– Миколо, ти що замовляв доставку? – Тетяна Андріївна хиткою ходою підійшла до дивана.
Її чоловік Микола Ігорович робив на ліжку ранкову зарядку. Без зарядки встати важко, ноги дуже важкі. Але що вдієш – вік, ніхто не винен, що їм обом уже вісімдесят два – вони з дружиною однолітки. І розраховувати їм нема на кого, тільки на себе.
– Що ти сказала, Таня? Повтори, не зрозумів? – Микола Ігорович опустив ноги з дивана, намацав підлогу, напружився і… нарешті встав.
Кожен день для нього був майже як подвиг, так само, як і для дружини – встати і щось робити. Переборювати себе, хоча тепер вони вже й самі не знали, заради чого вони живуть.
Тетяна Андріївна вже бачила дуже погано, але теж не здавалася.
– То що ти сказала, що за слово, не почув? – вже стоячи на підлозі і налаштовуючись піти вмиватися, спитав Микола Ігорович.
– Доставку продуктів, Миколо, ти що не чув? Це так називається, коли їжу додому привозять. Ти ж любиш мене здивувати несподівано, от я й подумала, що це ти замовив, вирішив мене побалувати.
– Побалувати? – ніяк не міг зрозуміти Микола Ігорович. -Та я з радістю, Таню, а що ти хотіла?
– Що хотіла, те й принесли, ніби мої думки прочитали, – зупинила недогадливого чоловіка Тетяна Андріївна, – А ти що, не чув, як хвилин десять тому у двері дзвонили?
– Не чув, Таню, – винно зізнався Микола Ігорович. – Ноги задирав, робив велосипед, от і розсіяний був від натуги, то хто ж приніс?
– У тому і річ, що не ясно, принесли в коробку і дали пакет, пам’ятаєш ми такі короби на вулиці бачили? Сказали, що на нашу адресу. Я відчинила, а там! – Тетяна Андріївна присіла на краєчок дивана і мало не заплакала. – Там таке! Ікра, риба дорога, цукерки у коробках та ще багато чого.
– І справді дивно, йдемо подивимося, – Микола Ігорович бадьоріше, ніж зазвичай, пройшов на кухню. Так і є – цілий пакет делікатесів.
Тут знову дзвінок у двері, Микола Ігорович посунув дружину: – Таню, я сам розберуся, раптом це пройдисвіти якісь?
Він відчинив – за дверима чоловік стоїть, теж не молодий, років так шістдесяти: – Микола Ігорович, Тетяно Андріївно, я за дорученням. Вибачте, що не встиг вас попередити про доставку, незручно вийшло, не хотів вас хвилювати. Ви не переживайте, я вам зараз все поясню, я не пройдисвіт якийсь, звуть мене Віктор Михайлович.
– А нам вже втрачати нічого, та й взяти з нас теж нічого, – з викликом, трохи сміючись перед дружиною, розправив плечі Микола Ігорович.
– Звичайно зараз поясню все по порядку, дякую вам, що дозволили увійти. Справа в тому, що я маю доручення від мого шефа і просто старого друга, яке я обіцяв обов’язково виконати…
***
Понад місяць тому Роман Григорович вирішив відійти від справ.
Його онука Оля та її чоловік Андрій стануть біля керма його компанії з перевезення вантажів. А вони з дружиною Тамарою житимуть за містом і виховуватимуть правнука Олега, настав час уже й на спокій.
Внучку Олю вони з Тамарою виховували із п’яти років. А тепер уже вона заміжня жінка, мати чудового хлопчика і спадкоємиця всього, що він створив.
Якби не онука, вони тоді, напевно, не перенесли б це горе.
І компанію б він не створив, та може і їх з Тамарою вже і в живих їх не було.
Щороку в середині літа вони святкували другий день народження онуки Олі.
Ось і цього разу всі зібралися за столом.
Крім рідні з ними був ще й вірний молодший товариш та постійний помічник Романа Григоровича – Віктор Михайлович, або просто Вітя.
– Мої дорогі, ось що я хочу вам сказати.., – Роман Григорович на секунду замислився, і потім продовжив. – Соромно зізнатися, що я тільки нещодавно згадав про тих людей, завдяки яким, з тобою Олю все гаразд. Вважав, що вони просто зробили свою роботу, і все. Дякую їм тоді сказав від душі, навіть грошей хотів дати, скільки було, але вони чомусь відмовилися. Ну, а я що, мені головне було, що внучці моїй допомогли.
Мені ще медсестра сказала, що тому вони так боролися за Олю, що свою єдину доньку втратили, коли молодші були.
А зараз ось сидимо ми з моєю Тамарою, а поряд Оля з чоловіком, правнук Олежик, і ми щасливі. А десь поряд живуть ті, хто дав нам це щастя. А у них можлива порожнеча, поряд немає нікого. І я від щирої душі хочу їм віддячити!
За дорученням Романа Григоровича Віктор Михайлович навів довідки про лікарів з дитячої клініки, чоловіка та дружину, які працювали разом двадцять із лишком років тому…
Там підняли архіви та з’ясували, що ви працювали майже до сімдесяти років. А зараз пішли на заслужений відпочинок. Пенсія у вас невелика, рідних немає і розраховувати вам, окрім як один на одного, більше нема на кого, – завершив свою розповідь Віктор Михайлович.
– Дякую, ми нічого не потребуємо! – вислухавши, м’яко подякувала йому Тетяна Андріївна.
Але Віктор Михайлович продовжив:
– Ви не подумайте нічого поганого! Ось ці закуски Роман Григорович попросив вам прислати від щирої душі, як би від всіх, кому ви допомагали. У нього є грузинське коріння, у них така традиція. Адже Оля, його онука, лише завдяки вам одержала друге день народження! І взагалі, у людей коротка пам’ять, він і сам майже забув, кому завдячує щастю і що вони з дружиною Тамарою Василівною могли б бути теж самотніми. Ви з Романом Григоровичем майже ровесники, він не набагато молодший. Вони у тій біді втратили доньку і мало не втратили онуку Олю. Його донька і зять з донькою їхали на машині за місто і…тоді сталася та біда. Роман Григорович хороша людина, він всім вам завдячує. Але тільки сам ставши старим він зрозумів, як напевно вам важко і самотньо.
Тетяна Андріївна та Микола Ігорович намагалися відмовитися, але не змогли.
Через якийсь час Роман Григорович приїхав до них сам із онукою Олею та правнуком Олежиком.
Перше, що він зробив – запропонував допомогти їм з добрими лікарями та ліками.
– Ви знаєте, я думаю дуже багато хто згадує, як два прекрасні лікарі допомогли їм або їхнім близьким. Але не всі мають таку можливість і таке бажання тепер допомогти вам. А багато хто просто не знає, що ви самотні. А я знаю, і я можу допомогти, то в чому річ? Дозвольте мені віддячити вам, хоч і з таким великим запізненням, причому з відсотками, які за цей час набігли!
Тетяна Андріївна та Микола Ігорович більше не почуваються викинутими на узбіччя життя.
Вони не самотні, виявляються люди, які пам’ятають добро, і щиро бажають відповісти тим же.
Роман Григорович знайшов добрих лікарів та оплатив лікування.
Тетяна Андріївна стала краще бачити. А Микола Ігорович поправив ноги, але головне – до них повернулася віра у людей.
А значить, можна ще пожити, вони ж разом. А ще в них тепер є гарні друзі, у яких Тетяна Андріївна та Микола Ігорович частенько гостить – Тамара Василівна та Роман Григорович.
За грою в карти та схожими спогадами про юність вони почуваються молодшими.
А ще просто радісно, що буває така подяка, яка приходить вчасно.