Марина розгублено озиралася в себе в квартирі.
Вдома був повний хаос! Діти сваряться. Вечеря не готова…
А через годину мав повернутися чоловік з роботи!
У неї був лікарняний з дітьми і віддалена робота.
Так, два місяці тому вона мріяла про те, щоб працювати віддалено!
Але реальність не збіглася з її очікуваннями.
– Хлопчики! Досить ділити іграшки. Допоможіть мені прибрати, будь ласка, – мало не плачучи попросила синів Марина.
– Мамо, ми граємось! – відмахнувся семирічний Андрій.
– Так, мамо! Давай пізніше? – підтримав його молодший брат, п’ятирічний Ігор.
У їхньому розумінні “пізніше” – це означає НІКОЛИ!
– Будь ласка? – уважно дивлячись на хлопчиків, попросила Марина.
– Та що ти до них лізеш? – раптом почула Марина й застигла від несподіванки.
Вона обернулася.
Це Сашко, глава сім’ї, повернувся сьогодні раніше, аніж зазвичай.
– Це ж хлопчики, а ти їм прибирати кажеш! – продовжив чоловік.
– А ти чого так рано? – здивувалася молода жінка, з досадою згадавши про неготову вечерю.
Вона зранку була з хлопцями на процедурах у лікарні, потім робила уроки зі старшим, готувала обід і все це у перервах між роботою, яка була напливами, але саме сьогодні завдань було так багато, що навіть пообідати вона не встигла.
І саме сьогодні, коли хлопчики відчули себе краще, вони влаштували вдома справжній хаос!
– Та завтра ж свято, скорочений день. Вирішили з мужиками посидіти після роботи. Ось я й приїхав переодягнутися і відпочити трохи. – Усміхався задоволений Олександр. – А що у нас сьогодні на вечерю?
– Вечеря ще не готова. – відчуваючи провину, зізналася Марина. – А давайте вареники зваримо?
– Та ну? Я не хочу вареники! – засмутився чоловік.
– Гречку? Макарони? Сосиски? Пюре? – Господиня відчайдушно намагалася згадати, що можна приготувати швидко.
– Та не хочу я! Плов хотів, а отримав ніц! – не намагаючись приховати роздратування, бурчав чоловік. – У тебе мужик з роботи повернувся, а ти… Ні їжі, ні порядку, нічого!
– Сашко, взагалі-то я теж працювала. – З образою заперечила жінка. Сил уже ні на що не лишалося.
– Маринко, ти вдома сидиш! Різницю відчуваєш? – уїдливо запитав Олександр.
– І що? Мені платять не за те, що я вдома! А за зроблену роботу. – сказала Марина, відчуваючи, як злість, образа та втома заповнюють її всю. – Я не на лікарняному!
– І що? У рази ж простіше! Тим часом приготувала, прання закинула, хлопчиків погодувала і все! Що це – багато?! – хмикнув чоловік. – Сама винна, що не можеш організувати свій день і впоратися з дорослими хлопчиками.
– Та ти що? Ось зараз ти всім цим і займешся. А я поїду попрацюю. Хоч все дороблю без вас. – і Марина, швидко переодягнувшись і схопивши тільки сумку з ноутбуком пішла, залишивши розгублених хлопчаків одних.
Насправді їй потрібно було пару годин тиші і ноутбук і тоді можна було з чистою совістю йти на вихідні, до понеділка забувши про роботу.
Зручно розташувавшись за далеким столиком невеликого кафе, неподалік будинку, Марина замовила собі каву і поринула в роботу, не помічаючи нічого навколо. Прокинулася вона, коли все було виконано з усіма правками та зауваженнями замовника.
– Ну, все! – Усміхнувшись, вона відправила роботу замовнику.
– Ого! – почувся поряд захоплений, жіночий голос. – Я краєм ока побачила і не змогла пройти повз. У мене вдома ремонт, візьметеся за дизайн? Заплачу добре!
– Ой. – Марина здивовано подивилася на гостю, що нетерпляче чекала її відповіді. – Я, якщо чесно, розгублена. Не впевнена, що встигну.
– Чому? З вашим талантом і вашим баченням.
– Тому що я ще дружина і мама. А будні у мене розписані. – Чомусь сумно посміхнулася молода дизайнерка. – Хоча… Завтра? Зручно?
– Звісно! – розуміюче хмикнула жінка.
Після знайомства, обговорення роботи й обміну контактами, вони попрощалися і Марина пішла додому, розуміючи, що не дуже їй і хочеться туди йти!
– Ти чого так довго? Я на зустріч спізнююся. – зустрів її роздратований чоловік.
– Ти приготував вечерю?
– Ось ще! Ми канапки поїли і нормально, а ти сама думай.
Скрипнувши зубами, Марина зайшла у квартиру, відзначаючи безлад, але прибирати не стала.
Зварила вареники, нагодувала дітей, поїла сама й увімкнула телевізор.
Зрештою, вона ж теж людина!
Додому Олександр повернувся пізно і одразу ж ліг спати.
А вранці, доки сім’я спала, Марина поїхала по роботі.
Сама винна?
Так! Вона була згодна, що повністю винна в тому, що звалила все на себе.
Спочатку був декрет і вона взяла на себе побут.
З виходом на роботу звичка вести самостійно господарство залишилася, тільки її особисті ресурси почали танути.
Бути одразу скрізь не виходило, вона нервувала і намагалася все встигнути, іноді забуваючи про себе.
Але Сашко має рацію, вона сама винна, сама і виправить!
Інна Петрівна зустріла молоду жінку тепло і вони разом почали оцінювати масштаб роботи.
– Маринко, ти де? – Трохи пізніше зателефонував їй чоловік.
– На роботі.
– Яка робота? Ти смієшся? Залишила мене, а мені, між іншим, недобре. – обурився чоловік. – І що мені тепер робити?
– Ну, як що? Приготуй там, поміж справою, прання закинь, хлопчиків погодуй і все! Що це багато? Ти сам все знаєш. – повернула Марина чоловіку його ж слова. – І прибрати не забудь! Все одно ж удома сидиш.
Молода жінка завершила розмову і почула гучний сміх замовниці.
– Завжди хотіла таке сказати, але на жаль! Чоловік пішов із сім’ї раніше.
– І як ви впоралися? – чомусь Марину ці слова зачепили.
– А він позиватися до мене став за проживання дітей з ним.
Вирішив мені влаштувати проблеми, як він думав. Ну а я не стала сперечатися, забравши собі тільки вихідні. Така от, недільна мама.. – поринула у спогади Інна Петрівна. – Знайшла роботу до душі, добре, що в мене була дошлюбна однокімнатна квартира, про яку чоловік чув, але зовсім забув.
Потім почала ходити на спектаклі, записалася у спортзал, багато працювала і постійно підвищувала свої професійні знання та навички, відвідуючи різні навчання та курси, щоб заповнити час і не вити від самотності.
А потім познайомилася з чоловіком, бізнесменом. Не багатієм, звичайно, але працьовитим та амбітним.
Заміж я за нього не вийшла, але ми щасливі досі разом, ось уже п’ятнадцять років.
– А діти? – затамувавши подих уточнила Марина.
– Я стала чудовою недільною мамою. – хмикнула гарна сорокап’ятирічна жінка. – Діти до мене ставляться добре і ми навіть дружимо, але от нав’язати мені себе їм і на думку не спадає, тим більше, що вони в курсі того, що я залишила їм квартиру, платила хороші аліменти і робила, по можливості, гарні подарунки. Я завжди була строгою. Спочатку намагалися маніпулювати мною, ображатись, але швидко махнули рукою на цю справу, зрозумівши, що так воно не працює.
– А як же ж чоловік?
– О! Він намагався викликати жалість, просив забрати дітей, але тоді я вже відчула смак свободи і не піддалася на вмовляння. Йому допомагали обидві мами, кажучи, що я безсердечна.
– Але як ви змогли?
– Синові було десять, а дочці – дванадцять, коли вони вирішили піти, точніше, виставити мене. Чоловік називав мене шкідливою, діти його підтримували. Знаєш, що сказала мені дочка, коли я запропонувала піти зі мною?
– Що? – в очах Марині блищали сльози.
– Що вони хочуть жити, а зі мною немає майбутнього, адже окрім мити і готувати, я нічого не вмію! – гірко хмикнула Інна Петрівна. – І що я маю піти і забути про них, якщо хочу їм щастя. Вони говорили неприємні речі. І знаєш? Я сама винна! Я завжди робила все для них. І якщо я про себе забула, то чому вони повинні пам’ятати?
– І що потім? Як ви це пережили?
– Згадала про себе! – глибоко зітхнула жінка. – І полегшало. Тепер я маю все! І навіть більше. Чим більшого я добивалася, тим більше мене поважали діти, а колишній чоловік сердився. Але тепер мені все одно. Я спілкуюся з дітьми, зрідка з ними бачуся, допомагаю, коли це справді потрібно і живу своїм життям.
Інна Петрівна виглядала щасливою і Марина замислилась.
А чи справді вона щаслива, постійно підлаштовуючись під сім’ю? Відмовляючи собі в походах у перукарню, бо дітей залишити нема з ким, чоловік же ж втомився!? Відмовляючи собі у відпочинку заради ідеальної чистоти в домі, яку так любив чоловік? Готуючи дітям та чоловікові смаколики, коли сама вона любила просту їжу? Працюючи ночами?
Ні!
Вона втомилася!
Можна назвати це по-різному, але цей забіг вона не здолала. Все!
Після обговорення переваг та побажань замовниці та отримання необхідних для роботи документів, Марина поїхала додому, сповнена рішучості перед майбутньою зустріччю з сім’єю.
Судячи зі змісту гнівних повідомлень від чоловіка та мам, нічого з дітьми не сталося. Всі живі та здорові! А решта не має значення. Нехай звикають!
Марина любила свою роботу і любов ця, судячи з усього, було взаємною, тому відмовлятися від неї молода жінка не збиралася.
– О, прийшла! – Сашко демонстративно ображено пішов із кухні у кімнату.
– І тобі привіт! А що в нас є поїсти? Я взагалі-то з роботи приїхала, – пародіюючи чоловіка, зайшла в квартиру Марина.
– Що приготуєш, те й буде твоєю вечерею. – Не дивлячись на дружину відповів чоловік і додав звук телевізора.
– А де хлопчики? – здивовано вийшла з дитячої кімнати молода жінка.
– Їх забрала твоя мама. І повір, їй дуже соромно за таку безвідповідальну дочку!
– Та ти що? А чого це ти дітей з нею відправив? І що за безлад? Де їжа? Це все так просто! – розізлилася Марина, з викликом дивлячись на чоловіка, від чого той навіть розгубився.
– А ти нічого не переплутала? Я чоловік і не повинен няньчитися…
– Із власними дітьми? – зупинила його дружина. – Ти такий самий батько, як і я! Тобі рідним дітям складно макарони зварити? Чи ти думаєш, що в мене все саме робиться?
– Я здобувач для сімʼї! А ти – вдома сидиш!
– З понеділка я теж здобувач, значить, вдома ми сидимо по черзі, – холодно заявила Марина. – І так, увечері той, хто працює, повинен прийти в чисту квартиру, до смачної вечері і вивченими з дітьми уроками.
– З чого це раптом? – примружився Сашко.
– А з того, що я втомилася! Не можу більше! Я не хочу йти додому! Одні претензії і недовіра! – якщо дітей вдома не було, то й пошуміти можна!
Саме так вирішила Марина.
– Ну та йди, раз втомилася! – з роздратуванням відповів чоловік, який абсолютно не розумів, з чого це раптом дружина втомилася. Завжди було все нормально, а тут раз! Втомилася!
– Гаразд, – несподівано спокійно відповіла Марина, після чого вирушила збирати речі.
Сашко здивовано спостерігав за зборами, навіть не подумавши її зупинити.
Він щиро думав, що дружина жартує, але ні. Вона пішла.
Вже у машині Марина зателефонувала мамам.
– Ти що це надумала?! – почали ті. – Чоловіка залишила на весь день із маленькими дітьми?
– Мамо, він слабий? – несподівано зібрано спитала дочка.
– Ні, слава Богу! – розгубилася жінка.
– Діти не вміють розмовляти? Чи, може, вони немовлята? А може, Сашко мільйони заробляє? Чи він аристократ? Які протипоказання до спілкування батька з рідними дітьми?
– Ні. Слухай, ти вже так завернула…
– Діти з батьком і вже досить великі. Їдять все, памперси не носять і говорять чудово. Мамо, якщо ти не повернеш йому дітей і бігатимеш до них з приводу і без, то саме ти будеш винна, якщо ми розлучимося. – строго сказала Марина і завершила розмову.
Зі свекрухою розмова була приблизно такою самою.
Мабуть, мами запереживали, бо невдовзі дітей привезли назад.
А потім зателефонував і сам Олександр.
– Маринко, а як ти їх вкладаєш? – роздратовано спитав чоловік. – Вони тут “на вухах” стоять і не слухаються.
– Це ж хлопці! – знизала плечима жінка, сидячи на дачі з ноутбуком і гарячим чаєм.
– А якщо серйозно?
– А якщо серйозно, то важко. Читаю казки, розповідаю історії, – перераховувала Марина.
– Уявляєш, твоя мама мені їх повернула. Сказала, що тиск у неї. Може, повернешся? Досить вже.
– Повернуся завтра ввечері. У мене термінове замовлення, і я теж хочу відпочити. І так! Коли я з дітьми, батьки взагалі не поспішають допомагати.
– Гаразд. Впораюся, – образився чоловік і завершив розмову.
Незважаючи на те, що дуже хотілося повернутися додому і вирішити ситуацію, жінка все ж таки зайнялася проєктом. У понеділок з дітьми до лікаря, а це означає, що день буде втрачено.
Наступного дня після обіду Марина повернулася додому.
– Так, прибираємо! – голос чоловіка був максимально строгий. – Нам ще вечерю готувати.
– Тату, ми зайняті. І взагалі! Ми ж чоловіки. А прибирання – це не чоловіча справа, – заявили йому сини.
– Справжні чоловіки вміють за собою прибирати! – втомлено доводив Сашко. – А ще, дівчаткам треба допомагати.
– Але навіщо? Ти ж мамі не допомагаєш? – щиро здивувався старший Андрій.
– Отож бо! Он мама втомилася і втекла від нас відпочити.
– Значить, завтра з нами до лікаря ти йдеш? – уточнив Андрій.
– А потім ми підемо гуляти? – зрадів Ігор. – У парк?
– Мені треба працювати, – пояснював Сашко синам.
– А ввечері? Підемо в парк? – з надією спитав Ігор.
– Я втомлююся після роботи.
– А сьогодні?
– Синку, я втомився. Ми вже годину не можемо прибрати. А ще готувати треба…
– Тату, а мама, виходить, не втомлюється? Вона ж і працює, і в парк з нами ходить, і до лікаря. – замислився Андрій. – Виходить, мама робот?
– Чому?
– Ну, вона ж не втомлюється!
– Втомлюється, – заперечив тато.
– А чому тоді вона все одно все робить?
– Тому що вона любить нас! – вже роздратовано відповів Сашко.
– А ми її, виходить, ні? – сумно спитав Андрій. – Але ж це не правда! Ми її любимо!
– Любимо, але ображаємо! – теж сумно відповів Олександр.
– Я до мами хочу! – захникав п’ятирічний Ігор. – Я їй завжди допомагатиму!
Марина тихенько ковтала сльози, слухаючи цю розмову.
Вона сама винна, що робила все за дітей, вважаючи їх ще маленькими, сама винна, що не навантажувала чоловіка домашніми клопотами, справляючись з усім самостійно, бо ж він втомився.
А могли б і разом все робити!
– А мама повернеться? – тремтячим голосом спитав тата Андрій.
– Повернеться звичайно!
– Але ж ми її ображаємо.
– Але все можна виправити! – не витримала Марина, заходячи в кімнату. – Я вас дуже люблю!
– Мамо! – хлопчики радісно кинулися до неї, обіймаючи, розповідаючи про свої пригоди та обіцяючи допомагати.
– Ну, якщо так, то з вас прибирання, а з мене вечеря! – погодилася Марина. – Тато вам допоможе.
Під уважним поглядом дружини, Сашкові залишилося тільки згідно кивнути.
Звикати до нових умов усім було важко, і всі намагалися повернути все, як було.
Тільки Марина не піддавалася.
Сама кашу заварила, сама й буде розбиратися.
Коли сім’я сідала на шию, відмовляючись допомагати, вона спокійно робила те саме!
Найбільше діставалося чоловіку, але й він звик. Тим більше, що такою щасливою, впевненою в собі та спокійною, він дружину давно не бачив.
І така Марина, з сяючими очима та щирим сміхом, йому подобалася більше!
А про розлучення він навіть не думав.
– Ну що? Я в тобі не помилилася! Мені дуже подобається, – озирался у повністю готовому будинку Інна Петрівна. – Якщо чесно, я не очікувала на результат так швидко.
– Ну, я була не одна. Мені допомагала сім’я, – усміхнулася Марина.
– Я думала, що ви розлучитеся, – замислено дивилася на неї жінка.
– А навіщо? Ми кохаємо один одного. Так, було важко, але ваша історія допомогла мені, якщо чесно.
– Треба ж? І чим? – здивувалася Інна Петрівна.
– А тим, що я просто відпустила ситуацію, бо ж від долі не втечеш. Тож сама наробила, сама й виправила.
– Хм… Треба було все ж таки сказати тоді чоловікові про те, що думала… – задумливо сказала жінка.
– Думаєте, не розлучилися б? – уточнила Марина.
– Точно розлучилися б! Але хоч не так прикро було б, – щиро засміялася замовниця, хитро дивлячись на молоду жінку.
А тому, що завжди буде так, як і має бути! І тільки від нас залежить, з яким почуттям ми зустрінемо свою долю.
Можна постійно підлаштовуватись під рідних, забуваючи про себе, а можна жити своїм життям, не забуваючи про рідних!
Але це – вибір кожного…