-Значить дарма я сподівалася, що вони моєму синові дадуть спокій…
-Наталю Львівно, розкажіть, чому ви так сказали? – попросила Надя.
Але Наталія Львівна одразу назад.
-Та ні, Надійко, це просто стара образа в мені говорить. Не бери в голову.
Час минав, Тетянка росла і радувала Надію й бабусь і дідусів.
Усміхнена, радісна, спокійна, як сонечко світле. Очі радістю сяють. Волосся кучерявиться, щічки ніжним рум’янцем радують.
Раніше ровесників на ніжки встала. Заговорила одразу, все поспіль, та так розумно, що всі дивувалися.
Вірші та пісні з одного разу пам’ятає. З сонечком встає, голос її дзвенить, наче дзвіночок. І бабусі, і дідусі з внучки не натішаться. А Надя в ній просто душі не чує. Ну і донечка, ну й подарунок долі.
Про Юру свекруха неохоче розповідала, наче їй було незручно.
Юрко в інше місто поїхав. Став жити з жінкою набагато старшою, та ще й в неї дітей п’ятеро. Працював на знос, щоб їх утримувати.
А Наталія Львівна переживала. Не розуміла, що його так перекручує.
Чому він живе так важко, так незрозуміло. Наче відпрацьовує якийсь гріх. Потім зателефонували – важко заслаб Юрко, зліг.
Наталія Львівна до сина поїхала, хоч і не хотілося їй до того дому, до тієї жінки їхати.
А через тиждень, Надія саме підмітала на подвірʼї, як раптом задзвенів її телефон.
Дзвонив її свекор, Аркадій Іванович.
-Доброго дня, – сказала Надія в слухавку.
-Надійко, привіт, – сказав він. – Немає з нами Юрка більше.
Надя спочатку не зрозуміла.
-Аркадію Івановичу, та я знаю, що Юрко давно з вами не живе!
-Ні, ти не зрозуміла, Надійко, нема Юрка більше. Взагалі нема… Не стало його.
Надя так і застигла з телефоном в руках. Вона не вірила своїм вухам.
Вона поклала телефон.
-Як же ж так, молодий хлопче, чому так?
Вона передзвонила Наталії Львівні, висловила співчуття, допомогу запропонувала. Тільки хіба можна чимось матір втішити, що сина втратила.
Довго після цієї втрати не приїжджали до внучки Тетянки бабуся Наталя й дідусь Аркадій.
А коли приїхали, Надя була ошелешена, як їх горе підкосило. Але Тетянка трохи відігріла їхні серця…
-Надійко, я ж тобі раніше цього не розповідала. Все вважала, що бути цього не може, що це балачки. А тепер думаю – все може бути. Адже дід Юрка кликав, хотів онука бачити.
А я Юркові заборонила з ним бачитися. Хай краще з Валентиною цією, що в нього вчепилася, сидів би. Але дід його і там дістав.
Мені знайомі розповіли, що незабаром, слідом за Юрком моїм, тата його Ігоря Івановича раптово не стало.
А слідом і діда, Івана Васильовича. За місяць три покоління, це дивно.
Говорили мені люди раніше, що дід Іван Васильович – чаклун.
Я, звичайно, в таке не вірила, хто ж повірить. А тепер не знаю, що й думати. Адже це він і сина, й онука за собою повів. Не потрібні вони тут уже видно…
Я тут подумала, адже дід ніде не працював, а в нього в центрі міста – квартира шикарна.
Гроші завжди при ньому, Юрку такі суми давав, я просила не балувати, та хіба він послухає.
А тепер, ти знаєш, Надійко, я за Тетянку раптом почала боятися. У них в роду завжди одні мужики народжувалися. Та ніхто не жив нормально, дід бісився, слабкі мовляв!
Я ще раділа, що в тебе дочка народилася, Тетянка наша. А тепер боюсь, раптом я помилилася.
Дід якось обмовився, я навіть думала – пожартував, що він мовляв до ста років житиме, якщо знання свої не передасть.
А не стало його в дев’яносто шість, значить передав щось?
Надя слухала й думала, що у Наталії Львівни схоже, через втрату сина, з головою погано.
Ну, що вона таке розповідає, у житті такого не буває.
Так, Юрин дід, Іван Васильович, звичайною був людиною, хоч і не дуже приємною.
Але чаклун – це вже занадто! І до чого тут може бути її мала, її Тетянка?
Якби тільки Надя знала, що її чекає далі…
Наталія Львівна, почавши відверто говорити, вже не могла зупинитися:
-Ти поспостерігай за Тетянкою, Надя, ти нічого незвичайного за нею не помічала останнім часом?
Я ж про Юру та його батька й діда теж не одразу все дізналася, – говорила Наді тихо Наталія Львівна, оглядаючись, щоб Аркадій Іванович не почув.
Він не зрозуміє, та й не повірить, чи людина вона приземлена.
І в те, що Юрин дід чаклуном був ніколи не повірить!
Так ось, коли я дізналася, що Ігор має іншу жінку, я спочатку дуже здивувалася. Чому? Але він все-таки пішов до неї, там у нього хлопчики-близнюки народилися.
Минуло зовсім небагато часу, й Ігор і її покинув. Іван Васильович на нього так вплинув, гадаю.
Хотів, щоб у Ігоря гідний його силу прийняти онук для нього народився.
Ти знаєш, адже я навіть до ясновидиці ходила. Мені знайома порадила. Так вона кришталеву кулю дістала, покрутила, подивилася, і розповіла мені, що…
-Все шепочетесь? – Аркадій Іванович підійшов з Тетянкою на руках. – Наталю, ми ж з онукою погратися приїхали, а ви все шушукаєтеся про всяку нісенітницю, ну годі, краще йди до нас, так Тетянко? Поклич бабусю.
-Гаразд, я потім тобі розповім, – прошепотіла Надії Наталія Львівна. – Не любить Аркадій ці розмови.
Надя кивнула.
-Добре, звісно, Наталія Львівна. – Тільки хіба таке буває? Адже Тетянка наша – звичайнісінька дівчинка.
Дуже хороша й слухняна, так що ви не хвилюйтеся.
Але Наталія Львівна надвечір зателефонувала Наді:
-А що за іграшка була у Тані в руках?
Надя здивувалася.
-Яка іграшка? Ведмедик, чи що? То це ви від Юри передали, на рік Тані у подарунок. Вона цього ведмедика дуже любить, не розлучається з ним. А що, Наталю Львівно, чому ви про це питаєте?
-Ну, тепер уже пізно про це говорити. Відразу я й не зрозуміла. Просто я думаю, що це прадід через Юру ведмедика Тетянці передав. Тоді все складається. Юра був слабкий, Іван Васильович це бачив. А сини Ігоря від іншого шлюбу, близнюки, не могли прийняти його силу.
Говорять, що близнюкам її передати неможливо. Та Таня була його останнім шансом. Ти звичайно можеш мені не вірити, але цей ведмедик з рук прадіда, якщо той і справді чаклун, це не просто так.
Ну що за нісенітниця! Може даремно Надя із колишніми свекрами спілкується. Може, треба було зупинити все спілкування з цією дивною родиною?
Тільки негаразди вносять у них із Тетянкою життя. Таня скоро до школи йде, в перший клас. Батьки Наді на пенсію вийшли, допоможуть із нею. І до школи відведуть, і заберуть. Напевно, треба якось рідше з Наталією Львівною зустрічатися і жити своєю родиною.
Надя перейшла на іншу роботу із хорошою зарплатою. І винайняла квартиру недалеко від батьків. Наталі Львівні сказала, що хоче влаштувати особисте життя.
-Чому ти знову так пізно прийшла? – ображалася Таня.
-Ну що робити, Тетянко, ти ж розумієш, у нас немає тата, а мати одна працює. Нам же ж потрібні гроші.
-Не хочу, щоб ти так багато працювала, – Таня раптом розкрила кулачок і Надя побачила у неї в руці велику купюру.
-Де ти це взяла? – Наді стало не по собі.
Невже все ж таки права була колишня свекруха?
-Мамо, ну ти ж сама сказала, що нам потрібні грошики. Класно, я як чарівниця, так мамо? Так?
Уклавши Таню, Надя відразу зателефонувала колишній свекрусі:
-Наталю Львівно, добрий вечір, ви вибачте, що довго не дзвонила. Мені треба з вами порадитись…
Ясновидиця вислухала плутану розповідь Наді та Наталії Львівни. І повернулась до Тетянки. Дівчинка із захватом розглядала магічні кулі та кольорові свічки, що лежали на червоній оксамитовій скатертині блискучі дзеркала в рамках.
-Як все це красиво!
-Дай мені свою ручку, – ясновидяча взяла Тетянку за руку і прикрила очі.
Потім відпустила ручку дівчинки і посміхнулася:
-Навіть не знаю, засмучу я вас, чи порадую. Але те, що я відчуваю, не залишає жодних сумнівів. Цій дівчинці намагалися передати чаклунську силу. Але всю передати не вдалося – вона не прийняла. Вона прийняла тільки ту частину, яку сама захотіла і яка допоможе їй у добрих і праведних справах, для яких вона народжена. У ній є своя родова сила, але інша, швидше за все, від матері. Це дуже сильна дівчинка.
-А як же тоді у неї в руці нізвідки з’явилася купюра? – засумнівалася Наталія Львівна.
-Бабуся, ну я ж її на вулиці знайшла, ну як ти не розумієш? – завзято посміхнулася Тетянка.
Надя та Наталія Львівна перезирнулись – ну й фантазерка наша Тетянка!
Через кілька років Надя вдало вийшла заміж за коханого чоловіка. Він став чудовим батьком для Тетянки. Наталія Львівна та Аркадій Іванович були дуже раді за дівчаток. Тані напрочуд щастило у всьому, чим вона займалася.
Вона знайшла свій справжній шлях у житті – стала лікарем. Таня змогла допомагати людям.
І найкращою нагородою для мами та вітчима, якого Таня називала татом, а також для її трьох бабусь та трьох дідусів, було почути вдячні відгуки про лікарку вищої категорії – Тетяну Юріївну.
-Та ви просто чарівниця, Тетяно Юріївно, – говорили їй ті, кого вона й справді немов за помахом чарівної палички, незважаючи на всі погані прогнози, повернула до нормального щасливого життя…