-А я дивлюся Миколо, ви додому не поспішаєте? – начальниця вийшла з кабінету і дивилася на чоловіка впритул.
Микола заметушився, почав ховати погляд, знімати робочий одяг.
-Так зачекайте, – начальниця була пані в роках, розумні очі, трохи з хитринкою, здавалося вона бачить наскрізь всіх і кожного. – Якщо ви не проти, Миколо, я б хотіла запропонувати вам підробіток.
Я дивлюся, ви працьовитий, вся машина вже чиста, аж блищить, а ви все щось там робите, крутите.
-Так… Я… Цей.
-Коротше кажучи, у мене стоїть машина, її до пуття довести треба, а в мене нікому. Сини далеко живуть, зять до машин байдужий, не подивиться? Я добре заплачу.
Микола наче й зрадів.
-А коли подивитися, Тетяно Вікторівно?
-Та хоч сьогодні, Миколо. Нічого що я так, по панібратськи? Ми вже не на роботі? – Тетяна Вікторівна підморгнула і кивнула у бік свого великого джипа.
Ось така вона, власниця фірми вантажоперевезень, від чоловіка дісталася спадщина, нічого не продавала, а ще більше примножила.
-Сідай, Микольцю.
Микола сором’язливо сів на переднє сидіння поруч із начальницею.
-Зараз наші шаленітимуть, скажуть кудись горласта повезла Миколу, – підморгнула Тетяна Вікторівна. – А потім ще тобі в коханки мене припишуть, не переживаєш?
Микола заперечливо похитав головою.
-Ну ось і чудово, а мені тим більше переживати нема чого.
Жила хазяйка за містом, але недалеко.
-Тааак, проходь. Микольцю, а давай спочатку поїмо.
-Я не хочу, дякую…
-Ну ти не хочеш, а я хочу. Сідай, давай я ж сама живу, іноді й перекинутися словом, нема з ким, ось чекаю, коли онуків привезуть.
Знаєш, то на море поїдуть, то секції якісь, сумую я, Миколо. У мене ж велика родина була… А тепер ось тільки я, Борис, і Степан…
Микола закрутив головою на всі боки.
-Які ще Борис і Степан? – тільки й подумав він.
Микола придивився і ахнув.
На голос господині прибіг маленький, чорненький з борідкою песик. Він застрибав навкруги, підбіг до Миколи, понюхав його, знову побіг до господині.
-Знайомся, Борисе, це Микола, він буде до нас приходити і лагодити машину, ту, яка в старому гаражі стоїть, – ніби з людиною заговорила господиня з собакою.
Той підняв маленьку голівку і дивився, здавалося, що він уважно слухає господиню і згідно киває головою.
Потім потягаючись і позіхаючи, вийшов просто величезний, красень кіт, рудий, з яскравими очима.
-А ось і Степан, ну всі в зборі, ходімо Миколо, поїмо.
Підкріпившись, вони пішли в старий гараж, там стояла старенька, але досить ще хороша вантажівка.
-Мені Микольцю, шкода її продавати, чоловік на цій машинці починав свою трудову діяльність, так би мовити, врятувала нас старенька. Ти сьогодні ознайомся, і скажи, що купити треба, не економ, запчастини тільки хороші бери.
-Добре, Тетяно Вікторівно.
Микола оглянув машину, зробив собі якісь нотатки, потім сказав господині.
-Ну ось і чудово, то коли ми зможемо з тобою замовити все? Завтра після роботи також зможеш?
-Зможу.
-Добре ось гроші, тримай, таксі я тобі викликав, вибач, сама відвезти не можу.
-Так я… Не треба Тетяно Вікторівна.
-Треба, Миколо, треба.
Дорогою додому Микола міркував що не така вже й сердита, а виявляється зовсім навпаки його начальниця, он, роботу підкинула ще. Звертається по-доброму, мов мати, яку Микола ніколи й не знав.
Микола ріс із тіткою, галасливою, балакучою жінкою, яка любила його всією душею, була чимось схожа на Тетяну Вікторівну. Тітка зараз жила далеко від нього.
Микола тут, в цьому місті, одружився. Нещодавно народився синок, Петрик.
Микола навчався заочно, за оголошенням знайшов роботу, заробляв начебто непогано.
Все було добре, та тільки не все так гладко було, як здавалося.
Жили Микола з дружиною у квартирі її бабусі. Микола хлопець рукастий був, все вмів робити, а якщо щось не вмів, то книжку подивиться якусь, чи запитає в когось і навчиться.
У квартирі ремонт давно потрібен був, Микола сам зробив би все, та тільки теща не дозволяла. Була вона жінка криклива, завжди незадоволена, з підібганими губами.
-Нема чого тут командувати, заведи своє житло, от і командуй. А тут я хазяйка, – казала теща Миколі.
Дружина у всьому матір слухала, у рот заглядала, слова проти не говорила. Мама ж старша, мама все знає…
А останнім часом зовсім теща розійшлася. Вона в них оселилася, під приводом допомагати дружині з дитиною.
Варить їжу, яку Микола терпіти не міг, скрізь порозвішувала свої речі, віч-на-віч їм із Людмилою, взагалі не вдається побути.
Микола, грішним ділом, вже про розлучення почав думати. Вирішив повернутися додому до тітки, аліменти дитині платити.
Шкода Петрика, до сліз шкода, лише три місяці дитині, а він так прив’язався до сина. Та зайвий раз і потримати не може на руках, не дає теща.
Тільки Петрика на руки візьме Микола, як та біжить, з рук забирає, впустиш мовляв, або ще щось кричить.
Не хоче Микола йти додому, ніяк не хоче. Людмилу свою любить, синочка любить, а тещу – ні.
Запропонував Людмилі піти на орендовану квартиру, так теща наступного дня сваритися почала. Так вже кричала…
Не хоче так Микола жити і не може, а що робити йому не розуміє.
Приїхав додому, віддав дружині гроші, сказав, заробив мовляв, хотів розповісти докладніше та побачив тещу, з Петриком в руках, з незадоволеним обличчям, все бажання розповідати пропало.
-Їсти будеш? Іди, Людмило, годуй мужика свого, заробився мабуть, он, уже додому до ночі повертається, скоро зовсім ночувати не приходитиме.
Микола мовчки роздягнувся, пройшов до кімнати.
-Чого кривишся? Нагодували мабуть? Ось, Людко, а я тобі говорила, я тобі говорила, ось дивись.
Микола глянув на тещу, на Людмилу, що стояла з повними очима сліз.
-Покладіть дитину і йдіть звідси.
-Що?
-Що чули, дитину на місце покладіть і йдіть звідси до своєї квартири.
-Ти подивися на нього, а я у своїй квартирі, а ти йди куди хочеш. Вказує, бач він мені!
-Добре, Людмило збирайся, значить ми підемо…
-Іди, іди, тебе ніхто не тримає, Людко, швидко йди звідси, чого стоїш рота роззявила.
Микола гарячково одягнувся і вийшов у ніч, в нікуди…
Просидів на лавці всю коротку, добре що теплу, літню ніч. Згадував своє дитинство, життя…
…Матері рано не стало, виховання хлопчика взяла на себе тітка, бездітна, весела, тоді ще досить молода.
Вона вчилася бути матір’ю, а він жити без мами, батька свого Микола не пам’ятав, він надсилав рідкісні аліменти і все.
Три роки не бачив свою рідну тітку Микола, сидить ледь не плаче, так захотілося все кинути і поїхати туди, додому, на батьківщину…
А як же Петрик, та й Людочку він любить, а ще Тетяні Вікторівні пообіцяв із машиною допомогти…
Прийшов він вранці на роботу, очі ховає від усіх, червоні, скажуть ще, що гульбанив усю ніч.
Треба про ночівлю подумати, не спати ж знову на лавці біля будинку. Людмила не дзвонить, весь день сумно. Увечері Тетяна Вікторівна запитала, чи замовив він запчастини. Замовив…
-Микольцю, а чого ти похмурий такий?
І чогось не витримав Микола, розповів про те, що вдома робиться.
-Квартира тещина кажеш?
-Матері її, бабусі Людмили, у спадок наче дісталася.
-У тещі, тобто своє житло, так?
-Так, – киває Микола. – І житло є, і тесть є, правда він тихий, слова не скаже, все в саду на дачі порається, живе там цілий рік.
-Ага. Гаразд, збирайся, сьогодні в мене переночуєш місця багато, хлопці тебе бачити раді будуть.
-Ні, ви що, незручно…
-Незручно сам знаєш, що робити – спати на стелі, ну штани ще через голову надягати, а все інше нормально. На лавці краще, чи що?
Вранці вирушив на автобус Микола, виспався хоч, а ввечері на нього чекав сюрприз – Люда зателефонувала, покликала додому.
Приїхав – тещі нема. Петрика на руки спокійно взяв, притиснув до себе, спить малюк.
Сльози самі покотилися собою.
-Я без батька виріс, мама пішла рано, дякую тітці, не кинула, за себе забула, але мене виняньчила, витягла, в люди вивела. Адже я, Людмило, сім’ю свою хотів, ох як хотів.
Я вчитися пішов, тому що заробляти більше хочу… Хотів, а тепер думаю… Поїду, переведуся до себе по навчанню.
Додому поїду до тітки.
Тебе з собою не кличу, знаю від матері не поїдеш, Петрика дуже шкода, не знаю, як переживу, та й тебе, Людмило, люблю. Та не доля нам, мабуть. Видно права мама твоя, що не пара я тобі, біднота.
Тут Люда не витримала, розповіла, що посварилася з матір’ю, пішла та, дверима гримнула, сказала прийде Люда ще, до мами жалітися…
-А я не прийду, – підняла голову Людмила. – Не прийду. Вона до Томки не лізе, там Андрій, зять, одного разу взяв і вивів її на майданчик, а Томці сказав, якщо ще раз з’явиться, то церемонитись не буде. Трохи до розлучення не дійшло…
Тепер тільки на свята бачаться, до Сергія, брата теж лізла, так там невістка відкоша дала, ось до мене дісталася, тато давно на дачу втік.
Проговорили всю ніч, вирішили, що жити тут будуть.
Людмили це квартира, у спадок дісталася. На свою збиратимуть, на внесок перший накопичать. Зате у своїй, спільно нажитій житимуть. Вже ніхто не скаже нічого, а те, що теща знову прийде, то це точно…
Люда пообіцяла триматися. Повеселішав Микола, на роботу з посмішкою йде, з роботи з радістю біжить.
Тетяна Вікторівна не нахвалиться на Миколу, запросила Люду з Петриком, каже давно малечу не бавила.
Теща приходить, Микола достеменно знав це, але тільки тоді, коли його немає. Люда мовчить нічого не говорить…
-Миколо, – якось каже Тетяна Вікторівна. – А ти знаєш, що ті мужики, які на своїх машинах працюють у мене, вони більше заробляють, от ти на зарплаті, а вони від угоди.
-Знаю, – каже Микола. – Так у мене немає машини.
-А ти купуй на виплату в мене ту, що ремонтував, га? І в мене ж і працюй на ній? Як тобі ідея?
Звичайно, Микола погодився, зарплата стала більшою, хоч і віддавав грошей за машину, набагато більше.
Дуже повеселішав Микола, впевненість відчув.
Квартиру оформили. Петрик підріс. За машину розплатився. У нову квартиру переїхали.
-Вона тоді приходила до нас, – каже Люда.
-Хто, – не зрозумів Микола, ти про кого? Про тещу?
-Ні, – махає головою. – Тетяна Вікторівна, вона говорити не казати тобі. Так маму насварила і мені теж виказала. А потім ми з мамою сварилися. Вона не визнає своєї неправоти, але поганого про тебе вже не говорить, можна вони на новосілля прийдуть? З татом?
-Звичайно можна…
А сам думає Микола, ось Тетяна Вікторівна – хрещена.
Ось заморочилася, навіщо їй це треба було? Адже не рідня навіть, а треба ж…
Підійшов і подякував начальниці. Та відмахується, каже, що колись їм з чоловіком добра людина допомогла, ось тепер вона.
-Чим же мені вам віддячити?
-Микольцю, ви приїжджайте хоч раз на місяць до мене з Петриком та Людмилою, га? Будь ласка, сумно мені, ох як сумно.
Звісно, Микола погодився, хіба важко? Далеко діти, не до гостей їм, життя таке зараз.
На роботі якщо хтось і здогадувався, що Микола дружить із Тетяною Вікторівною, то воліли мовчати, не дарма начальницю горластою прозвали.
Невдовзі тітка до Миколи переїхала, там продали квартиру.
Вивчився Микола, як і хотів, свою справу відкрив невеличку, живуть із Людмилою. Доньку хочуть.
А що, он скільки няньок.
Теща? З тещею рівні стосунки.
А ось із тестем прямо подружився Микола.
Все гаразд у Миколи з Людмилою, а як же ж інакше?
Думає Микола, що колись і він добром на добро відповість, як і йому сталося…
Обов’язково відповість, адже хтось задовго до Миколи запустив цей бумеранг добра.
Ось літає він світом, торкається тих, кому дуже потрібна допомога і запущений доброю рукою, летить далі…