– Матусю, Тетяна Іванівна читала нам казку. Мені вона дуже сподобалась? А ти сьогодні якусь казку прочитаєш мені перед сном?
Питання дочки відволікло Марту від думок.
Вона подумки перебирала в голові список справ, які їй потрібно було зробити, перш аніж лягти спати.
– Сонечко, вибач, мама задумалася… – сказала Марта.
– Тетяна Іванівна теж часто про щось думає й дивиться у вікно. Вона іноді буває сумною. Нещодавно я бачила, як вона плакала, і тітка Марія, наша нянька, її заспокоювала.
Останні слова Оля сказала зітхнувши. Зовсім як доросла.
Марта подивилася на дочку, що йшла поряд з нею по калюжах у червоних гумових чобітках.
– Чому ти так зітхаєш, маленька?
– А чому дорослі тітки часто сумують, чи плачуть?
Марта почала пояснювати дочці, що причиною смутку може бути будь-що.
– А ти теж часто сумуєш. Я бачила, як ти дивилася на фотографію якогось дядька, діставши її з тумбочки у спальні.
Зупинившись, Марта схилилася перед дочкою
– Олю, це не дядько, це…
Тут вона затнулась, бо зрозуміла, що не знає, як пояснити дочці, хто ця людина на фотографії.
А це був батько Олі і перше кохання Марти.
Перше і, швидше за все, таке, що вже залишилося в минулому.
Дитина розпитуватиме, де він, і що вона зможе їй відповісти?
…Йому, трієчнику й ледарю, лестило, що гордість школи, відмінниця, староста класу червоніє при ньому і на уроках тишком-нишком поглядає в його бік.
Сам хлопець був красенем і не обділений увагою дівчат.
Марті з прикрістю доводилося спостерігати, як він заграє з дівчатами з паралельного класу та її однокласницями.
Для всіх так і залишилася таємницею її нерозділене кохання до Дениса.
Довірила вона її тільки своєму дівочому щоденнику…
…Пройшло чотири роки після закінчення школи. Марта навчалася на четвертому курсі університету, коли отримала запрошення на зустріч однокласників.
Пройшла зустріч у невеликому кафе, у веселій й теплій обстановці.
На зустріч змогли прийти майже всі учні їхнього класу, за винятком двох.
На чолі столу сидів їхній класний керівник Андрій Петрович, якого всі поза очі всі називали «тато».
Часом вона ловила на собі погляди Дениса, і тому, коли він запропонував провести її додому, вона не здивувалася.
Вони йшли нічним містом, і хлопець з натхненням розповідав про своє навчання, про те, як їздив за кордон, про пісні біля багаття під зоряним небом.
Непомітно вони дійшли до будинку Марти. Дівчина з жалем раптом подумала, що розлучатися з ним їй не хочеться.
Скільки ж ночей поспіль вона ділилася своєю потаємною мрією з подушкою-подружкою.
А зараз він стоїть поруч із нею, і в неї стрепенулося серце. Немов прочитавши її думки, Денис раптом запитав:
– А можна напроситися до тебе на чашку чаю?
…Пішов він під ранок. Марта була одна, бо її мама тоді дня чергувала на роботі.
Провівши Дениса до дверей, Марта помахала йому рукою.
Потім підійшла до вікна і спостерігала, як впевненою ходою, жодного разу не обернувшись, йде її перше кохання…
Торкаючись своїх губ, вона із трепетом згадувала кожну мить цієї чарівної ночі.
Марта й не здогадувалася, що, йдучи, Денис критично оглянув скромну обстановку в квартирі і з усмішкою подумав, що в нього є кращі варіанти, з ким він міг би пов’язати своє подальше життя…
А Марта чекала і сподівалася, щодня нишком поглядаючи на телефон. Але Денис їй не подзвонив, ані завтра, ані післязавтра. Ніколи…
Образившись, дівчина вирішила викреслити його зі свого життя.
Але до кінця наступного місяця в неї несподівано зʼявилася слабість на заняттях, а вдома дуже нудило.
Вона побувала в поліклініці і дізналася, що вона при надії. Марта зрозуміла, що дитина, не дасть їй забути Дениса…
У встановлений термін народилася дівчинка, дуже схожа на неї саму.
Такого ж кольору волосся та бездонно-блакитні очі.
Мати вмовляла її сказати Денису про народження доньки.
У її душі теплилася думка, що, можливо, дізнавшись, що в нього росте дочка, Денис змінить своє ставлення до Марти.
Але характер її дочки був упертим, як і її покійного батька.
Вона заявила, що не збирається говорити про доньку, щоб випросити кохання у чоловіка, який навіть не зміг їй зателефонувати після того, як провів з нею ніч…
Матері залишалося тільки сподіватися на диво, яке допоможе десь зустріти Дениса, і тоді вона зможе розповісти йому про дочку.
І таке диво сталося, коли Олечці виповнилося чотири роки.
У вихідний Марта вирушила з донькою до найближчого торгового центру, щоб зробити деякі покупки й дати дитині можливість побігати на дитячому майданчику.
Вона вже виходила з магазину дитячого одягу, коли Ольга зашпорталася й опинилася на підлозі. Марта кинулася до дочки, але її випередив якийсь високий чоловік.
Підхопивши дівчинку, він підняв її і поставив на підлогу, обтрушуючи куртку.
– Все добре?– запитав він жалісливо.
Дівчинка зморщила свій маленький носик і промовила:
– Так, все добре. Я плакати не буду.
– Чому ж?– посміхнувся чоловік.
– Мама каже, що я сильна дівчинка.
– Ах ось воно що! – засміявся незнайомець.
– Дуже вам дякую! – сказала Марта і нахилилася до дочки. – Маленька моя, мама тут.
Взявши дочку на руки, вона пригорнула її до себе.
– Марта?! – раптом почувся здивований чоловічий голос.
Марта обренулася і очам своїм не повірила.
Вона побачила Дениса, який зупинився поруч із нею! Він тримав за руку маленького хлопчика, а в іншій мав об’ємний пакет.
– Ви знайомі? – запитав чоловік, який допоміг встати Олечці.
– Так. Це моя однокласниця. Ти вийшла заміж? Я дуже радий за тебе. Сподіваюся, ти зустріла гідну тебе людину? Адже ти була такою розумницею в школі! – з усмішкою сказав Денис.
У його словах Марті почулася іронія.
– Так. Але ми розлучилися. Він виявився не тим чоловіком, яким здавався спочатку. Зовнішня оболонка була гарною, а всередині одна порожнеча, як у порожнього глечика…
– Ах, он воно що! – сказав Денис.
Він хотів щось сказати, але продовжити не встиг. Хлопчик завередував і потягнув його за рукав:
– Тату, ходімо, я до мами хочу!
– Ти познайомиш нас? – несподівано запитав незнайомець.
– Що? А… Марто, познайомся, це мій студентський друг. Він тут у мене проїздом…
– Василь! – чоловік простягнув руку.
– Дуже приємно, – потиснувши руку, Марта посміхнулася.
– Можна я вас проведу? – несподівано Василь взяв із рук молодої жінки сумки, і вони попрямували до виходу.
Обернувшись, він встиг гукнути своєму товаришеві:
– Я скоро!
…– Мамо, ти так і не сказала, хто він!
Слова дочки відволікли Марту від спогадів. Дівчинка допитливо дивилася на неї і чекала відповіді, але Марта мовчала. Вона не одразу зрозуміла, кого має на увазі Ольга.
– Ти про кого, маленька?
В цей час дорогою, зовсім поруч з ними, промчала машина, розбризкуючи величезним віялом воду з найближчої калюжі.
Мама з дочкою ледве встигли відскочити, але бризки потрапили їм на одяг, залишивши брудні сліди.
Поглянувши на замурзане личко дочки, Марта не витримала і засміялася.
Та спочатку надула губки, але потім теж помітила на обличчі мами сліди бризок і сама почала сміятися.
Перехожі здивовано дивилися на молоду жінку, що йшла з дівчинкою за руку.
Вони обидві так щиро сміялися, що викликали усмішку на обличчях зустрічних людей.
Мати з дочкою зайшли в під’їзд. Дістаючи газети з поштової скриньки, Марта випустила якусь листівку на підлогу.
Розкривши її, вона зупинилася, прочитала її, здивовано піднявши брови.
На листівці було написано кілька речень:
«Я все зважив і вирішив. Я зрозумів, що я не можу без вас. Ви мені потрібні – ти і наша дочка. Наступного тижня, 20 числа, чекайте. Василь.».
Марта зайшла у квартиру й, не роздягаючись, сіла на диван.
Почувши кроки, з кухні визирнула її мама. Її руки були в борошні.
Побачивши біле обличчя дочки, вона занепокоїлася:
– Доню, що трапилося? На тобі немає лиця!
Марта мовчки простягла їй листівку.
Прочитавши написане, вона торкнулася рукою своєї щоки, залишивши на ній слід борошна.
– Ой!
– Ось і я теж так кажу, мамо. Я ж йому зізналася у всьому. Розповіла, хто батько Олечки. Ідучи, він мені сказав, що йому треба подумати. А тепер пише – ви мені потрібні. Так буває, мамо?
– Значить, буває. Він же ж тобі розповів, що теж нещасливий в особистому житті. Я думаю, що це шанс для вас двох.
Марта похитала головою.
– Я не хочу пережити ще раз те саме. Не хочу чекати і сподіватися…
…Наступного тижня Ольга стрімко забігла на кухню і зупинилася, здивовано дивлячись на Василя й Марту, які обіймалися.
Потім раптом хитнула головою:
– Так не буває!
– Ну, ходи до мене. Чому не буває? – запитав Василь, опустившись перед дівчинкою навпочіпки.
– Мама раніше дивилася на фотографію якогось дядька й сумувала, а зараз ви обіймаєтеся з нею.
Марта й Василь перезирнулися.
– Покажи мені, будь ласка, фотографію того чоловіка, на яку ти дивилася, – попросив він, непомітно підморгнувши Марті.
Та нахилилася до дочки.
– Люба, принеси сама фотографію. Ти ж знаєш, де вона лежить.
Ольга побігла в спальню і принесла фотографію з шухляди тумбочки.
– От. І мама мені не каже, хто це.
– А тобі не здається, що цей дядько на когось схожий?
Дівчинка насупилась і почала розглядати фотографію. Потім глянула на Василя і спрямувала на нього свій маленький пальчик.
– Давай разом попросимо маму сказати, хто цей дядько.
Почувши, що на фотографії її батько, дівчинка здивовано почала дивитися по черзі на них обох. Потім вона притулилася до ніг матері і, піднявши голову, запитала:
– Мамо, це правда?
Та мовчки кивнула. Наблизившись, дівчинка впустила фото на підлогу і обійняла Василя:
– Тату!
Скажете, що такого не буває? Так. Але іноді треба допомагати дивам статися…
…Після того, як одного вечора на порозі їхньої квартири з’явився Василь з м’якою іграшкою і букетом квітів, мама Марти помітила, як засяяли очі її дочки і зрозуміла, що ця людина може зробити її щасливою.
Вона ж так мріяла про сім’ю, де її дитина матиме батька.
Марта була завжди чесною й прямолінійною. Вона не стала приховувати від Василя, що батьком її дитини є Денис.
Ця звістка трохи збентежила чоловіка. Сказавши, що подумає, він поїхав.
Якийсь час він мовчав, але потім надіслав вітальну листівку на Різдво, де не було більше жодних слів, окрім привітання.
Марта не стала відправляти листівки у відповідь.
Мовчки, прочитала і поклала листівку під білу скатертину на кухонному столі
На запитання матері, вона з сумом відповіла:
– Мамо, нічого не змінюється в нашому житті. Ми житимемо, як і жили – ти, я й Олечка. Так і буде, доки не з’явиться в моєму житті людина, якій будемо потрібні я і моя дитина.
Згасла лампа на кухонному столі, і Марта пішла спати.
В цей час її мама тихо пройшла на кухню і дістала листівку з-під скатертини.
Вона більше не могла спокійно дивитися на переживання своєї доньки і швиденько переписала зворотну адресу на вітальній листівці.
А наступного року в Олечки народився братик…