– Марійка, нам треба серйозно поговорити, – заявив дружині Михайло, який повернувся з роботи.
– Звичайно, Мишко, кажи, що в тебе трапилося. Тільки давай спочатку повечеряємо, діти вже зачекалися, – відповіла чоловікові Марія.
– Добре, Марійка, давай повечеряємо, але від розмови тобі все одно не відвернутися. І так і знай, я вже вирішив!
– Добре, Мишко, добре, поговоримо, звичайно. Хто ж проти?
Повечерявши, Михайло почав серйозну розмову з дружиною.
– Маріє, в нашому селі роботи майже немає.
– Як же ж нема, Мишко? Ти багато років уже трактористом працюєш, я – на фермі. Так що гнівити Бога не варто…
– Та що це за робота, Маріє?! Та й зарплата. Не зарплата це, а сльози.
– У нас же ж господарство ще своє, Мишко. Корова, кози, свині, кури, гуси, індиків ось минулого року завели. Тож і нам з тобою вистачає всього, та й на продаж лишається.
– Не кажи нісенітниці, Маріє. Жити в селі зараз можливо тільки, якщо ти старий уже сімдесятирічний, і тобі нічого в житті не потрібно. А я – молодий чоловік ще, мені тільки 35 років нещодавно виповнилося.
– Не зрозуміла, Мишко, до чого ти хилиш? Чого тобі не вистачає?
– Повторюю – грошей мені мало, розваг ніяких, так що я все вирішив.
– І що ти вирішив, Мишко?
– Я їду на заробітки в Польщу, там зараз такі гроші крутяться, що нам з тобою і не снилися.
– Мишко, та які гроші?!
– Будівництво там, робочі руки треба. Я вже й роботу собі там знайшов, мене водієм беруть. Їду завтра!
– Але як же ж так, Мишко? А я? А діти?
– А ти і діти тут залишитеся. Сама ж сказала, що у нас тут господарство.
– І як я з усім цим сама впораюся? Мишко, одумайся!
– Я ж сказав, що все вже вирішив. З хазяйством ти впораєшся, я навіть не сумніваюся. Ти ж – міцна, сільська жінка!
– Хто?
– Жінка кажу, молода і здорова.
– Добре, нехай так… А діти?
– До чого тут діти? Я приїжджатиму іноді, відвідуватиму вас. Гроші надсилати буду. Адже я заради цього туди і їду.
– Мишко, не подобається мені все це… Не подобається. Залишайся вдома краще, так надійніше буде.
– Марійко, ти не чуєш чи що? Я вже там роботу знайшов. Зарплата хороша. Одним словом, речі ходімо мої збирати.
– Ну ходімо, Мишко… Ходімо…
…Марія і Михайло зібрали його речі і вже наступного дня чоловік вирушив на заробітки.
Влаштувався він добре, гроші став дружині перераховувати, от тільки сам пів року додому не з’являвся.
Спочатку дзвонив по кілька разів на день, потім через день, потім – раз на тиждень, а потім…
…Марія саме місила тісто на вареники, як раптом голосно задзвенів її телефон.
Дзвонив Михайло. Марія швидко витерла руки і кинулась до телефону.
– Господи, Михайлику, це ти?! – заголосила вона. – Ти так довго не дзвонив… Як ти там?!
– Маріє, ти тільки не гнівайся на мене, але, сама розумієш, я чоловік молодий ще, – почав здалеку Михайло. – Пів року жити без дружини – це для мене виявилося важкувато.
– Я не зрозуміла, Мишко, – Марія застигла від несподіваної здогадки.
– Я жінку зустрів, Маріє. Вона теж з України. Що незрозуміло? Ми з нею любимо один одного, і скажу більше, жити один без одного не можемо!
Марія так і присіла від почутого.
– А як же ж я?! А як діти?!
– Ти? Зустрінеш ще гідного чоловіка. Ти ж молода ще! А діти? Я аліменти платитиму на них. А влітку на канікули до себе заберу.
– До себе?
– До нас з Ганнусею. Ми в неї у місті осіли. Вона не проти. Своїх дітей у неї нема. А тут гарно. Відпочинуть дітки наші на славу.
– Мишко, повертайся додому. Обіцяю, що я все тобі пробачу, і дорікати ніколи не буду. Повертайся тільки!
– Схаменися, Маріє. Я ж кажу тобі, що любов у нас. Так що готуйся до розлучення.
– Ну добре, Мишко, як скажеш…
– До речі, Маріє, я на спільно нажите майно претендувати не буду, будинок цей у селі мені не потрібен, так що все тобі і дітям залишиться.
– Дякую, Мишко, ти дуже добра людина…
…Розлучилися Михайло і Марія як цивілізовані люди, без сварок і з’ясування стосунків. Постаріла Марія тільки дуже, тому що всі ночі безперервно плакала від образи і несправедливості, та ще й хазяйства повен двір у неї, за яким доглядати треба, діти знову ж таки постійно про батька у неї питали.
Загалом, змінилася Марія дуже. І Мишко теж змінився. Погладшав, гардероб змінив на вимогу нової дружини. На дітей, як і обіцяв, Михайло чесно почав виплачувати аліменти.
Минуло пів року. На літні канікули діти вирушили до батька. А Марія все хазяйство продала за непогані гроші. Будинок здала в оренду новому агроному. І поїхала в Київ на заробітки.
Вже звідти, коли Марія вже влаштувалась на роботу, то зателефонувала Михайлу.
– Мишко, я переказала тобі гроші на картку. Бачив?
– Бачив. Дякую. Дітям тут дуже подобається, але все дуже дорого. Так що гроші твої нам знадобилися.
– Наступного місяця ще перекажу. Щоправда, менше трохи.
– Нічого можеш не переказувати. Нам вистачить.
– Ти не зрозумів мене, Мишко. Наступного місяця я переведу тобі аліменти.
– Які аліменти?!
– Мої! На дітей.
– Які аліменти, Маріє? Аліменти я тобі платитиму з вересня знову буду, коли діти повернуться додому.
– Ні, Мишко, від твоїх аліментів я відмовилася, так що не хвилюйся. Тепер аліменти тобі платитиму я, бо діти житимуть з тобою і з твоєю новою дружиною. Я говорила з юристами, так можна. Тільки ти вже будь ласка, все по закону оформи. Зазнач місце проживання дітей разом із батьком. Я не буду перешкоджати, всі папери підпишу.
– Марійко, ти що таке кажеш?! Як це?! Я нічого не розумію!
– А що тут розуміти, любий? Все просто. У селі нашому роботи немає хорошої, ти сам казав. Розваг ніяких, а я молода жінка ще. До того ж самотня тепер. Мені особисте життя треба влаштовувати.
– А корова? А поросятка? А…
– Я все продала, любий, не хвилюйся. Гроші ж ти отримав.
– Отримав… Ганна раділа ще… Ой, постривай, а що я Ганні скажу?!
– Скажеш, що щастя її тепер повним стало. Адже у неї не тільки чоловік коханий з’явився, а й діти тепер є. Нехай радіє!
– Вона не зрадіє, Марійко! Про що ти говориш? Адже ми дитину чекаємо.
– Вітаю, любий. Де одна – там і три. Щастя вам великого. Від душі бажаю, Мишко, ти нічого не подумай тільки.
І Марія поклала слухавку…
Михайло їй одразу передзвонив, але абонент був недоступний…
Як повідомити Ганні про те, що діти житимуть з ними, Мишко не знав. Та й як розповісти дітям про те, що до мами вони не повернуться він теж зрозуміти не міг. Хотів як краще. А як вийшло? Як завжди…
Ганна такій новині не зраділа, але поки що погодилася залишити все, як є. Тільки за умови, що діти – це турбота Михайла, їй не до них зовсім, вона заслабла.
Михайло почав оформлення документів. І вже через місяць офіційно зазначив місце проживання дітей разом із батьком.
Щоправда, прописані вони всі звісно ж були в селі.
Видужавши, Ганна повідомила Мишкові, що передумала, і не хоче, щоб його діти жили разом із ними, і сказала, щоб він шукав Марію.
А що її шукати? Вона живе в Києві, і, як і раніше, працює. Дітей їй забирати нікуди.
Тоді Ганна запропонувала чоловікові повернутися в село разом із дітьми. Бо сама вона подала на розлучення.
Довелося Мишкові дзвонити Марії і просити виселити з хати агронома, бо йому з дітьми жити ніде.
– Марійко, ти зрозумій, це ж наші діти. Де нам жити скажеш?
– Я розумію, Мишко, із агрономом я думаю, що проблем не буде, повертайтеся, живіть. Що вже тепер? Та й до школи хлопчикам скоро йти.
– Маріє, а ти?
– А що я, Мишко? У мене тут робота, зарплата непогана, я підробіток собі ще знайшла. Прибираю у літнього професора, готую йому, перу, так що грошей тобі більше надсилати почну з наступного місяця.
– Марійко, не вигадуй. Повертайся. Давай все забудемо і почнемо з самого початку.
– Мишко, живу я у Олега Даниловича, у мене своя кімната. Так що за мене не хвилюйся. Він мені ще й підробіток знайшов.
– Який підробіток? Який Олег Данилович? Ти про що, Маріє?
– Я говорю тобі про те, що в мене все добре. За мене не хвилюйся. Олег Данилович не проти того, щоб наступного року на канікули діти приїхали до мене, він обіцяв показати їм усі визначні пам’ятки, а їх тут багато. Тільки попереджаю одразу, що залишитися тут вони не зможуть. Але вражень багато в них буде, на рік вистачить.
– Маріє, ти про що взагалі говориш? А як же я?
– А ти вези Ганну в село, хазяйство заведете. На роботу повернешся.
– Яку Ганну? Вона на розлучення подала. І на аліменти, до речі. Причому і на дитину, і на себе.
– Тоді тим більше на роботу повертайся. Вже трактористом тебе завжди візьмуть. Бо я тільки своїх дітей тобі допоможу утримувати. А що там у тебе ще й де, мене не стосується.
Михайло влаштувався працювати на своє старе місце. І нікуди більше їхати не збирається.
Він живе у селі у дітьми. Марія, як і обіцяла, платить йому аліменти і навіть понад те надсилає грошей. Тож діти нічого не потребують.
Ганна розлучилася з Михайлом, народила доньку і отримує аліменти з колишнього чоловіка на дитину та на себе, як і планувала.
Михайло дуже постарів, хоч ні корову, ні кіз, ні курей заводити не став. Йому і дітей вистачає.
А Марія? Марія живе добре.
Вона прибирає в квартирах багатих людей, яким її Олег Данилович порекомендував, і вони їй добре за це платять.
До речі, з Олегом Даниловичем вона уклала договір довічної ренти, тож його квартира з часом їй дістанеться…
А поки що вона живе в нього, він усім задоволений.
Влітку до них у гості на канікули мають приїхати діти. Можливо, вони залишаться жити з матір’ю, але Михайло поки що про це не знає.
А чому ні? Вона заспокоїлася, гроші в неї є, тож життя у жінки тільки починається…