Микола та Марина були чудовою парою на думку всіх їх знайомих, але свекруха Марини, Ганна Павлівна, від початку вважала Марину негідною партією своєму синові.
— Як ти міг звернути увагу на таку жінку? Я що, погано тебе виховала? — повторювала мати Миколи навіть після весілля.
— Мамо, до чого тут твоє виховання? Марина – мій свідомий вибір! Я люблю її і тому одружився. Які в тебе взагалі можуть бути претензії на моє рішення? – парирував Микола.
— А такі, сину, що ти птах високого польоту, маєш статус і гроші. Ти міг знайти собі жінку під стать, але натомість ти вирішив пов’язати життя з цією Попелюшкою. Я не розумію цього.
— Той факт, що я є директором фірми, повинен мене й у коханні спрямовувати? Може, мені варто знайти собі директорку? Щоби все за статусом було. Як ти вважаєш?
— Так, саме так я вважаю! Директорку, або хоча б головну бухгалтерку. Але вже точно не кравчиню!
— Ця розмова закінчена, мамо. Займайся своїми справами і не лізь у наше з Мариною спільне життя.
Ганна Павлівна, звичайно, не стала далі діставати сина порадами та докорами, але вона дуже образилася на таку реакцію.
Зрештою, варто поважати досвід старшого покоління. Микола був тямущим хлопцем, але у справах сердечних, вважала жінка, він нічого не розумів.
***
Ганна Павлівна регулярно дзвонила своєму синові, щоб дізнатися про останні новини.
Але слухавку він майже завжди не брав – переживав, що мати знову почне свою звичну пісню та спробує його з Мариною посварити.
Ганна Павлівна стала ізгоєм у сім’ї сина. Жінка була впевнена, що всьому виною саме Марина.
— Пройдисвітка, кажу вам. Справжнісінька пройдисвітка. Спочатку його спокусила, потім йому дитину народить і аліментами діставатиме. Бач, знайшла собі багатія. — журилася Ганна Павлівна на Марину перед подружками.
— Якщо вона така погана, то як ти могла їхній шлюб схвалити взагалі? — цікавилася Ніна Віталіївна.
— А як їм заборонити щось можу? Великі вже, все самі вирішують, що їм від життя треба. Я тут до чого? Лише мама. Виховала, виростила…
– Нічого, Ганно. Радій поки що хоча б дітей немає. Уяви, які веселощі почнуться, якби в них малюки з’явилися. — неоднозначно спробувала підбадьорити подругу Галина Геннадіївна.
— Та все одно, якщо чесно. Хоче мати дитину від цієї жінки – нехай отримує. Все одно я бабусею не буду в їхніх очах.
Спілкування між молодою сім’єю та свекрухою йшло дуже напружено. Одного разу Микола взагалі обірвав спілкування з мамою, почавши ігнорувати її дзвінки.
Ганна Павлівна сприймала це як образу, але вона все одно любила свого сина. Тому, коли через півроку після цієї розмови Микола їй зателефонував, вона негайно і без образ підняла слухавку.
– Синку? З чого це ти згадав про свою стареньку матір? — у голосі літньої жінки відчувалася водночас і образа, і надія.
— Ну, привіт, бабусю… — невпевнено промовив голос у телефоні.
Ганна Павлівна застигла.
– У сенсі, бабусю? Що ти маєш на увазі?
– У нас з’явилася дочка. Тепер ти маєш онуку — Катю.
— Нічого собі, ось це новина, синку. А ще пізніше сказати ви не могли? Може, коли б вона вже в дитячий садок пішла? Коли ви встигли!
— Вибач, що сказав так пізно. Хотів, щоб народження дитини стало сюрпризом. — почав виправдовуватись Микола.
— А можна мені хоча б приїхати і подивитися на дитину?
— Так, мамо, приїжджай! Хоч сьогодні. Побачиш свою рідну онучку.
Коли Ганна Павлівна переступила поріг квартири сина, то одразу натрапила на нього самого.
— Привіт, мамо, — несміливо сказав він, навіть не дивлячись у вічі.
Гостя хотіла б дуже поговорити з сином про їхні взаємини, але порахувала момент не дуже підходящим. Зрештою, у коридор одразу увійшла Марина з дитиною на руках.
— А ось і наша Катруся. Наша маленька дівчинка! – сюсюкала Марина з донькою.
Вона піднесла немовля впритул до свекрухи.
Ганна Павлівна кинула погляд на свою онучку і дуже здивувалася. Перед нею була кароока дівчинка з дуже гострими рисами обличчя, а також великим носом, який не був властивий їхній родині.
Коли вона подивилася на Катю, то не побачила в ній свою онучку — лише незнайому дівчинку, яка просто не може бути частиною її сім’ї.
– Все добре, мамо? — поцікавився Микола, побачивши незадоволене обличчя матері.
— Так, Миколо. Все чудово. Просто хочу її на ручках потримати.
З цими словами Ганна Павлівна взяла дитинку в свої руки придивилася ще уважніше.
“Ні, все-таки ти не можеш бути від мого сина”, – подумала свекруха.
— Ну, дякую за те, що запросили. Але мені вже час. — поспішала віддати назад матері Катрусю Ганна Павлівна.
– Як? Ви вже йдете? Ми ж півроку не бачилися. — здивувалася Марина. — Микола за вами дуже скучив, та й я, звичайно, хотіла вас побачити.
– Справи, справи. Але я скоро приїду, якщо покличте. Посиджу з дитиною. — з цими словами вона квапливо вийшла з квартири.
У будинку після її візиту залишився неприємний осад. Особливо великий стрес відчула Марина. Адже вона розуміла, що всі біди, у будь-якому випадку, будуть звалені на неї.
Ганна Павлівна довго намагалася змиритися з тим, що вона не бачить у рідній онучці свого сина.
Проте вона намагалася бути гарною бабусею і протягом кількох років регулярно зустрічалася з Катрусею та допомагала з нею молодим батькам.
На жаль, темні думки все ж таки занадто сильно тиснули на неї і не давали спокою.
Через кілька днів новоспечена бабуся без проблем вмовила молодих батьків залишити її посидіти з онукою.
Справ у Миколи з Мариною було багато, а тому залишити дочку на бабусю видалося чудовою ідеєю.
Ганна Павлівна відразу придумала для внучки розвагу. Бабуся вирішила заплести косички дівчинці. Наступної миті у бабусі в руці виявилася волосинка дівчинки.
Цього ж дня, після повернення батьків додому, свекруха вирушила до місцевої приватної клініки для визначення спорідненості.
Подруги їй порадили найкращийцентр, де гарантували анонімність у таких питаннях та не ставили зайвих питань.
– Вітаю. Чим можу допомогти? — Ганну Павлівну зустрів у клініці дуже доброзичливий і прихильний до себе спеціаліст, який одразу здався їй вартим довіри.
— Мені сказали, що ви можете зробити тест так, щоб про це ніхто не дізнався.
Просто розумієте, я бабуся і хочу дізнатися про те, чи не обманули мого сина… — несміливо відповіла відвідувачка, намагаючись не викликати підозри.
– Я розумію вас. Ви не перша свекруха, яка не довіряє своїй невістці і хоче впевнитись у її порядності.
У цьому немає нічого такого і ми виконуємо такі прохання без проблем.
Зразок дитини у вас на руках є? — так само доброзичливо продовжував спеціаліст.
— Так, я взяла його.
— Чудово, давайте пройдіть до лабораторії…
***
Ганна Павлівна стояла в залі очікування, напружено вдивляючись у двері лікаря.
Прийшов цей момент — результати тесту. Ось-ось має вийти спеціаліст із відповіддю на багатомісячні переживання та сумніви.
З тремтячими руками свекруха думала про свого сина. Що, як виявиться, що Катя не його дочка? Як вони житимуть далі?
Двері кабінету відчинилися, і з’явився лікар. Його обличчя було непроникне. Він простягнув Ганні Павлівні великий білий конверт.
– Тут результати тесту, – сказав він сухо. — Я пропоную вам обговорити їх із своїм сином.
Коліна Ганна Павлівна схопила конверт, відкрила його та подивилася результат.
“Ось ти і попалася”, – подумала свекруха і швидко попрямувала до виходу.
Усю дорогу в машині жінка стискала конверт, не вимовляючи жодного слова. Повернувшись додому, вона зайшла в синову кімнату і простягла йому злощасний конверт.
— Що це, мамо? – спитав він без цікавості.
– Відкривай. Дізнаєшся все про свою благовірну!
Миколі вже набридли ці спроби матері посварити його з Мариною, його коханою дружиною.
Він би з радістю відправив би матір кудись подалі, але все ж таки зважився розкрити конверт.
Усередині був лише один папірець, на якому було написано: тест на спорідненість негативний.
Ганна Павлівна дивилася на Миколу в очікуванні реакції сина, але він лише зім’яв папірець і викинув його в урну. Після чого повернувся до приголомшеної цією байдужістю сина матері.
– Мамо, я і сам знаю, що Катя мені не рідна, – сказав він стомлено. – Марина не може мати дітей, ми взяли дівчинку у дитбудинку. Але я її люблю як рідну. Навіщо ти полізла не в свою справу?
Ганна Павлівна приголомшено дивилася на сина. Вона явно не очікувала на такий поворот подій.
– Як це? Як ти міг? Ти що, зовсім вже? Чужа дитина? Та ти зрозумій, вона ніколи не ставитиметься до тебе, як до рідного батька! Вона завжди знатиме, що ти її прийомний батько! – сплеснувши руками, зачепила вона.
— Це не твоя справа, мамо, — підвищив голос Микола. — Ми з Мариною це давно обговорили та прийняли. Вона наша дочка, і ми її любимо. Прошу, змирись із цим.
Ганна Павлівна з подивом озиралася на всі боки, намагаючись усвідомити почуте. Її улюблений син пішов на такий ризик. Невже він її зовсім не слухає?
Вона відкрила рота, маючи намір продовжити свої умовляння, але Микола її зупинив.
– Мамо, я сказав – це не твоя справа. Катя наша дочка, і ми її любимо. Тест лише підтвердив те, що ми знали. Прошу, прийми це і не втручайся більше.
— Але як же? Чому ви мені нічого не сказали? — нарешті спитала вона тремтячим голосом.
— Ми хотіли, щоб ти прийняла Катю як свою онучку, — зітхнув Микола. — Знаю, це непросто, але тебе дуже прошу.
Вона потребує твого кохання, ласки і турботи. Будь ласка, мамо, зроби над собою зусилля. Заради мене та Марини.
Ганна Павлівна без сил опустилася в крісло. Адже вона так мріяла про онуків, які будуть схожі на її дорогого Миколу. А тепер з’ясовується, що Катя — чужа дитина.
Але глянувши на сина, який дивився на неї з такою благанням й, вона раптом зрозуміла, що Катя справді стала для нього рідною.
Ганна Павлівна глибоко зітхнула і промовила:
— Гаразд. Я спробую прийняти Катю. Заради тебе та Марини.
***
Не одразу, але Ганна Павлівна змогла полюбити дівчинку. Вже за півроку онука та бабуся були нерозлучні.
До Марини жінка теж почала ставитися дружелюбніше – все-таки її сина Марина справді любить.
Микола вірить, що найближчим часом лід розтане і сім’я остаточно возз’єднається.