– Вона тобі зраджує, тату, дружина твоя нова! Про це вже всі говорять, тільки ти не помічаєш! – Ігор невдоволено подивився на батька.
— З чого це ти взяв? — дивувався Петро. — Навіщо ти на Марію намовляєш? Адже ви добре ладнали, ти її мамою називав, що змінилося?
— Так цього Славка, якого ти в відділ взяв, вона й привела, ти не пам’ятаєш, чи що? Він же її студент із архітекторного факультету, — Ігор тлумачив батькові істину, як дитині. — Навіщо їй за нього просити, якщо немає жодної вигоди?
— Ну, я не знаю… Славко талановитий хлопець, тож Марія його й привела. Вона часто мені рекомендує своїх студентів на стажування, — спокійно промовив батько. — А ось чого я не розумію, то це навіщо ти мені цих дівчат приводиш? Яна ця, яку ти минулого тижня навіщось привів, тепер Вероніка. Вони взагалі хто? Студентки? Подружки твої?
— Вони мої знайомі, пристойні дівчата з гарною освітою. Головне, я їх давно знаю, вони серйозні та порядні.
— То ти одружитись, чи що, зібрався? – не зрозумів батько.
— Та Господи! — зітхнув Ігор, зводячи очі до стелі. — Я привів їх, щоб ти з ними познайомився, що тут незрозумілого?!
— Ігоре, у мене дружина є, ти забув? — суворо запитав батько. – І твої Яни мені в кращому разі в дочки годяться!
— Ти мене не чуєш, чи що? Я тобі говорю, твоя дружина тобі зраджує! Із цим самим Славком і крутить. І її, зауваж, зовсім не бентежить, що він мій ровесник! — обурено вигукнув син.
— Стривай, я нічого не розумію, — похитав головою Петро. — Навіть якщо все так, як ти кажеш, і Марія мене обманює, до чого тут Вероніка?
— Та що ж ти такий нетямущий? – потряс руками син. — Якщо Марія тобі невірна, то вам доведеться розійтися. А я не хочу, щоб ти один залишився, от і… заздалегідь, загалом…
Петро несподівано розсміявся. Не те щоб тема подружньої зради здавалася йому дуже веселою, але така неординарна турбота сина його потішила.
– І що тобі смішним здається? – насупився Ігор. — Я взагалі приводу для веселощів не бачу.
— Та ні, нічого смішного, звичайно, — засміявшись, погодився батько. -Тільки з чого ти взяв взагалі, що Марія та Славко цей у мене за спиною роман завели?
— Я бачив їх. Кілька разів, між іншим.
— Ну, може, вони у справах зустрічалися, — сказав Петро.
– Тату, ну які у них справи? Він студент, вона викладає, який привід у них для зустрічей поза інститутом?
— Ну, я не знаю… Славко сесію завалив? Диплом пише, і йому порада потрібна? Та чи мало в них причини зустрічатися? Марія має сотні студентів, я повинен усіх підозрювати?
– Тату, ти не розумієш. Вони могли б у інституті всі свої питання вирішувати. Або вона могла б його до нас запросити додому для розмови, якщо вже так треба. Але вона ніби ховається, не хоче, щоб ти дізнався, що вони зустрічаються.
— Та ні, це нісенітниця якась, сину, я не вірю, що Марія могла так зі мною вчинити. І Славка я щодня на роботі бачу, винним він зовсім не виглядає.
— А що, йому треба якось по-особливому на тебе дивитися, якщо у нього з твоєю дружиною роман? — глузливо спитав син. — Якийсь спеціальний вираз обличчя для таких випадків існує?
— Ну, годі! Мені треба працювати, а не фантазії твої вислуховувати! – підсумував батько.
— Та чому ж фантазії? Я теж Марію люблю та поважаю, вона мені як мати, але я не можу заплющити очі на таке. Не думаєш ж ти, що я спеціально на неї намовляю? Навіщо це мені?
— Я не знаю, Ігоре, навіщо тобі це потрібно, але, як вже сказав, мені треба працювати. Іди додому, потім поговоримо.
— Я піду, а тобі краще придивитися до дружини та її студента, може, щось помітиш, — насупився син. — І хоч ти мені й не віриш, але я тобі допоможу. Ти сьогодні після роботи одразу додому не поспішай, спустись трохи вниз вулицею, там кав’ярня є з відкритою верандою. Тож ти зазирни туди, раптом що цікаве побачиш.
І син вийшов із кабінету.
Увечері, повертаючись додому, Петро згадав пораду сина. Проїхавши трохи вниз вулицею, він побачив відкриту веранду кафе і вийшов з машини.
Не встиг чоловік зробити і кілька кроків, як почув знайомий голос.
— Ну що, вирішив перевірити?
Петро озирнувся і побачив Ігоря.
— А що ти тут робиш? – Запитав батько, насупившись.
— Приїхав на підтримку. Я подумав, якщо ти вирішиш сюди заглянути і побачиш на власні очі, дружнє плече тобі не завадить, — загадково відповів син.
— Я взагалі не дуже розумію, що я тут роблю… — почав Петро, але син його зупинив, вказавши на дальній кут веранди.
— Он, дивись. Що я тобі казав? А ти не вірив.
За далеким столиком сиділи Марія та Славко. Вони пили каву, їли тістечка і про щось мило розмовляли. Час від часу вони схиляли голови над столом і торкалися руками.
— Що вони там роблять? – насторожився батько.
– Та яка різниця? – хмикнув син. — Може, туристичний буклет розглядають, вирішують, куди разом у відпустку поїхати, поки ти тут будеш на своєму будівництві сидіти.
Петро захвилювався. Будинок для сім’ї він мріяв збудувати давно. Вже була куплена ділянка, і майже все було готове для початку будівництва, але чоловік все ніяк не міг затвердити проєкт. Йому хотілося, щоб це був особливий будинок, сімейне гніздо, де житимуть не лише вони втрьох, а й їхні онуки, коли одружиться Ігор.
— Ходімо звідси, — потягнув Петро сина за рукав. — Нема чого тут стирчати, побачать ще.
— Ну, ти переконався? Тепер віриш мені? – син намагався зазирнути батькові в обличчя, зрозуміти, про що думає.
— Це нічого не означає, мало що вони обговорюють, — почав батько.
В цей момент Марія поклала руку на пальці Славка і легенько стиснула їх.
– Ну?! – вигукнув Ігор. — Які ще потрібні докази?
Петро відвернувся і мовчки пішов до своєї машини.
Було досить пізно, коли в замку закрутився ключ, і до квартири зайшла Марія.
— Сидите? Не вечеряли ще? – Вона швидко окинула поглядом батька і сина, що сидять на дивані у вітальні.
— А чого такі сумні? — спитала жінка, заходячи до кімнати.
– Марія, де ти була? – Запитав Петро.
— На роботі була, зараз студенти здають борги. Так багато недисциплінованих людей, ось доводиться сидіти допізна.
Жінка пройшла на кухню та загриміла тарілками.
— Ми з Ігорем тебе бачили кілька годин тому, якраз з одним із таких студентів, у кафе, — трохи піднявши голос, промовив Петро.
Марія перестала гриміти посудом і визирнула з кухні.
— А, це… Тож Славко якраз нормальний студент, з ним проблем немає. Інакше б його не привела до тебе.
— І що ви робили в кафе? – не витримав Ігор.
Марія відвела очі, видно було, що вона обмірковує відповідь.
— То ми з ним зустрілися випадково. Вирішили каву випити, поговорили про те, як йому працюється.
— Ну, і як йому працюється? – допитувався Петро.
— Нормально, — знизала плечима Марія, знову сховавшись на кухні. — Усе його влаштовує, колектив відмінний, зарплата хороша.
— То це розмови про зарплату вас так розвеселили, що ви сміялися і брали один одного за руки? — невдоволено запитав Петро.
Марія, помітивши, як змінився тон чоловіка, здивовано виглянула із кухні.
— Петро, та в чому річ? Чого ти невдоволений такий?
— А ти не розумієш, га? – крізь зуби процідив чоловік.
– Ні, не розумію, – чесно зізналася дружина. — Ігоре, якщо ти знаєш у чому справа, то хоч ти мені поясни.
— А що тут пояснювати? — підвівся молодик. — Ми чудово бачили, як ви з Славком твоїм час проводили. Додому ти не дуже поспішала, бо тобі добре і весело було.
— М-да… — задумливо простягла Марія. — Ну що ж, ви вже все вирішили і моїх пояснень вирішили не слухати. Отже, висновки зробили.
Вона склала руки і замовкла.
— Так, уяви собі, зробили і будемо вдячні, якщо ти позбавиш нас своїх виправдань. Адже тут все зрозуміло, довго й думати нема над чим.
Чоловік підвівся і заходив по кімнаті.
— І тебе не збентежило, що Славко твій студент, він майже ровесник Ігорю. Я не розумію, як ти могла, Марія? Ти зрадила мене після стільки років!
Жінка продовжувала мовчати, спостерігаючи за чоловіком.
— Ти свого друга в моє агентство привела! Я його прийняв без заперечень, довіряв тобі, а ти…
Він зупинився і обернувся до дружини.
— Ти ж знаєш, що від першої дружини я саме з цієї причини й пішов, що там було багато таких Славиків. Я подумати не міг, що ти, знаючи про мій перший шлюб, зробиш те саме!
Марія не видала ні звуку, навіть пози не змінила, вона так само мовчки спостерігала за чоловіком. Мовчав і Ігор.
— Адже ми домовилися не обманювати один одного. Ти обіцяла мені, ти знала, як мені важливо довіряти своїй сім’ї! А сама за моєю спиною… Ну, що ти мовчиш? Чи тобі сказати нічого?
Після цих слів Марія відліпилася від стіни і пішла до кімнати. Петро та Ігор пішли за нею.
— Що ти збираєшся робити? — спитав чоловік, коли побачив, що жінка дістає з шафи велику валізу.
— Я збираю речі і йду, — відповіла та.
— Просто підеш, навіть нічого не поясниш, не вибачишся? — похмуро питав чоловік.
— Не бачу сенсу, — коротко відповіла дружина, кидаючи речі в чемодан.
— Тобто для тебе все так легко? Ми прожили стільки років, а тепер ти просто зберешся і підеш? — допитувався Петро.
– Так, просто піду, – підтвердила жінка.
Вона дістала з полиці шафи якісь папери та поклала на стіл.
— Це подивися, може, тобі знадобиться. А якщо ні, то викинеш.
Жінка покотила валізу до коридору, за хвилину двері за нею зачинилися.
Петро сів на диван і затулив обличчя руками.
— Ну годі тобі тату, не переймайся. Значить, у тебе доля така, не з тими жінками одружуватися, — підтримав батька Ігор. — Але якщо хочеш, я тобі знову Яну приведу чи Вероніку, може хтось із них…
Петро замотав головою.
— Позбав мене, будь ласка, від своїх Ян, сину, прошу тебе. Мені зараз зовсім не до них.
— А що то за папери?
Ігор підійшов до столу і розгорнув папку, залишену мачухою. Подивившись хвилину, він свиснув.
— Дивись, тату, це ж креслення! — гукнув він.
Петро неохоче підійшов до столу і теж схилився над паперами.
За хвилину вони вже з цікавістю розглядали і жваво обговорювали креслення, що залишили Марія.
Марія вийшла з будівлі інституту і попрямувала до своєї машини, коли її гукнули.
— Марія, стривай!
Жінка обернулася і побачила чоловіка. Той стояв з винним виразом обличчя, стискаючи в руках великий букет хризантем.
— Що тобі треба, Петро? Я поспішаю.
Жінка не простягла руки, щоби взяти квіти. Було видно, що вона взагалі не налаштована розмовляти.
– Вибач мені, Марія! Я зробив не розумно. Я не подумав, що ти можеш зустрічатися зі Славком, щоб зробити мені сюрприз.
— Так, ми його довго готували. З того самого дня, коли ти сказав, що хочеш збудувати будинок для сім’ї, я запропонувала цю ідею Славку, і ми працювали над проєктом довгий час. Нам потрібно було ще кілька днів, щоб усе закінчити і подати його тобі.
— Ну пробач мені, адже я не знав! Я не повинен був слухати Ігоря та вірити йому.
— Ігор ні до чого, — зупинила його промову дружина. — Він ще молодий і багато не розуміє. До того ж, він любить тебе і по-своєму дбає. А ось ти мене здивував і дуже засмутив.
– Так, я винен, Марія! Мені потрібно було самому все перевірити і переконатися, перш ніж звинувачувати.
— Ти знову нічого не зрозумів, — скривилася дружина. — Ми з тобою давно живемо разом, і мені здавалося, що добре знаємо один одного. Я думала, що за всі ці роки я заслужила твою довіру.
— Так, так, я ж кажу, я завжди довіряв тобі, але тут Ігор зі своїми підозрами, і я…
— Ти повинен був мені довіряти, Петро. Слідкувати і щось там з’ясовувати — це не довіра, зрозумій. Якщо тобі щось не подобалося, ти мав просто запитати у мене і вислухати відповідь, а не влаштовувати засідку в кафе.
— Та я зрозумів, що винен, я більше не повторю таку помилку, ніколи. Повернися, будь ласка, додому, забудемо все!
– Забудемо що? – перепитала дружина. — Я ні в чому перед тобою не винна, Петре. Але ти завжди згадуватимеш цей інцидент так, ніби я справді обманювала тебе. Я не повернуся. Я не готова жити в сім’ї, де найрідніші люди мені не довіряють і підозрюють у обмані.
Незабаром Марія розлучилася з чоловіком, бо жити з людиною, яка її не поважає та не довіряє їй, жінка не могла.