Марія Петрівна лежала на спеціальному жорсткому ліжку в палаті і хмурилася від яскравого сонця, що світило у вікно.
Сусідки по палаті галасливо обговорювали все підряд.
Одна, та що молодша, здається Ірина Борисівна, хвалилася:
– Дочка моя нещодавно заміж вийшла, довго вибирала, я тобі скажу, але вже обрала так обрала! Зять у мене чудовий, вони на відпочинок поїхали на цілий місяць. Сказали, щоб до їхнього приїзду я була як новенька.
Вона гордо засміялася.
– Ну а чоловік весь у роботі, на всі ці процедури теж треба чимало, ну а я обіцяла, що трохи одужаю і бігатиму. Тут найкращі фахівці, хоча звичайно дорого…
– Це точно, мені теж всі бажають швидкого одужання. Щоправда, син в іншому місті живе, він великий начальник. Лікування оплатив, обіцяв дзвонити, приїхати не зможе, та я й не просила, і так дякую, – сказала друга сусідка Лідія Іванівна.
Марія Петрівна слухала їх й посміхалася своїм думкам.
Брати участь у розмові вона соромилася, та напевно треба щось сказати? Хоча, кому вона потрібна, жінка з села, вони он які всі з себе. І так дивно досі їй, що вона у міській лікарні лежить та ще й у платному відділенні.
Це зять її про неї подбав.
Дізнався, де краще лікують, оплатив і привіз сюди.
Павлик у неї такий! Тільки він не багатий, по закордонних відпочинках не їздить. Він на тракторі у селі все, що треба, робить. І ґрунтовку рівняє, і сніг чистить, і на будь-яку роботу наймається.
А ще у Павлика машина стара від батька є – невелика вантажівка. Він на неї поставив рефрижератор і по магазинах розвозить. Йому найкращі замовлення дають, Павлик у будь-який час і за будь–якої погоди готовий їхати. Мені, каже, для сім’ї хочеться заробити, щоб Ольга та Олег жили добре, та й щоб теща добра була! Це він так жартує.
Подумавши про зятя, Марія Петрівна посміхнулася, стрепенулась і не витримала. Так захотілося розсказати про нього теж, сил прямо немає!
– А в мене зять найзвичайніший. Не багатій який і не начальник, ну просто добрий такий, – тихо сказала вона, і сусідки обернулися до неї, ніби її тільки побачили.
Марія Петрівна одразу зніяковіла від їхньої уваги.
Поправила косиночку, на новому байковому халаті, ґудзики перевірила,
– Добрий він ще, Павлик наш, ось привіз мене з села, у платне відділення поклав. Я ж його вмовляла, щоб не витрачався, та хіба нашого Павлика вмовиш? – посміхнулася сусідкам Марія Петрівна, не знаючи, що ще їй і сказати.
Ну не про трактор його ж розповідати, чи про те, що Павлик продукти возить.
Але в цей момент у палату тихо постукали, потім прочинилися двері і… Зазирнув хтось у накинутому білому халаті.
Марія Петрівна аж руками сплеснула від побаченого.
– Ой, Павлик, ти чи що? Звідки ти взявся? – радісно ахнула Марія Петрівна і озирнулася на сусідок. – Та ось і він, зять мій!
– Мамо, ну що ти дивуєшся, я ж казав, що по роботі тут товар розвозитиму! Здрастуйте всім і одужувати швидше! – Павлик обвів поглядом палату.
– Мамо, зручно тобі тут? Ольга тобі чисте передала, ти там переодягнися, я брудне додому заберу. А годують добре? Ольга ще тобі котлети на пару приготувала, і бульйон. – Павлик голос підвищив, обернувся до її сусідок і привітно запропонував: – Котлет і бульйону на всіх вистачить, не соромтеся, все свіже, домашнє.
Потім знову до тещі повернувся:
– Ти мамо, одужуй тільки швидше, але даремно не поспішай, як слід одужуй.
– Та не турбуйся Павлику, мені тут всякі процедури роблять, допомагає схоже навіть, – Марія Петрівна погладила коліна, на підтвердження ніби своїх слів.
– Ти, мамо, якщо що, мені одразу дзвони, без мене ні на що не погоджуйся! Вони ж знаєш які? Пам’ятаєш, як Ігорівну поклали і щось там не так пішло? Ось як буває. І ще, мало не забув, ми тобі завтра з Ольгою телефон новий привеземо, бо з твого погано чути, старий уже.
Павло знову обвів поглядом палату, ніби хотів переконатися, що в тещі його улюбленої все гаразд.
– Ну гаразд, мамо, ти мене проведеш? Гляну хоч, як ти ходиш, кажуть, треба ходити, розробляти суглоб, зрозуміла?
– Зрозуміла, синку, зрозуміла! – Марія Петрівна накинула кофту, сперлася на руку зятя, вийшла у коридорчик і пішла його проводжати.
Пару хвилин сусідки помовчали, а потім та, що молодша, Ірина Борисівна, трохи роздратовано запитала:
– Це що, її зять до неї мало не щодня тепер після процедур заходитиме?
– І не кажіть, це треба ж, який дбайливий! – Лідія Іванівна відреагувала більш доброзичливо, ніби хотіла згладити інтонації Ірини Борисівни.
Ще свіжі були спогади Лідії Іванівни, як вони жили з чоловіком Анатолієм і дбали один про одного. Але тепер чоловіка вже рік, як нема. А син в іншому місті зараз живе, робить кар’єру…
Павло та Ольга приїжджали до Марії Петрівни майже через день.
А в день виписки зять Павло приїхав аж із квітами.
Марії Петрівні незручно навіть стало, ніби вона якась поважна пані, і вона ніяково йому прошепотіла, торкнувшися зятя за рукав сорочки:
– Дякую, синку, тільки ж і так витрати великі!
– Головне, мамо, щоб ти була здорова. Давай сумку, а сама тримай квіти і тримайся за мене. Ольга з Олегом нас у машині чекають, нічого їм по лікарняних коридорах тут ходити.
Павлик обернувся до сусідок тещі:
– Вам усім здоровачка, й додому поїхати скоріше, мабуть теж удома зачекалися!
І Павлик неквапливо відчинив двері і акуратно повів тещу коридором, щось весело їй розповідаючи.
Ірина Борисівна відвернулася до вікна.
Її так і підмивало встати і подивитися у вікно, як дбайливо Павлик веде до машини свою тещу. Напевно, донька і онук вискочать і будуть її обіймати і радіти, що все добре.
Хоча кому вона заздрить? У неї теж все добре, просто у них зовсім інший рівень життя і стосунків. Чоловік великий начальник, йому ніколи витрачати час на відвідування. Він їй дзвонить, та й з лікарями говорив по телефону. А на її виписку чоловік свого водія надішле, щоб він її додому відвіз. Ну а донька із зятем на відпочинку, не сидіти ж їм поруч із нею, робити їм більше нічого.
Значить, все нормально.
– Які приємні прості люди, – з мрійливою усмішкою теж дивилася у вікно Лідія Іванівна. – Мій Толік теж був дуже уважний, але його вже нема. А син в іншому місті живе, я його заспокоїла по телефону, що все гаразд. Ось сам він і не приїхав, душею ми зачерствіли якось, все по телефону спілкуємося. А як добре ось так, по простому…
Марія Петрівна їхала і з нетерпінням дивилася у вікно, коли ж вони доїдуть?
Ось і їхнє село нарешті зʼявилося. А ось і дім їхній, та щось знову змінилося.
Зять прибудову зробив, як вони з Ольгою одружилися. Потім нову покрівлю перекрив, а тепер знову щось робив.
Хороший зять у них господар, руки золоті!
Павлик з-за керма на тещу хитро поглядав, не витримав, і спитав:
– Ну що, мамо, помітила? Та я ж ґанок переробив, тепер легко тобі буде підніматися з твоїми ногами, ну-но ходімо додому швидше, втомилася мабуть з чужими, ти ж там провела он стільки часу!
Песик Бровко загавкав радісно, хвостом замахав, кіт Мурчик до неї підбіг, лащиться.
Добре ж як, ось вона і вдома, з рідними й улюбленими її донькою, зятем та онуком!
А більшого щастя їй і не треба, і так вдячна вона долі та Господу, що так багато дав їй…