– Мамо, ну навіщо ти приїхала? – невдоволено сказала Світлана, побачивши на порозі мати.
Марія Іванівна розгублено закліпала очима і посмішка сповзла з її обличчя. Не такого прийому вона чекала.
– Так я це… як його…, – запинаючись заговорила Марія Іванівна. – З онуками побачитися, гостинців вам на Новий рік привезла.
Світлана важко зітхнула і розчаровано сказала:
– Ну, мамо, скільки разів я тобі казала: попереджати треба, коли приїжджаєш. Ми маємо свої плани… а тут ти. Та й дітей зараз немає, пішли з Ігорем на ялинку.
– Ну, вибач, дочко, що не вчасно, – стримуючи сльози, сказала Марія Іванівна. – Візьми сумки, і я додому поїду. Мені теж ніколи, скоро автобус до села, треба встигнути.
– Ой, ну навіщо ти все це привезла, – скривила обличчя Світлана. – Ми таке не їмо.
– Назад я це точно не повезу! – Марія Іванівна поставила важкі сумки біля дверей і пішла вниз сходами.
Руки та ноги гули, сльози текли з очей. Вона дуже скучила за донькою та онуками, та й на душі якось неспокійно було. Дзвонила їй кілька разів, але Світлана так і не відповіла. От і вирішила приїхати, відвідати кохану доньку.
Світланка у неї була пізня дитина. Старшому синові Андрію було 18, а доньці Наді було 16 років, коли народилася Світлана. У родині всі любили та балували малу. Через деякий час старші діти роз’їхалися з батьківського будинку, створивши свої сім’ї. І залишилася Світланка одна з батьками.
А коли настав час здобувати Світланці вищу освіту, було вирішено, що вона поїде до міста до брата і поживе в нього, доки навчатиметься. Розпещена та примхлива, не могла прийняти правила проживання в сім’ї брата. Прохання прибирати за собою речі, помити посуд і приходити вчасно додому, вона сприймала як особисту образу. Через нескінченні скарги на брата, у Марії Іванівни навіть зіпсувалися стосунки зі старшим сином і невісткою. Потім, звичайно, всі образи пройшли і стосунки із сином та його родиною знову стали теплими.
Тоді Світлану забрала до себе Надя. Але й там Світлану “ображали”, на що вона знову почала скаржитися мамі. Але Надя відразу попередила маму, що Світлана безсовісна і розпещена дівчина, тому поки вона живе в неї, вона виховуватиме її так, як вважає за потрібне. А з Надею особливо не посперечаєшся.
Загалом важко було Світлані жити у своїх старших брата і сестри, тому вона випросила у батьків окрему квартиру. Продавши майже все господарство, техніку та бабусин будинок, купили Світлані невелику квартирку. Так і не закінчивши інститут, Світлана кинула навчання і вийшла заміж. Ігор, чоловік Світлани, був скромною, доброю людиною, до всіх ставився шанобливо. На відміну від дружини. І якщо раніше Світлана соромилася, то з роками її нетактовна поведінка все частіше змушувала його соромитися за неї.
– Звідки ці сумки? – спитав Ігор, коли прийшов додому та побачив їх біля дверей.
– Так, мама приїжджала, – махнула рукою Світлана. – Знову привезла їжі, ніби ми не можемо самі купити. Хоча я їй сказала, що ми таке не їмо, вона все одно все це залишила.
– Чому це ми таке не їмо? Вона завжди щось смачне привозить. А що вона так швидко поїхала? – здивувався Ігор. – Зазвичай вона у нас із ночівлею залишається.
– А що їй тут робити? – Роздратовано відповіла Світлана. – По-перше, треба попереджати про свій приїзд, а по-друге, ми ввечері з тобою збиралися до торгового центру з’їздити. Ти пам’ятаєш, що ти обіцяв мені подарунок на Новий рік купити?
Ігор здивовано глянув на дружину і сказав:
– Тобто мама приїхала до тебе з важкими сумками, привезла гостинців, а ти її виставила з дому? У тебе що зовсім совісті немає? Їй до села три години їхати!
– І що? – незворушно запитала Світлана. – Я її не запрошувала. Ми з тобою і так тільки помирилися, а ще вона тут мішатиметься, під ногами крутитиметься.
– Знаєш, напевно не варто було з тобою миритись, – сумно відповів їй Ігор. – Я думав, ти зробила висновки і зрозуміла, що до людей треба ставитися по-людськи. Але ні, я помилився. Якщо вже ти до рідної матері так поставилася, що вже про мене та дітей говорити. Ти тільки про себе думаєш, а інших тільки використовуєш для свого добробуту.
Ігор знову одягнув куртку і сказав дітям:
– Ну що, поїдемо за бабусею Марією?
– Так! Поїдемо! – в один голос радісно вигукнули Христина з Сергійком.
До автобуса залишалося ще 15 хвилин, коли Марія Іванівна побачила, як із гучними вигуками “Бабуся” до неї бігли Христина з Сергійком. Позаду них йшов Ігор.
– Доброго дня, Іванівно, – підійшов Ігор. – Ну, що ж Ви нас не дочекалися? Діти за Вами скучили, та й додому доїдете вже ніч буде. Завтра поїдете. Або післязавтра. Я вас сам відвезу.
– Так Так! – радісно вигукували онуки. – Поїхали до нас, бабусю! Ми сьогодні вдома ялинку наряджатимемо!
Марія Іванівна спочатку хотіла відмовитись, але бажання побути з улюбленими онуками пересилило образу на дочку. Вони не відповідають за свою матір. Та й зять у неї добрий, не ображає її.
– Гарна ти людина, Ігоре, – витерла сльозу Марія Іванівна. – Правильно тебе батьки виховали. А мені не вийшло так Світлану виховати.
– Нічого, Марія Іванівно, впораємося, – посміхнувся Ігор. – Зате мені з тещею пощастило! А Ваші пиріжки – це просто чудо! Смачні дуже!
Марія Іванівна добре провела час із онуками – разом наряджали ялинку, пекли та прикрашали пряничний будиночок, робили своїми руками ялинкові іграшки. А потім Ігор разом із дітьми відвезли її додому до села. Ігор взагалі любив приїжджати в гості до тещі, там завжди пахло домашньою їжею, запашною випічкою та затишком. Чого не було в його домі та в домі його матері. Тому що вони, бачите, вважають себе сучасними жінками.
Ігор іноді думав про розлучення, але так любив своїх дітей і поважав тещу, що не хотів засмучувати їх. Тому намагався терпляче вчити дружину добрим манерам.
Марія Іванівна, звичайно, вибачила доньці її витівку. Занадто вона любила її, щоб ще зациклюватися на таких дрібницях. Зате зять і онуки в неї хороші.