Марина дивилася у вікно, спостерігаючи, як за вікном миготять будинки та дерева, освітлені м’яким вечірнім світлом.
Вона поверталася додому після довгого дня на роботі, де знову довелося затриматись, аби закінчити роботу.
Втома тиснула на плечі, але вона знала, що попереду на неї чекає затишна квартира, чашка гарячого чаю і трохи часу для себе.
У голові випливали спогади дитинства, яке здавалося таким далеким і водночас близьким.
Колись вона була маленькою дівчинкою, яка жила у невеликому містечку, де кожен знав один одного. Тоді життя здавалося простим і безтурботним, але все змінилося, коли в сім’ї з’явився молодший брат.
– Марино, ти ж розумієш, що тобі треба буде допомагати? – сказала тоді мама, дивлячись на неї серйозними очима. – Я працюю ночами, а тато… Ну, ти знаєш, як буває.
Так, Марина знала. Батько був гарною людиною, але його любов погульбанити часом перетворювало дім на повний бедлам.
Мати намагалася тримати все під контролем, але сил їй явно не вистачало. І ось тоді, у дев’ятому класі, на тендітні плечі Марини лягли обов’язки дорослої людини.
Вона вставала рано-вранці, готувала сніданок, збирала молодшого брата в дитсадок, а потім бігла до школи.
Після уроків вона мчала назад, щоб забрати брата і зайнятися домашніми справами. Увечері, коли мати поверталася з роботи, втомлена й виснажена, Марина ще знаходила сили допомогти їй з вечерею та прибиранням.
– Ти молодець, доню, – говорила мама, гладячи її по голові. – Без тебе ми не впоралися б.
Але Марина не відчувала себе героїнею. Їй хотілося просто бути дитиною, гуляти із друзями, мріяти про майбутнє. Натомість вона вчилася жити на межі можливостей, заощаджуючи кожну копійку, щоб купити собі хоча б найнеобхідніші речі.
Університет став для неї справжнім порятунком. Брат ходив у садок, мама знайшла стабільну роботу, і життя поступово почало налагоджуватися.
Але Марина продовжувала допомагати, хоч тепер це було вже не так важко. Вона заробляла стипендією, іноді підробляючи і навіть примудрялася відкладати трохи грошей.
Після третього курсу, вона вирішила переїхати від батьків. Це було складне рішення, але потрібне. Жити одній виявилося непросто, особливо з урахуванням пошуку житла й постійної нестачі часу.
Але саме тоді вона відчула, що нарешті може дихати на повні груди.
Тепер, через роки, вона дивиться на своє життя з гордістю.
Вона досягла багато чого: здобула освіту, знайшла гарну роботу, створила свій затишний куточок. Батьки залишилися важливою частиною її життя, але тепер вона відчувала, що має право вирішувати, скільки часу і сил витрачати на допомогу їм.
Якось увечері, сидячи за чашкою чаю, вона задумалася про своє минуле.
У голові лунали голоси тих, хто говорив, що вона повинна продовжувати допомагати, що її обов’язок перед сім’єю ніколи не закінчується.
Але всередині неї росло почуття, що вона вже зробила достатньо.
– Мамо, я розумію, що ви потребуєте допомоги, – сказала вона якось матері. – Але я теж втомлююся. Мені хочеться мати своє життя, свої інтереси. Брату вже вісімнадцять років, хай вчиться брати відповідальність…
…– Олексію, сходи в магазин, будь ласка! – пролунав голос мами з кухні. – У нас закінчилося молоко!
Олексій зітхнув, не відволікаючись від телефону.
– Чому я? – пробурмотів він. – Маринка що, не прийде?
– А ти що не знаєш, чи що? – сказала мати.
– Чого не знаю? – тільки й скривився Олексій.
– А те що Марина працює, Олексію, – терпляче відповіла мама. – У неї своє життя.
Олексій пирхнув:
– Своє життя?! Та вона просто втекла, залишивши нас самих долати всі проблеми!
Повернувшись додому, Олексій кинув пакунки на стіл.
– Ось, – буркнув він, не зважаючи на маму. – Сподіваюся, вистачить?!
Мама подякувала йому, але він уже пішов у свою кімнату, зачинивши двері.
Мати зітхнула. Вона розуміла, що навчання важливе, але й інші обов’язки ніхто не скасовував.
Іноді їй здавалося, що Олексій просто не бачить усієї тяжкості, яку вона несе на своїх плечах. Чоловіка вже немає в живих п’ять років.
Робота, побут, турботи про будинок – все це лягало на її плечі, і ніхто, крім Марині, не пропонував допомоги.
Наталя сіла за стіл і затулила обличчя руками. Сльози текли по щоках, і вона дозволила собі плакати.
Плакати від втоми, від самотності, від розуміння, що її зусилля виявилися марними.
Вона хотіла вірити, що якось Олексій зміниться, стане відповідальним і дбайливим. Але поки що реальність була іншою.
Мати витерла сльози, зітхнула і встала. Потрібно було готувати вечерю, сплачувати рахунки, думати про завтрашній день.
Життя тривало, і воно мало рухатися далі, незважаючи ні на що…