Марина була невезучою. Принаймні так вона вважала сама.
З різних причин, Марина то губила черговий телефон, то вже якого за рахунком хлопця в неї відводила більш жвава подруга.
Тому близьких подруг у неї й не було.
Тепер вона спілкувалася тільки з колегами по роботі, і то лише з тими, що не шепотілися за її спиною.
– І коли ми з батьком онуків дочекаємось? Тобі скоро тридцять, а ти все одна.
Мати голосила, сидячи на кухні і спостерігаючи, як Марина гріє піцу.
– Мамо, годі вже про це, і так нема настрою. Сама я знаю, що вже не дівчинка. А що вдієш? Де зараз хорошого мужика взяти? А будь-кого у своє життя тягти я не збираюся! Будеш піцу?
– Буду, – відповіла Ганна Іванівна і зітхнула.
На цьому тема заміжжя була закрита. Але Марина знала, що це ненадовго.
Увечері, провівши матір до зупинки, Марина поверталася додому. По дорозі вона згадала її слова й сумний погляд. Це вибивало Марину з колії. І всі заслуги – досягнення на роботі, купівля власного житла якось сіріли на тлі того, що вона була самотня.
– Зараз прийду додому, а там на мене ніхто не чекає… – подумала Марина і приготувалася було плакати, але їй не дав це зробити дивний шурхіт під кущем акації…
Вже темніло, і Марина зупинилася від несподіванки.
Раптом, чхаючи і фиркаючи, з м’ячиком у зубах, прямо до її ніг вибігло цуценя.
Цуцик кинув іграшку до ніг Марини, і, хитаючи хвостиком, сів поруч, показуючи всім виглядом, що йому треба кинути мʼячик кудись подалі.
– Хочеш погратися?
Марина взяла м’ячик і кинула на галявину біля будинку. Цуценя побігло за ним і швидко повернулося.
– Де твій господар? Ти загубився?
Цуценя далі хитало хвостиком.
– Не можу ж я тебе тут одного покинути, – Марина присіла і погладила цуценя. – Ну, що, малюк, підеш до мене додому, а завтра ми дамо оголошення, де ти знаходишся. Якщо твій господар не знайдеться, то залишишся в мене. Згоден? Не хвилюйся, я добра. Хочеш скласти компанію сильній і незалежній жінці?
– Чому б і ні! Тільки є нюанс – у комплекті із ним ще й я йду. Якщо не заперечуєш, звісно, – Марина почула позаду себе чоловічий голос.
– Ой! – від несподіванки вона незграбно спробувала встати і водночас обернутися.
І її фірмова невдачливість була тут як тут – замість того, щоб встати, Марина сіла прямо в калюжу в своїх білосніжних штанах…
– Що ж ти так? – чоловік підійшов і з легкістю поставив Марину на ноги, – Та-а-ак, шкода штанців…
Марина, прикриваючи брудні штани сумочкою, нервово посміхнулася.
Мало того, що чоловік виявився справжнім красенем, так ще й вона так перед ним зганьбилася!
– От же ж! – пробурмотіла вона і глянула на господаря цуцика.
Чоловіка це незвичайне знайомство явно веселило, він засміявся:
– Я – Андрій. Ти живеш далеко? Якщо що, то ми тут поряд живемо, можу позичити свої спортивки.
– Не треба, я теж недалеко живу, дійду якось. Мене Марина звуть. А яка в собачки кличка?
– Дейк. Він – це моя сім’я. Двоє нас – тільки він і я, і нікого більше. А ти одружена?
– Ні, – Марина відчула, як легко їй спілкуватися з цією людиною. – Мама все каже, мовляв, виходь заміж, тобі скоро тридцять. Легко сказати. А де їх брати, цих наречених? Вони на дорозі не валяються.
– Зате наречені валяються, і дуже нічого такі, – розсміявся Андрій.
Марина посміхнулася. Вона уважно подивилася на чоловіка, що йшов поряд.
– А що я, власне, нерішуча така? Андрій мені сподобався. Будь, що буде! – подумала вона і запитала:
– Хочеш чаю? Я запрошую тебе і Дейка у гості, у мене й печиво є.
Андрій різко зупинився.
– А це зручно?
– Незручно в мокрих штанах ходити, – бовкнула Марина.
І на пустій вулиці пролунав басистий чоловічий сміх упереміш з переливчастим жіночим голоском.
А десь на третьому поверсі невдоволено визирнула у вікно старенька і помахала їй кулачком.
…Так почалося знайомство двох самотніх людей, які, як виявилося, жили у сусідніх будинках. Марина ще довго думала про те, як вона могла не помітити такого симпатичного чоловіка.
Але долю не обманеш і не сховаєшся від її всевидячого ока. Хто б міг подумати, що маленьке цуценя і звичайна калюжа зведуть разом Марину й Андрія, та так міцно, що вже через три місяці щасливі закохані зіграють пишне весілля.
…Рік після весілля пролетів непомітно. Мати Марини нарешті заспокоїлася, бо ж дочка таки вийшла заміж. Однак тепер інша думка турбувала материнське серце.
– Ви з Андрієм плануєте дітей? А коли? Давайте хоча б двох? – посипалися питання.
– Мамо, ти знову за своє? Все буде, не квап нас. Ми з Андрійком хочемо трохи пожити для себе.
– Так нажилися вже для себе, час уже й про інших подумати! – мати була схвильована і засмучена, бо вже рік чекала радісну звістку від дочки, і ніяк не могла дочекатися.
– Це про кого ти? – не зрозуміла Марина.
– Про нас із батьком, про кого ж іще? Так і підемо, і внуків не дочекаємося! – мати заплакала і відвернулася, щоб не показувати сльози.
На кухню зайшов Андрій. Він зрозумів, що в його улюбленої тещі щось сталося.
– А що це, мамо, у тебе сльози на очах? Хто образив мою улюблену тещу? Марино, ти чи що? Чому мама плаче?
– Та ось, онуків випрошує, – Марина посміхнулася, їй раптом здалося, що вона помінялася з мамою ролями.
– Ну, ти даєш, мамо, – розсміявся Андрій, а потім нахилився і прошепотів тещі на вухо: – Даремно ви так, я вже працюю над цим.
– Та ну тебе, – Ганна Іванівна витерла сльози і посміхнулася. – Засиділася я у вас, пора мені.
– Чого це ви там шепочетесь? – уважно дивлячись на матір і чоловіка, спитала Марина.
– Нічого! – разом відповіли вони і перезирнулися.
– Хм, – тільки й відповіла Марина і подумала, що ці двоє явно щось задумали.
Через місяць Марині стало недобре на роботі, і їй викликали швидку допомогу. В палату зайшов лікар.
– Вітаю, ви вагітні! Можете збиратися і йти додому!
– Я вагітна! Я! Вагітна! – Марина була дуже рада.
Вона уявила реакцію Андрія з мамою, коли вони дізнаються цю новину.
– Так, якось ви надто бурхливо реагуєте, випишу я вам легке заспокійливе. На травах.
Лікар пішов, а Марина почала одягатися. Вона поспішала повідомити радісну звістку чоловікові й батькам особисто.
Марина не знала, що в цей час Андрію зателефонували з її роботи і сказали про біду.
У цей час він гуляв із цуциком і одразу кинувся у лікарню, яка була поряд. Андрій біг і не дивився по сторонах. Він думав лише про Марину.
Скрип гальм і Андрій вже лежав недалеко від місця, куди прямував…
Коли його несли коридором лікарні назустріч ішла Марина. Вона кинулася до чоловіка.
– Андрію! Що з тобою?! – ахнула Марина.
– Все нормально, – тихо сказав Андрій. – Ти жива, це добре. Дейк на вулиці. Знайди його…
І Андрія відвезли на процедури. Марина не знала, що робити. Вона хотіла залишитися, але десь там один блукав улюблений песик її чоловіка.
– Тату, ти скоро станеш дідом, а ще мені потрібна твоя допомога! – Марина одночасно і говорила і плакала.
– Я допоможу, бережи мого онука! – відповів батько.
Процедури тривала п’ять годин. І весь цей час Марина чекала, переживаючи за Андрія.
Коли лікар вийшов і попрямував до неї, Марина очікувала почути найгірше.
– Все пройшло успішно. Можете видихнути. Незабаром вашого чоловіка переведуть у палату. Однак йому категорично не можна хвилюватися. Будь-які хвилюючі новини – тільки після того, як він одужає.
– Дякую, лікарю! – Марина була щаслива.
Андрій швидко одужував. І вже через місяць у дворі будинку його зустрічав улюблений песик і вся родина.
Дейк, тримаючи якийсь конверт в зубах, підбіг до Андрія.
– Що це? – здивувався чоловік і відкрив конверт.
Андрій пробігся очима по рядках:
– Я стану батьком! Слухайте всі, я стану батьком!
А десь на третьому поверсі у вікно визирнула старенька. Вона хотіла помахати кулачком, але зненацька посміхнулася, згадуючи своє минуле.
– Які ж молоді ми були… І як щиро любили… – подумала вона…