Того дня Марина Анатоліївна наче забула, що їй уже сімдесят. Зранку вбиралася, крутилася перед дзеркалом. А як же ж?! Сьогодні її внучка Ірина виходить заміж!
– Подумати тільки, вже дорослі онуки, – вкотре уважно подивилася вона на себе в дзеркало. – Та я ще не така й стара, погуляю сьогодні з молоддю.
Жінка дістала свої заощадження, акуратно поклала в сумочку:
– Внучці вони потрібніші, а в мене і пенсія непогана і на чорний день є.
Вона глянула у вікно.
– Он зять і дочка за мною приїхали, в ЗАГС поїдемо.
На телефоні заграла мелодія:
– Мамо, ти скоро?
– Вже виходжу.
Вона зачинила двері і вийшла до під’їзду. Зять відкрив перед нею дверцята свого автомобіля. Окинувши її поглядом, він з усмішкою сказав:
– Марино Анатоліївно, ви чудово виглядаєте!
– Дякую, Геннадію!
Її ровесників у ЗАГСі не було, ні з їхнього боку, ні з боку нареченого.
Молодь була зайнята торжеством, на неї особливої уваги не звертали, тільки привітно кивали головами.
Після весілля молодята поїхали кататися містом, а вони в кафе, де відбуватиметься урочистість.
Вони домовилися, що буде по чоловік двадцять-тридцять із кожного боку. Гості з’являлися і з’являлися, хто був незнайомий, знайомився.
– Схоже, моїх ровесників на весіллі так і не буде, – Марина Анатоліївна вкотре оглянула всіх гостей.
І раптом побачила незнайомого чоловіка свого віку.
Вона швидко підійшла до однієї з нових родичок, з якою вже встигла познайомитись:
– А це хто? – кивнула вона на того чоловіка.
– Дідусь нареченого по батьківській лінії. Ходімо, я вас познайомлю!
Вони підійшли. Родичка звернулася до чоловіка:
– Олег Миколайович, знайомтеся! Бабуся нареченої. Ой, вибачте мене кличуть! – і десь побігла.
– Якщо так, давайте самі знайомитися, – запропонував чоловік.
А Марина Анатоліївна дивилася на нього і не могла повірити своїм очам.
– Олеже, це ти?! – тільки й сказала вона.
Той уважно придивився до її обличчя, і з захопленням сказав:
– Марина?
І обійняв її.
Потім, продовжуючи тримати за плечі, довго вдивлявся в її обличчя:
– Скільки ми з тобою не бачились?
– Понад п’ятдесят років.
– Молоді приїхали! – пролунав чийсь голос.
– Ходімо зустрічати! – Марина Анатоліївна взяла свого давнього друга за руку й вони пішли зустрічати своїх онуків.
Сіли за стіл. Марина з подивом зрозуміла, весілля онуки почало хвилювати її менше, ніж зустріч зі своїм другом дитинства, і по обличчю друга було видно, що і він радий її бачити.
– Олежику, виходить ми з тобою тепер родичі?
– А могли б стати родичами ще п’ятдесят років тому і зараз були б на весіллі, як подружжя…
– Це як? – засміялася Марина.
– Та, так, – він зітхнув. – Все було б інакше…
– Як живеш? Розповідай!
– Один. Дружини не стало п’ять років тому. Царство її небесне, – очі чоловіка стали сумними.
– Мого уже років з десять, як не стало…
– Гаразд, не будемо про сумне. Сьогодні у нас із тобою радісна подія. Ми все ж таки стали родичами, хоч і далекими.
Весілля йшло своєю чергою. Гості веселилися, а дідусеві та бабусі було радісно, але трохи сумно. Адже їхня молодість залишилася, десь там у минулому, і туди вже не повернутися.
– Марино, ходімо танцювати! – запропонував їй Олег.
– Ходімо!
Навколо веселилася молодь, і вони танцювали повільний танець.
– Олег, а чому ми з тобою за п’ятдесят років жодного разу не зустрілися. Не таке вже й велике наше місто.
– Я не тут живу.
– Як так? А онук?
– Я все життя прожив в іншому місті. Зараз на пенсії. Житло там же ж маю. Моїй невістці батьки залишили тут у спадок трикімнатну квартиру. Вони останні п’ять років її матір’ю доглядали, вона не вставала, сват ще раніше пішов. Так і лишилися тут жити.
– Ти там один живеш.
– Дочка поряд, онуки. Тут на батьківщині незабаром правнуки будуть.
– А я все життя тут прожила… Ой, музика скінчилася!
Коли Олег ненадовго відійшов, до Марини підійшла дочка і, хитро посміхаючись, спитала:
– Мамо, дивлюся ти вже познайомилася з дідусем нашого зятя.
– Він моє перше кохання.
– Навіть так?
– Пів століття не бачилися і зустрілися на весіллі онуків.
Перший весільний день наближався до завершення.
До Олега підійшов син:
– Тату, поїхали! Усі вже розходяться. Нас зараз додому довезуть.
– Сину, їдьте без мене. Я проведу Марину, потім на таксі доїду.
– Ну як хочете.
Він провів поглядом сина:
– Ходімо, Марино. Проведу тебе додому.
– Я далеко живу, три зупинки на маршрутці.
– Хіба це далеко? Це ж поряд.
Вона трималася за руку цього чоловіка. Згадувала, що колись давно він так само проводжав її додому. А між цими подіями понад пів століття. Коли ці роки пройшли?
– Про що ти думаєш? – запитав він.
– Як ти мене проводжав тоді в юності.
– І ми цілувалися біля твого будинку.
– Ну, ти прямо згадав! – але ностальгійна усмішка осяяла її обличчя.
– Марино, як ти жила ці роки?
– Як усі. Ростила дітей, няньчила онуків. Тепер усі дорослі, навіть онука.
– А чому ми з тобою розлучилися? – раптом задав він питання, на яке обоє знали, і водночас не знали відповіді.
– Ти поїхав вчитися на чотири роки.
– Але ж я у відпустки приїжджав? – сказав Олег, якось невпевнено.
– І казав: ось закінчу навчання… Це зараз чотири роки здаються миттю, а тоді здавалися вічністю.
– Та-а-ак…
– Гаразд, Олеже, обоє ми винні, – Марині, не хотілося псувати приємний вечір серйозними розмовами. – Життя наші непогані були…
Раптом він обійняв Марину й поцілував.
– Ти що, старий зовсім вже?! – вигукнула вона усміхаючись.
– Ну і що? Я зараз і на чай напрошусь.
– Гаразд, ходімо.
– Куди?
– На чай, куди ж?
Прокинулася Марина наступного ранку і не могла повірити, що це сталося з нею:
– От вчора вранці, хтось таке сказав би, що на весіллі внучки зустріну своє перше кохання, з яким більше п’ятдесяти років не бачилося…
Він залишився і наступного дня і наступного. Але після півстоліття розлуки назавжди повернутися в молодість нереально.
І ось вони вже прощаються на пероні вокзалу, не звертаючи уваги на усмішки онуків, які прийшли їх провести.
– Я навесні приїду і поїдемо до мене в гості.
– Я чекатиму.
– Кожен день тобі дзвонитиму, – сказав він. – Все, Марино, мені пора.
Він потиснув руку внукові, кивнув невістці.
– До побачення, Марино!
– До побачення, Олежику!
Поїзд рушив і їй здалося, що вона повернулася на п’ятдесят років тому.
Тоді їм було по двадцять, і все життя було попереду.
– Прощавай, Олежику… – тільки й сказала вона.