Ще в юності Марина вирішила для себе — обов’язково вийде заміж і матиме велику родину, дітлахів народить і хоч один з них обов’язково буде хлопчиком. Марина все життя прожила серед жінок — бабуся, мама, сестра, тітка. Їй завжди хотілося маленького братика, але мама після розлучення з батьком Марини так заміж і не вийшла, а вона залишилася без брата.
У студентські роки вони познайомились із Олексієм. Дружили не дуже довго: якось відразу зрозуміли, що краще пари один для одного не знайти. Як отримали дипломи, того ж літа зіграли весілля та почали жити однією родиною.
Першою дитиною Марина завагітніла за рік. Вагітність виявилася важка. Але молоді батьки впоралися, не без допомоги бабусь, звісно. Дівчинку вирішили назвати Поліною.
А ще за два роки Марина завагітніла вдруге. І знову ситуація повторилася. Вагітність була настільки складною, що Марині більшу половину терміну довелося пролежати на збереженні. Це був неймовірно складний період для їхньої родини. Олексій залишився з маленькою донькою, бабусі теж допомагали по черзі, бо обидві працювали на той момент.
Марині навіть здалося, що вони якось віддалилися один від одного. Здавалося, що Олексій щось приховує. Але Марина гнала від себе погані думки, бо їй зараз треба було думати про майбутню дитину. Вона на той момент ще не дізналася стать майбутнього малюка, тому щиро вірила в те, що народиться саме хлопчик. Навіть ім’я йому вигадала — Сергій.
Але й цього разу Марині не пощастило, бо народилася друга дівчинка — Даринка. Не можна сказати, щоб Марина не полюбила її. Ні! Обох доньок вона любила всією душею, але все ж щиро мріяла саме про хлопчика.
Марина собі вирішила — попри все, втретє піду народжувати однозначно. Тільки спеціалісти заявила:
– Ти що надумала? Які тобі пологи? Ти що забула, як пройшли попередні. Хочеш старших сиротами лишити чи що? Бач, сина вона хоче! Хочеш жити, не вигадуй із пологами. Зрозуміло?
Марина довго плакала та переживала. Навіть хотіла дитину з дитбудинку взяти, але із чоловіком цю тему обговорювати не стала. Та й доньки ще маленькі, про них треба дбати.
Час минав. Ось вже минуло десять років від народження Дарини. Дівчатка росли, у школі вчилися добре. Марина з Олексієм теж жили, так би мовити, душа в душу. Біда прийшла як грім серед ясного неба.
Якось Олексій повернувся додому явно чимось стурбований. Марина занепокоїлася:
– Олексію, на роботі щось сталося? – поцікавилася вона у чоловіка.
– Та ні, на роботі все гаразд. – відповів Олексій.
– Ти занедужав? — ще більше занепокоїлася Марина.
– Марино, нам треба з тобою серйозно поговорити. — вимовив Олексій якимсь дивним, трохи сухуватим голосом.
– Господи… Та ти скажеш, що трапилося чи ні. Не тягни.
– Марино, у мене є син. — раптом сказав Олексій і подивився на дружину.
– Що? Олексію, який син? Що ти кажеш? — жінка навіть посміхнулася від абсурдності того, що відбувається.
– Марино, так вийшло. Вибач, якщо можеш… Загалом, ти коли із Дариною на збереженні лежала, у мене була жінка…
Марина була готова почути все, що завгодно, але тільки не це. У перші кілька секунд після почутого вона була в якомусь незрозумілому дивному сум’ятті. А потім з очей покотилися сльози. Олексій подивився на дружину, що плаче, опустив очі і тихо промовив:
– Марино, пробач мені, якщо зможеш. Це був один раз, коли я тобі зрадив. Але, як з’ясувалося, жінка завагітніла і народила хлопчика — Олега. А кілька днів тому її не стало. Її мати знайшла мене та все розповіла. Вона старенька вже і дев’ятирічного хлопця їй вже не потягнути — попереду перехідний вік, сама розумієш. Марино, я нічого не прошу і не пропоную. Я просто кажу тобі про те, що у мене є син, і з цим потрібно щось вирішувати найближчим часом, бо інакше хлопчик вирушить до дитячого будинку. Я, звичайно, все розумію – твої почуття та емоції, але й ти зрозумій мене – це ж моя дитина.
– Ну, звісно, у тебе є син! А ось у мене сина вже ніколи не буде! — Марина не витримала і знову заплакала.
– Марино, я клянуся тобі, що це був один раз. Господи, ну що мені зробити, щоб ти мене простила!
– Я піду спати. Я маю подумати! І взагалі, зараз голова взагалі не тямить, давай поговоримо про це вранці. – сказала Марина і вийшла з кімнати.
– Добре, поговоримо вранці. – тихо відповів Олексій, але дружина вже зайшла у ванну, і цієї відповіді не почула.
Тієї ночі Марина не змогла заплющити очей. У її голові крутилися різні думки, і всі вони були відвертою нісенітницею:
Розлучитися?! Та нізащо! Зрештою вона дуже любить і завжди любила цього чоловіка. А по-друге, вона не зможе залишити доньок без батька. Просто не зможе завдати їм цих переживань. Та й сам Олексій жити без Поліни з Дариною вже не зможе. Але що ж тоді? Виховувати у своєму будинку дитину і завжди знати, що її народила суперниця… Не найкраща перспектива.
Але, з іншого боку, адже хлопчик у всьому цьому зовсім не винен. Ні! Нехай його батько і негідник, але вона точно не може допустити, щоб через його провину невинна дитина вирушила до дитячого будинку. Марина ніколи собі не пробачить, якщо так станеться…
Думки крутились у голові жінки величезним караваном. Вона подивилася на чоловіка, який спав на другій половині ліжка і похитала головою. А вранці Марина остаточно переконалася у своєму рішенні.
– Олексію, давай заберемо хлопчика в нашу родину. Виховаємо і я тобі даю слово, що ніколи не ображу його і не згадаю про твою зраду. Хоча я досі не можу зрозуміти, як ти міг так зі мною вчинити.
Олексій обійняв дружину, а вона заплакала. А вже за два тижні в їхньому будинку з’явився Олег — скромний хлопчик, що недовірливо дивився на незнайомих дядька з тіткою та двох дівчаток, трохи старших за нього віком.
– Ну ось, Олег тепер ти будеш жити з нами. Ходімо, я покажу тобі твою кімнату. — лагідно сказала Марина.
Хлопчик взяв до рук рюкзак і пішов за нею.
– Ну от розташовуйся. Речі ми потім твої розберемо, я тобі допоможу.
– А як вас звати? – поцікавився Олег.
– Ти поки що можеш називати мене тіткою Мариною, а там подивимося.
За півгодини Марина знову зайшла до хлопчика. Дитина в руках тримала чиєсь фото і пильно розглядала. Марина підійшла ближче. З фотографії на неї дивилася симпатична жінка.
– Це твоя мама? — спитала вона хлопця обережно.
– Так. — тихо відповів Олег.
– Давай купимо рамку для цієї фотографії з тобою, поставимо ось сюди на тумбочку, і мама завжди буде поряд. – Запропонувала Марина.
– Давайте. — хлопчик уважно глянув на неї своїми виразними очима.
Марина присіла до нього на ліжко та обняла. Їй раптом стало неймовірно шкода цього хлопця.
– Ну ось хотіла я сина, і він у мене є. — сказала Марина чоловікові, сидячи за кухонним столом, коли діти вже спали.
– Марино, дякую тобі величезне за твоє ставлення. Я… Я так винен перед тобою…
– Гаразд, переживемо ми це. І заживемо краще за інших.
Олексій раптом подумав, що його дружина — неймовірно сильна і мудра жінка.
А за кілька днів Марина відчула легке нездужання.
– Щось мені зле, Олексію. – Поскаржилася вона чоловіку.
– Слухай, ти давай не хвилюйся. Може, застудилася? — стурбувався Олексій.
– Не знаю. Можливо…
Але справа була зовсім не в застуді. Марина невдовзі дізналася, що чекає на дитину. Начебто радіти треба, але слова спеціалістів, сказані кілька років тому про те, що треті пологи можуть закінчитися дуже плачевно, не давали Марині спокою.
– Марино, що ми тепер робитимемо? Я не зможу без тебе, розумієш, не зможу, якщо з тобою щось трапиться… — промовив Олексій плутано, обіймаючи дружину.
– Олексію, я не зможу позбутися його, а раптом там хлопчик! — відповіла Марина схвильовано, дивлячись на чоловіка.
Подружжя уважно подивилося одне на одного і міцно обнялося.
– Марино, ну ти що надумала? Мало того, що сина коханки в будинок привела, так ще й народжуєш від цього гуляки. А якщо з тобою що станеться! Що буде з дівчатами? — бурчала жінка.
– Мамо, Олег ні в чому не винний.
– Ну, ну… Дивись, адже я з чужим у разі чого возитися не буду.
– Мамо, про що ти говориш?! Він нам не чужий. І взагалі не потрібно ні з ким возиться, і дівчатка, і Олег вже дорослі.
– Ага, а чоловік твій поки ти в пологовому будинку будеш, ще з якоїсь зв’яжеться. — не вгамувалася мати.
…Третя вагітність напрочуд проходила досить легко і спокійно. На світ з’явився довгоочікуваний Сергій.
Щаслива мама та малюк виписалися з пологового будинку. Марина сиділа біля дитячого ліжечка і дивилася на маленького Сергійка.
– Мамо, ти пляшечку в кімнаті забула.
Марина підвела очі, на порозі кімнати стояв Олег і простягав їй пляшку з водою. На її очі навернулися сльози.
– Дякую, синку. Іди до нас, дивися, як спить.
– Маленький такий. – Сказав Олег.
– Нічого виросте. Хотіла я одного синочка, а ось тепер у мене двоє – ти та Сергійко.
– А як же ми? — дружно спитали дівчатка, увійшовши до кімнати.
– І ви, звісно. Ну ходімо чайник поставимо, зараз тато з магазину повернеться. Будемо пити чай.
Марина обійняла старших дітей, і вони пішли на кухню. На маленькому личку Сергійка, який мирно спав у своєму ліжечку, на кілька секунд з’явилася посмішка. Але це, напевно, була просто випадковість…