Катерина виховала шістьох дітей одна. Жили вони у маленькому селі. Три сини і три дочки мала.
Діти народжувалися один за одним, через півтора, два роки. Батько у них був один. Дітей він любив, дружину свою Катерину теж любив. Але це поки не гульбанив…
Але варто було Миколі погуляти, як він ставав зовсім іншою людиною…
У такі моменти вся родина йшла по сусідах. У маленькому селі нікуди не підеш далеко.
Дружина терпіла, адже спершу він гульбанив не так часто.
Але після народження шостої дитини, його як підмінили. Більшу частину часу він був веселий. Розмови не допомагали. Варто йому, як то кажуть, понюхати і пішло поїхало…
Зібрала Катерина дрібнички свої й дитячі, і поїхала в іншу область у батьківський дім.
Він уже три роки порожній стояв. Важко було. Діти один менше другого, але виростила, впоралася з усіма труднощами.
Про батька своїх дітей вони навіть і не чули…
Подорослішали вони всі й осіли у рідному селі, де виросли. Одружилися, заміж повиходили, кожен у своєму будинку живе. Сім’ї хороші. І головне не гульбанять. Мати добре виховала…
І ось через тридцять із лишком років з’явився батько. Знайшов за старою адресою Катерину. Знайомі допомогли знайти адреси дітей.
Старий років ледь не під дев’яносто на вигляд. А насправді й сімдесяти ще немає… Ледве йде, зігнувся, весь слабий, недоглянутий.
Пішов Микола до старшого сина. А сина нема, одна невістка вдома.
– Я вас не знаю, – сказала вона з порога. – Немає в батька чоловіка. Мати одна їх виховувала.
Про батька й дійсно ніколи не говорили в їх сімʼї. Свекруха в їхньому селі все життя одна з дітьми.
Сказала і двері зачинила…
Зітхнув Микола важко й подався за наступною адресою до своєї дочки Марини.
Дочка двері відчинила. Батька не впізнала. Паспорт їй показав, фотографію їхню дитячу, всіх за іменами назвав. Сплили дитячі спогади…
Їй сім років було, коли вони з матір’ю виїжджали. А батько раніше приносив цукерки, кораблики паперові навчив робити.
А ще панамку з газети. Але тут же згадався плач сестер та братів, сусіди і їхній від’їзд.
Все згадалося. Але батька шкода стало.
Запросила Марина його до хати, нагодувала. А сама зателефонувала братам і сестрам. Хотіла підтримки від них.
Старший брат не підтримав. Багато він натерпівся в дитинстві від батька, більше, аніж сестра пам’ятає.
А з молодшими, навпаки, вийшло. Вони взагалі батька не пам’ятають і не хочуть знати. Не брав він участі у їхньому житті.
Мати теж якось дізналася про Миколу…
…Марина в той день щось поралася на кухні, коли задзвонив телефон. Дзвонила мати.
Марина взяла слухавку й оторопіла.
– Що, пригріла його?! – одразу сказала мати. – А мене чому не спитала? Я в вас душу вклала, собі у всьому відмовляла, а ти он як з матірʼю. Не батько вже тобі Микола, нічого за ним доглядати.
– Мамо, але він дуже слабий… – тихо сказала дочка.
– Він прогуляв своє життя, – сказала мати. – Так йому й треба. У нього після нас ще сім’я була, і діти є. От нехай туди й іде! Разом там гульбанили, хай і батька доглядають! А то дивись до дочки приперся через стільки років.
– А ти звідки знаєш? – ахнула дочка.
– Знаю. Старі знайомі розповіли…
– Я не знаю що робити… Він слабий, як його виставити. Нехай живе вже…
– Твоє діло. Але знай – тепер я до тебе ні ногою! І ти до мене не ходи. І не дзвони.
– Мамо… Але як так?
– А ось так. Бачити його не можу. І я отримала і ви. І тебе не можу бачити…
…Мати перестала спілкуватися з дочкою. Зовсім. Навіть на вулиці, якщо зустріне, повз неї проходила. Матері важко, а дочці ще більше. Обоє переживають.
Якось Катерина проходячи повз будинок дочки помітила колишнього чоловіка. Сидить на лавці дідок якийсь. Зморщений, худий… Підійшла. Все, що накопичилося за всі роки, виказала йому. А він сидить і слова не промовив. Сказала й пішла…
– А я ж тебе любив, Катерино… Дуже любив. Вибач за все… – сказав він їй услід.
Почула Катерина його слова, але не зупинилася, пішла далі. Вибачила, чи ні? Сама не зрозуміла…
Через три дні Миколи не стало. Тільки два місяці прожив у дочки.
Сидів на лавці і вже не підвівся…
Поховали, все зробили. Катерина теж брала у всьому участь. Навіть заплакала.
Хотіли другій родині його повідомити, але хто ж знає, де вони і хто. Та й не приїхали б. Вони такі самі, як батько раніше був…
Мати з дочкою помирились. Вибачення попросили одна в одної. Вирішили, що правильно все зробили.
Чи вибачила Катерина чоловіка? Може й вибачила. Добре, що діти виросли хороші. Добре, що знайшла тоді сили поїхати. Добре, що у дітей все не так, як у неї було в житті…