Петя з дитинства був такий: йому подобалося, щоб усе було по-чесному.
Його мама, сміючись, розповідала історію, як він у дитинстві відмовився ділитися цукеркою з дівчинкою у пісочниці.
Дівчинка йому дуже сподобалася, але це безперечно був недостатній привід для розлучення з насолодою. І Петя діловито сховав цукерку в кишеню, а дівчинці зліпив з піску паску і приніс:
-Ось.
Дівчинка розплакалася і дружити з Петею не захотіла.
Дружину собі Петя знайшов не найкрасивішу, не найчарівнішу. Зате – поступливу. І щоб жодних сидінь у чоловіка на шиї, нехай навчається та працює.
Марина й не заперечувала – вчилася, працювала. Чесно вносила свою половину грошей до сімейного бюджету. Вона взагалі тихенька була.
Петя не завжди розумів, що там у неї в голові, та втім, і не прагнув особливо.
-Жінка є? Є. Проблем від неї нема? Ні. Чи є користь? Обід у контейнері, вечеря на столі, посуд вимитий.
Булавки свої сама собі купує, його всякими дрібницями не відволікає. От і добре, – міркував Петро.
Коли Марина завагітніла, Петя навіть зрадів. Але одразу попередив, щоби не розслаблялася: до бюджету нехай все одно свою половину вносить. Навіть у декреті. Батьки ж навіщо? Нехай допомагають. Працювати віддалено можна, знову ж таки.
Марина й працювала. Маля народилося, Марина продовжила працювати.
Відклала щось до пологів, батьки допомагали. Витягувала, загалом, свою частину сімейного бюджету як могла. Потім синові Ігорю виповнилося три роки і його взяли до садка.
Марина вийшла працювати. І замість того, щоб неквапливо перекладати папірці з місця на місце, мріючи швидше повернутися додому, раптом почала швидко робити карʼєру.
Немовби й чекала, коли вже можна буде. Навчалася там щось, працювала. І зарплатня зростала.
Потім сталася криза і Марина знову почала працювати з дому. Але – на той момент вона була керівником і зарплату отримувала…
Петя навіть якось підрахував… Загалом, отримувала вона у сім разів більше за Нього. У сім! Нічогенька така різниця.
Узяла вона квартиру в іпотеку. І, як би сидячи вдома з дитиною і особливо нічого не роблячи (так здавалося Петі), успішно виплачувала банку.
Марина спочатку тихо говорила про заміж, тоді ще, коли завагітніла тільки.
А Петя вирішив обійтися без штампа в паспорті і в ЗАГС реєструвати шлюб не пішов. А тепер по всьому виходило, що квартира не спільна, а дружини.
Суботнього ранку, коли Марина пекла до сніданку оладки, одночасно притискаючи вухом до плеча смартфон і щось розповідаючи своєму підлеглому, Петя зважився на важливу розмову.
Він дочекався, коли Марина закінчить і з хазяйським виглядом сів за стіл, почав наминати оладки. Похвалив навіть.
А потім без зайвих вступів радісно повідомив, що «сімейний бюджет навпіл» тепер скасовується. І що вони тепер будуть жити за принципом «все спільне». Маючи на увазі, звичайно, більше Маринині гроші, ніж свої скромні засоби.
Досить, мовляв, жити як чужі. Час жити як рідні. Все тепер буде в нього своє, тобто, спільне. Петя і одружуватися навіть готовий. І навіть взяти другу квартиру в іпотеку. Чому ж не взяти, коли бюджет дає змогу?
Петя почервонів від оладок, гарячого чаю та кухонного тепла.
Дивлячись на сина Ігоря, який зосереджено будував вежу з конструктора, і на Марину – а красива вона все-таки жінка, і чому він завжди її не цінив? – Петя відчув себе справжнім головою сім’ї.
Сказав і готово. Сім’я йде правильним курсом. Гроші не витрачаються куди не треба. Ось який я молодець, подумав Петя і заусміхався, дивлячись на дружину, що клопотала за плитою.
А Марина повернулася до чоловіка після хвилинного мовчання і раптом сказала:
-Іди-но ти лісом, Петю. Хотів усе навпіл? От нехай і надалі так буде. А заміж за тебе я не піду. Нема чого.
І вийшла із кухні.
Петя так і не зрозумів, коли перестав бути головою сім’ї. Та й чи перестав? Адже головне, пояснити дружині, що вона неправа і що вирішує все мужик.
Ось тільки як пояснити, якщо тебе посилають за відомою адресою?