Вранці Микола прокинувся на світанку, сон йому незрозумілий наснився, моторошний якийсь.
Наче пливе він до свого берега, а доплисти не може ніяк, начебто наближається, а потім раз і знову він далеко десь, а берег ледве видніється.
І все довкола ну ніби в тумані розпливається.
А тут раптом з туману човен показався, прямо до Миколи пливе, а в ньому мужик сидить у білій сорочці на веслах.
Микола зрадів, поплив назустріч до рятівного човна.
Чоловік йому рукою помахав, щось у воду кинув, і крикнув: – Тримай, тепер ти й сам випливеш!
І, замість того, щоб у човен Миколи, що тонув, затягти, він взявся за весла, і знову зник у тумані.
Микола застиг, сил плисти в нього вже майже не лишилося. А так хотілося ще пожити!
Начебто все вже в житті було, а з іншого боку – ніби й не було нічого!
Тим часом хвилею від весел до Миколи підігнало щось погойдуючи на воді.
Він придивився – та це схоже на окуляри, мужик їх йому кинув навіщось, та ще й пробурчав, що у нього під носом щастя, а він не бачить нічого! Прозріти, мовляв, йому треба.
Микола з останніх сил руку простягнув і ці окуляри собі на ніс напнув, яка різниця йому тепер.
Може, не дарма йому цей мужик їх кинув…
Але тут все зникло, розтануло, Микола покрутив головою, зрозумів, що прокинувся, струснув залишки сну, і розплющив очі.
Прокинувся, слава Богу!
Ну і сон йому наснився, досі мороз по шкірі, моторошне було відчуття, що він не випливе…
Поруч сопіла Валентина, його дружина. Їй що, вона ж не знає, чого її чоловік натерпівся!
Добре, хоч не хропе, а то буває і похропує іноді! Ось ще кажуть, що жінки – ніжні створіння!
Може такі й існують, ось у них на роботі Вікторія є, секретарка заступника директора, ну до чого хороша. Ну та це поки що молоденька, ще ніжна.
А вже його Валя ніколи особливо не була красунею.
Трьох йому народила, навіть не питала, чи хоче він стільки дітей чи не хоче. Все життя на них працював, а ніхто й дякую не скаже, все їм мало.
Навіть вдома він один пилососив підлогу через день, розвели пилюку! І ще незадоволені, мовляв, наш тато тільки пил і бачить, більше нічого його не хвилює!
Вчора вони на роботі жінок з жіночим днем вітали, стіл накрили, цукерок кожній по коробці шоколадних вручили і по тюльпану.
А вони хильнули, і ну своїх мужиків обговорювати!
Тамара Василівна про чоловіка свого почала таке розповідати, що Миколі навіть прикро стало, хоч він його й не знає. Що він і по продукти в магазин не ходить і готувати їй не допомагає. А тільки до холодильника підходить, відкриє його, дивиться довго, а потім дивується:
– А в нас що, навіть ковбаски вдома немає?
Ну й жінки пішли!
Вже зовсім хочуть мужиків запрягти, їм і грошей зароби, і дітей зроби, і на машині їх вози! А вони навіть банку з огірками відкрити не можуть, Валя завжди його кличе:
– Микольцю, у мене руки слабкі, відкрий баночку!
Та які вони слабкі, ці жінки?
Двожильні вони!
Вчора посиділи, обговорили мужиків і танцювати пішли.
Так почали викаблучуватися, що тільки дивуватися можна, і звідки стільки сил у них після робочого тижня? І їм теж, як і Валі його, вже за п’ятдесят, не молоденькі!
Добре хоч Валентина з нього подарунки не вимагає, і на квіти вважає ні до чого витрачатися. Раніше, звичайно, по юності він Валі квіти купував і навіть браслетик срібний подарував.
А потім якось вона сама сказала, що їй не треба нічого.
І мабуть, не пані, і так зійде, нехай радіє, що мужик їй трапився хороший.
Він не гульбанить, як мужики деякі, і навіть не димить. На ліво не бігає, та й удома чистоту та порядок підтримує.
Ось тиждень тому ручка на дверях розбовталася, так Микола її одразу прикрутив.
Правда Валя не дуже в нього кмітлива, спочатку не ту викрутку принесла, потім шурупи впустила, вони закотилися під комод. Так вона їх ледь дістала, раніше спритніша була, а тепер наїла боки, все мріє бабусею стати, онуків чекає. Ох і дивні ці жінки, все їм нейметься…
Ну та досить про них думати, багато честі, це видно на нього найшло щось, жіночий день сьогодні.
До речі, Валентина обіцяла на честь свята мʼясце запекти й салатики приготувати, а сама спить собі, будити її пора, їсти вже хочеться!
Микола перевів погляд на дружину і застиг.
Що це з нею?!
Наче це та сама його Валя, але тільки гарна якась.
Ось і плечі у неї повненькі, а шкіра ніжна, рожева, так і захотілося раптом доторкнутися.
Бач, уві сні посміхається, у житті то вона не часто така, то дітям вказівки дає, то на кухні тупцює. А губи у неї досі з вигином, пухкі, зараз дівки собі їх чимось качають, як рибки потім ходять. А у Валечки його натуральне все, он як сорочка нічна обтягла, очей не відвести!
Рука Миколи потяглася, щоб погладити дружину, а сам він нахилився, щоб поцілувати її, і раптом злякався – що це зі мною?
Що це я раптом якось бачу дивно, ніби моя Валя не звичайна жінка, а неймовірна красуня?
І Микола відсахнувся, відвернувся, очі руками протер, знову на Валю подивився, і навіть живіт йому звело, як у юності – Валя ж його й не стара зовсім, тягне його до неї!
Будити дружину чомусь розхотілося.
Микола швидко вдягнув джинси і светр, і тихо вийшов надвір.
У кишені лежала заначка, через тиждень вони з чоловіками в гаражах хотіли його машину до літнього сезону трохи підремонтувати.
То й інше, нісенітниця в принципі, за зиму акумулятор підсів, Микола його зарядив, відтягнути треба. Та й ремінь перевірити.
Валя в цьому звісно нічого не розуміє, думає, що там роботи повно, а їм з чоловіками треба про життя поговорити за чарочкою.
Але тепер, незрозуміло чому, Микола вирішив, що й справ там на п’ять хвилин, та й сидіти в гаражах і гульбанити ні до чого.
Він своєю заначкою інакше вирішив розпорядитись.
У квітковому магазині ціни були ахові, але Микола вибрав найкрасивіші троянди. Не рожеві, а темніші, але й не темно бордові, бо ж Валя в нього ще не стара. І, не думаючи, віддав за них велику суму.
Вдома ще було тихо, дружина спала.
Микола поставив троянди у вазу, приніс до кімнати і прилаштував на комоді, ближче до ліжка.
Потім пішов на кухню, після прогулянки їсти хотілося ще більше. Він нарізав ковбасу й сир, зробив канапки, хотів поїсти один, але чомусь передумав і поставив тарілку з канапками на тацю.
Налив чай і потягнув все це в спальню, сам до кінця не розуміючи, з якого він все це робить?
Микола ледве встиг поставити тацю на комод, як стрепенувся, як йому здалося, від чужого, незнайомого ніжного голосу.
– Микольцю, та що ж це таке? Так пахне. Невже це троянди? А вони звідки? Та невже це мені, Микольцю? Та навіщо, я що, пані якась чи що? Та як це…
Валя сиділа ще не зовсім прокинувшись, рожева від сну. Волосся у неї гарне, по плечах хвилями. Зазвичай вона пучок робить, щоб не заважали, а тут.
– Валечко, сам не знаю… Ти така в мене… Та що ми, гірші за цих зірок із телевізора? Та ти їх краща в сто разів, ти як з мамою раніше бувало заспіваєш! Ну я й вирішив, глянув на тебе й подумав – ти ж моя! Ти мені сина і двох доньок народила… Ну прямо як прозрів сьогодні! З жіночим днем тебе, Валю, бо ж я… Люблю тебе!
Тут запас слів і красномовства у Миколи вичерпався, а в роті пересохло від напруження.
І він, не знаючи, що далі робити підсунув ближче піднос,
– Ось бачиш, це тобі сніданок у ліжко, та й мені теж, щось я зовсім виснажився і зголоднів.
Валентина раптом засміялася майже забутим, тим давнім своїм принадним дівчачим дзвінким сміхом. І обійняла чоловіка, така якась… Як раніше…
Потім вони разом їли канапки із сиром та ковбасою.
У Валі сльози на очах блищали, коли вона дивилася то на троянди, то на чоловіка. Потім вона відразу ж сміялася його звичним жартам, які давно її не смішили, а тепер знову сподобалися.
– Микольцю, я давно так смачно не снідала, – зізналася Валентина, запиваючи чаєм канапки.
А Микола дивився на неї і думав:
– Дивний сон сьогодні мені наснився, ніби й не сон зовсім. Чоловік мені той окуляри дав і сказав, що я не бачу ніц і що сам випливу.
І тепер мені здається, що життя моє вдалося і я щасливий, а кажуть, що чудес не буває.
А вони бувають, просто ми багато чого не помічаємо. І схоже, що я таки нарешті доплив, повернувся до своїх берегів…
Отак і було…
Дивіться іноді один на одного через чарівні окуляри. Тоді не буде видно ні сивина, ні зморшок, а проглянуться ті самі, хвилюючі колись риси вашого кохання, яке ви пронесли через роки.
Просто придивіться, бо ж воно все одно ще живе!