Ближче до полудня стало дуже жарко. Рита витерла з чола піт і, притуливши сапку до яблуні, попрямувала до хати. Пройшовши кілька кроків, вона обернулася – залишилося зовсім небагато. Завтра встане трохи раніше і за пару годин закінчить підгортання картоплі.
Дорогою жінка встигла перевірити кілька готових розпуститися бутонів на кущі. Мати даремно переживала, що цього року їм їх не бачити. Незабаром уздовж садової доріжки все запахне від аромату троянд.
Вона вже підійшла до невеликого дворика, коли почали долинати чоловічі голоси й сміх. Під дерев’яним навісом на подвірʼї, за невеликим столиком, зробленим ще покійним батьком, сиділи її брат Віталій і незнайомий чоловік. Мати накривала стіл.
– Ось вона! Ось! – брат підвівся з-за столу з розкритими обіймами.
Обійнявшись із сестрою, він представив її:
– Моя улюблена сестричко. Познайомся, це Владислав.
Чоловік підвівся і без особливого інтересу простягнув руку:
– Дуже радий, Владислав.
– Маргарита.
– Дочко, сідай з нами за стіл, – промовила мати, розставляючи тарілки.
– Я зараз, мамо.
Прийнявши душ, Рита одягла свій улюблений сарафан. Причесавши кучеряве і чорне, як смола волосся, вона вийшла на подвірʼя.
Брат із приятелем про щось захоплено говорили.
– О, давай з нами за стіл, сестричко, – посміхнувся Віталій.
Побачивши Риту без косинки на голові, без калош, у яскравому жовтому сарафані, Владислав аж рота відкрив. Він не очікував, що під квітчастим халатом і білою ситцевою косинкою, ховається така красуня.
Трохи скуштувавши овочевого рагу, він без слів став їсти, часом похитуючи головою.
– Щось не так? – запитала Рита, посміхнувшись куточком гарних вуст.
– Дивовижно! Як смачно, тітко Ніно! – сказав гість, відволікшись на частку секунд і продовжуючи далі їсти. – М-м-м… А пиріжки? Люблю пиріжки з капустою!
– Так це не я готувала. Останнім часом я рідко готую, синку. Зараз дочка займається приготуванням їжі, мені не дозволяє.
– Мама занедужала нещодавно. Серце, – пояснила Рита.
– Так, я пам’ятаю, Віталій розповідав. Адже він хотів вас забрати до себе, а ви відмовилися.
– Ну, куди мені до нього їхати, синку? У двокімнатну квартиру, де двоє дітей і скоро з’явиться ще один? Заважати їм? Краще я залишусь у своїх рідних стінах. А не стане, то тут і поховають.
– Довелося мені залишити роботу і перебратися сюди. Не залишати ж її одну. Це все нісенітниці, аби з мамою все було добре.
– А ваша родина? Чоловік? Як він відпустив вас? – спитав у свою чергу Владислав.
– Рита незаміжня, – пояснив Віталій.
– Як?! Така красуня і незаміжня? – щиро здивувався Владислав.
– Та ви подивіться на мене! При зустрічі зі мною чоловіки не на мою красу дивляться, а на мої кілограми. І думають, що не зможуть мене прогодувати. Був один сміливець. Тільки не надовго його вистачило, – Рита посміхнулася.
Вона з дитинства була повненькою.
– Ви до себе несправедливі. З вашого обличчя можна малювати картини.
Цими словами Владислав остаточно збентежив молоду жінку.
Пізніше друзі вирушили прогулятися по селу. Повернувшись, почали збиратися в дорогу.
– Які у вас тут чудові місця! А повітря яке! Ніде не дихається так легко, як на природі. Слухайте, у вас тут і лісок поряд. Клімат хороший, – став міркувати Владислав.
– Це, брат, ти правильно сказав. Багато сільських, що осіли в місті, приїжджають сюди, як занедужають, – підтвердив Віталій.
– Послухайте, тітка Ніно, Рито. Я маю брата двоюрідного, Миколу. Минулого року він занедужав. На якийсь час йому краще стає, але потім знову починається. Чи не можна йому у вас побути взимку на кілька тижнів, як випаде сніг?
Владислав глянув на господиню будинку та її дочку.
– Звичайно, ми не будемо проти. Ми завжди раді гостям, – з радістю відповіла Ніна.
– Він гарний хлопець. Дуже веселий, нудьгувати не дасть. Щоправда, любить попоїсти. Але це не біда. Він сам любить готувати. З боку батька один він у мене брат.
– А сім’я відпустить його на стільки днів? Дружина, діти? – поцікавилася Ніна.
– Дружина пішла кілька років тому до його ж друга. А ще Микола дуже любить чистоту. У нього вдома такий порядок, – засміявся Владислав.
…Непомітно похмура й сіра осінь змінилася сніговою зимою. Дерева і кущі почали сяяти так, наче хтось розсипав навкруги діамантову крихту.
Рита поверталася з міста, куди їздила купити все необхідне для в’язання.
З настанням холодів їй стали більше замовляти теплі светри. Декілька вона відвезла у місто, і віддала замовникам. Заїхавши до себе на квартиру, вона перевірила, чи все там добре і ввечері повернулася назад у село.
Перед будинком стояла чиясь машина. Номери їй були незнайомі. Змівши віником сніг із чобіт, Рита зайшла в коридор і ще там почула гучний чоловічий голос.
За столом, спиною до неї, сидів широкоплечий чоловік, якому мати наливала борщу.
– Дочка моя повернулася! А ми вечеряти збираємось. Ти вчасно, – співаючи промовила мати, і вся засяяла від радості, побачивши дочку.
Чоловік обернувся і одразу скочив зі стільця. Незважаючи на свою кремезність, він зробив це досить швидко.
Погляд карих очей з-під густих чорних брів проник Риті глибоко в душу.
– Добрий вечір, – Рита простягла руку. – Маргарита.
– Доброго вечора, Рито. Мені дуже приємно. Микола.
Вечеряли втрьох. Коли мати за звичкою почала збирати тарілки, Микола скочив з місця і сам продовжив прибирати зі столу зі словами:
– Не треба, я сам все зроблю. Не личить такому здорованю сидіти, коли ви працюєте.
Рита попрямувала до холодильника з мискою, де залишилося кілька солоних огірків. Відкривши дверцята, вона аж відскочила від несподіванки – холодильник був повністю заповнений продуктами.
– Мамо, що це таке? – здивовано запитала вона.– Звідки все це?
– Дочко, я спочатку стала обурюватися, але Микола мене й слухати не став. Він привіз продукти з собою. Сам поклав усе в холодильник. Ми з ним у льох занесли банки з варенням, соління та ще й борошно. Господи, хіба так можна робити? – засмучено махнула рукою Ніна.
– Хіба міг я приїхати до двох прекрасних жінок з порожніми руками! Мене велетня годувати треба, – засміявся Микола.
– Мамо, а де у нас кожушок тата був? У дідовій кімнаті? – запитала Рита.
– Так. І шапка там. Не знаю, напевно, замале буде.
Через пів години Микола стояв уже у величезних чоботях, волохатій шапці і кожушку, що не застібався і, здавалося, ось-ось трісне на спині.
– Все. Ходімо гуляти, – сказала Рита. – Ти ж лікуватися приїхав. У ліс уже не доберешся, темно. А от на подвірʼї можна побути і по вулиці походити.
Здавалося, вони вдвох потрапили у чарівний світ, який змінюється реальністю з настанням ранку.
Морозець аж потріскував. Під сяйвом місячного світла іскрилося білосніжне покривало з пухнастого снігу, що приховало гілки дерев і кущів, які заснули глибоким сном.
Погулявши з годину, вони повернулися додому.
Мати сиділа на дивані і розглядала два светри сина, які лежали в неї на колінах, які той уже давно не носив, пояснюючи це тим, що мода на них давно пройшла.
– Мамо, ти чим це зайнялася? – запитала Рита, ставлячи на пічку чайник.
– Ось думаю, може, Віталіка светра розпустити? А ти зв’яжеш Миколі новий, щоб він не заслаба у кожушку тому.
– Так я ж у своїй дублянці ходитиму, – засміявся Микола.
– Та що вона зігріє, твоя дублянка? Вона більше для краси. У місті будеш в ній красуватися. У нас тут вечорами як підморозить…
– Мамо, він не стане чекати, поки я зв’яжу.
– Я залишусь. Точно-точно. Поки не зв’яжеш, нікуди не поїду, – лукаво посміхнувся чоловік, який все більше і більше подобався молодій жінці, що скучила за коханням.
Потім вони втрьох пили чай. Було затишно й добре, наче зібралася за столом невелика родина.
Спати Миколі постелили у кімнаті Віталія.
Вранці Рита подоїла корову і, виходячи з сараю, почула, як хтось працює лопатою. Подумавши, що то мати, вона вже приготувалася виказати їй, коли побачила Миколу, який розчищав подвірʼя дерев’яною лопатою.
Побачивши на ньому нову куртку, вона розсміялася:
– Ти де хоч її знайшов?
– Із собою привіз. Я ж знав, що тут знадобиться.
– А де в місті навчився лопатою працювати? Тільки не кажи, що двірником працюєш, – продовжувала сміятися Рита.
– Ні. Я працюю майстром з ремонту годинників. А така лопата в мене вдома також є. І я сам чищу двір і перед будинком на вулиці від снігу, – відповів Микола.
– Добре. Вірю. Сніданок приготую, покличу, – Рита попрямувала в хату.
Зазирнувши у відро, чоловік присвиснув:
– Замало молока зовсім.
– Поки що мало. Телятам теж треба залишати.
Після сніданку вони вирушили гуляти в лісок. Рита показала дорогу, щоб Микола міг ходити сам на прогулянку.
Непомітно веселий дотепний здоровань став членом сім’ї. Поступово він познайомився із сусідами. Помітивши його, всі привітно віталися з ним. Микола допомагав донести відра з водою від колодязя, очищав від снігу подвірʼя самотньої бабусі Василини.
Але не було все так гладко у стосунках між Миколою і Ритою. У їхніх серцях поступово розгорявся вогник кохання, який згодом перетворився на багаття.
Пристрасні погляди, які тишком-нишком кидав Микола, помітила й Ніна. Вона молилася в душі, щоб Рита змогла нарешті знайти своє щастя.
Найчастіше спільні прогулянки відбувалися вечорами. Вранці, після сніданку, Рита займалася домашніми справами, потім в’язанням, і Микола вирушав у ліс один.
Після чергової прогулянки вони прямували додому. Там і сталося освідчення в коханні, яке завершилося тривалим поцілунком.
Два тижні пролетіли непомітно, і Микола став збиратися в місто. Але один їхати він не хотів. Він забирав із собою Риту, якій уже зробив пропозицію.
Через два тижні вони приїхали забрати матір.
Микола жив на одній із тихих вулиць міста. Відчинивши ворота перед Ніною, він пропустив її вперед. Перед поглядом здивованої жінки з’явилося просторе подвірʼя, на якому красувалися два невеликі акуратні будиночки.
У тому, що менший, жив старший брат Миколи з сім’єю й зі старим батьком.
Другий будинок був вищий і новіший. Його збудував Микола. До знайомства з Ритою кілька років він жив там один.
– Проходь, мамо. Цей будинок із сьогоднішнього дня буде й твоїм.
Почувши голоси, з хати навпроти вийшов літній чоловік невисокого зросту. Він привітався з Ніною і, тихо звернувся до сина.
Микола голосно зареготав.
– Добрий день. Що сталося? Ви не раді моєму приїзду? – трохи зніяковіла Ніна, яка піднялася на першу сходинку.
– Все добре. Мій батько великий жартівник. Він сказав:
– Інші одружуються, дружину в дім приводять. А мій син разом з дружиною і тещу привів, – зі сміхом сказав Микола.
Ніна сприйняла почуте спокійно і з усмішкою пройшла в будинок, не показавши вигляду, що слова трохи зачепили її.
Наступного дня вона вийшла на вулицю, де на своєму звичайному місці сидів батько Миколи.
– Здрастуйте. Як ваше здоров’я?
– Привіт. Ніно, звертайся до мене на “ти”. Адже ми з тобою тепер родичі. Не ображайся на те, що я вчора сказав. Я пожартував.
– Добре, Тарасе. А давайте… Давай поп’ємо чаю?
– Я не проти. Тільки йти в альтанку до того величезного столу не хочу. Тяжко мені.
– І не потрібно. Я зараз щось придумаю.
Ніна зайшла в будинок і незабаром з’явилася з невеликим журнальним столиком, на якому в кімнаті стояв горщик із квіткою.
Ось із цього самого дня й почалася велика дружба двох дорослих людей.
Тарас далі воріт не виходив. Після того як він занедужав кілька років тому він ходив повільно. Рука теж погано слухалася.
З Ніною вони почали робити спільні прогулянки, з кожним днем поступово збільшуючи відстань від будинку, яка за розмовами долалася непомітно.
Одного разу Тарас запропонував сходити на базар і купити свіжої полуниці. Базар знаходився неподалік від будинку, до нього потрібно було проїхати автобусом дві зупинки. Але літні люди вирішили пройтися пішки.
Рита тільки-но збиралася виходити з дому, коли почула гучний із незадоволеними нотками голос чоловіка. Вийшовши на сходи, вона побачила матір і свекра, які йшли по подвірʼю, за якими до будинку прямував з двома сумками Микола.
– Любий, що трапилося? – стурбованим голосом запитала Рита.
– Та он виробляють тут! – сказав Микола.
– Припини драматизувати! – незадоволеним тоном звернувся до нього батько.
– Драматизувати?! Уявляєш, люба? До мене в майстерню прийшов по свій годинник мій приятель і між іншим питає в мене:
– Миколо, твоя машина на ремонті?
Я відповідаю йому:
– Ні, а що трапилося?
І він каже:
– Проїжджав автобусом, дивлюся, батько і твоя теща вийшли з базару і кожен іде з сумкою.
Я залишив його й вибіг. Який сором! Зараз у місті будуть говорити, що Микола з братом самі роз’їжджають на машинах, а їхній батько, який слабий, ходить пішки з базару з важкими сумками.
– Синку, заспокойся, будь ласка. Твій тато зовсім ні до чого. Він запропонував мені прогулятися на базар по полуницю і щавель, а я побачила свіжу сметану, сир і не змогла втриматися.
– Мамо, куди потрібно, я вас відвезу й привезу. Ви тільки скажіть. Вночі підніміть із ліжка, все для вас обох зроблю. Ви маєте берегти себе. А ви поводитеся, як діти, – ображеним тоном сказав Микола і, піднявши сумки, зайшов до хати.
Літні люди перезирнулися. Тарас підморгнув Ніні й зручно влаштувався на своєму постійному місці.
Виходячи через п’ятнадцять хвилин із дому, Микола глянув на батька й тещу, які їли за столиком із миски полуницю і вели про щось тиху розмову.
З того дня пройшло декільки років. У Миколи з Ритою підростали син і дочка.
Була весна. Наприкінці травня Ніні захотілося поїхати у село на могилку чоловіка. Микола з Ритою зібралися відвезти її. З ними зголосився поїхати й Тарас.
Спільними зусиллями могилку впорядкували: пофарбували огорожу, прибрали бур’яни і посадили іриси. Перед відходом Ніна несподівано звернулася до дочки із повторним проханням поховати її поряд із батьком.
– Мамо, ну, перестань. Не думай про це. Тобі ще жити і жити, – з невдоволенням у голосі відповіла матері Рита.
З таким проханням мати зверталася до неї не вперше.
Батькові Миколи сподобалося у селі. Повозивши машиною, йому показали навколишні місця.
Літні люди хотіли залишитися в селі на кілька днів, але діти не були готові залишити їх самих.
Травневі ночі поки що були холодними. Потрібно було часом і пічку запалити. І по воду ходити. Але вони вперто стояли на своєму, і Миколі довелося погодитися. З умовою, що на наступні вихідні він приїде за ними.
…Це була остання подорож Ніни до рідних місць. Восени вона занедужала і злягла. Її поклали до лікарні, де вона провела більше двох тижнів, але краще їй не ставало. Бабуся танула на очах.
– Прощавай, Тарасе. Пожила я достатньо. Час мені вже. Степан кличе мене. Сумує він за мною, – промовила вона і спробувала посміхнутися, коли Тарас прийшов відвідати її.
– Перестань, Ніно. Ми з тобою ще не раз погуляємо разом, і сина мого понервуємо цим, – Тарас через силу посміхнувся.
Він ледве приховував свій відчай, бачачи Ніну, яка змінилася за цей короткий період часу.
На ранок її не стало…
Після відходу Ніни Тарас одразу змарнів. В його очах згас той радісний вогник, який спалахнув з появою на їхньому просторому подвірʼї Ніни.
Похмуро опустивши голову, він сидів на своєму незмінному місці і з небажанням відповідав на запитання синів і їхніх дружин.
– Миколо, любий, – Рита швидкими кроками зайшла вранці у спальню.
– Що трапилося? – сонним голосом відповів їй чоловік, розплющивши одне око.
– Батька немає на його звичному місці. Твій брат із сім’єю вже пішли. Хтось на роботу, хтось на навчання. Я почала кликати батька з коридору. Тиша.
– Не варто так хвилюватися. Спить, мабуть, – пробурмотів Микола, кутаючись в ковдру.
– Вставай. Треба перевірити. Я прочинила двері і покликала його, він не відповів.
Почувши ці слова, Микола скочив з ліжка і помчав до дверей.
Він вискочив з кімнати. Рита побігла за ним. Вони відкрили двері й так і стали на порозі від побаченого.
Батько лежав на ліжку, вкрившись. Руки лежали поверх ковдри. Обличчя його було дуже спокійним і якимось умиротвореним.
– Ну, я ж казав, що він спить, – невпевнено пробурмотів Микола.
Рита підійшла до ліжка й тихенько покликала:
– Тату…
Той не відповів. Микола, який підійшов слідом за нею, доторкнувся до чола батька – воно було холодним…
…Через кілька годин після поминок Микола вийшов із дому брата і його погляд зупинився на лавці, де завжди любив сидіти батько. Ось і подушка його на своєму звичайному місці. Тільки батька тепер немає. З очей мимоволі покотилися сльози…
Рита, яка вийшла слідом, підійшла до чоловіка і обійняла його.
– Любий, знаю, це важко. Але не варто так картати себе. Йому там добре поруч із твоєю мамою. Напевно, вони разом із моїми батьками. Їхні душі заспокоїлися…
– Так, ти маєш рацію. Вони тепер разом. Я радий за них, – Микола витер сльози. – Ходімо.
Він обійняв дружину, і вони попрямували до спорожнілої хати, в якій ще зовсім недавно було так затишно від доброти батьків, які зігрівають їх своїм теплом і любов’ю…
Теплота літніх людей – це як дорогоцінний плед, який огортає нас своєю турботою й любов’ю…