– Матусю, що ж ти знову вдома сидиш, сходила б кудись, розвіялася, – сварилася до Надії дочка Катя під час телефонного дзвінка.
– Піду, піду обов’язково, – пообіцяла Надія.
Вона розуміла, що дочка намагається підтримати її і не хотіла засмучувати.
– Як тільки дадуть відпустку, ми зі Славком обов’язково до тебе прилетимо. – Пообіцяла Катя. – Все, матусю, пора бігти, цілую, – попрощалася вона.
Надія відклала убік телефон. Обіцянку, дану дочці, вона стримувати не збиралася, йти їй було нікуди, та й не хотілося.
Подруг у неї було мало, та й ті були зайняті постійними турботами про сім’ї, чоловіків, дітей, а хтось уже й про онуків. Ходити одній парком? Ні, не хотілося. Взагалі нічого не хотілося. Особливо не хотілося усвідомлювати, що вона у п’ятдесят шість залишилася сама, адже все своє життя вона жила для сім’ї, у турботах про дочку й чоловіка.
Але Катя рік тому вийшла заміж. В’ячеслав був хорошим чоловіком, чудовим фахівцем, консультації якого потрібні були то на одному підприємстві, то на іншому. Через це молодята поки не могли осісти на одному місці. Славко їздив по відрядженням, а Катя супроводжувала чоловіка.
– Що ж ви все життя так їздитимеш? А діти підуть, щоразу до нового садка, до нової школи звикати? – хвилювалася Надія за дочку.
– Усе життя не будемо. Мені всього двадцять чотири, з дітьми ми поки що не поспішаємо. Зате платять добре, назбираємо, а потім Славко переведеться, – заспокоювала Катя.
Зараз, поговоривши з дочкою, Надія подумала, як було б чудово, якби Катя з чоловіком жили тут, поряд, завели б діток. Ось тобі й клопіт, і турбота, і можливість знову відчути себе потрібною. Так, відчувати себе потрібною, ось чого Надії не вистачало… Чоловік Борис, з яким вона прожила майже тридцять років, майже одразу після весілля дочки, зізнався, що в нього вже два роки роман з іншою.
– А як же я? – запитала розгублена від такої новини Надія, доки Борис збирав речі.
– А ти, Надю, нудна, – знизав він плечима.
Нудна? Що значить – нудна? Не розуміла Надія. Всі роки у шлюбі з Борисом, Надія намагалася забезпечувати затишок у будинку, чистоту, смачну їжу тощо. Часто, відсуваючи себе на задній план, вона старалася для дочки та чоловіка. І ось тепер, залишившись одна, вона подумала: так, мабуть, я нудна. Адже тепер вона зовсім не знала, що їй робити. Для себе однієї їй не потрібно було по три години на день стояти біля плити, нескінченно стежити за чистотою комірців і прасувати білі сорочки чоловіка, щоби щодня у нього був свіжий одяг. Тепер, коли вона була одна, їй здавалося, що навіть пил у квартирі накопичується набагато повільніше. Добре хоч робота рятувала, там можна було відволіктися. Але через три дні наставала запланована на вересень відпустка. Надія планувала змінити шпалери, штори у вітальні й диван і, можливо, щось ще з інтер’єру, Борис постійно казав, що ремонт у них теж якийсь нудний, не сучасний, а диван давно став незручним. І ось тепер, Надія сиділа на цьому дивані, дивилася на шпалери й штори, і думала, що їй тут все подобається. І скоріше, це не диван став незручним Борисові, а Надія і життя з нею. Наразі ремонт робити не хотілося, але у відділі кадрів сказали, що відпустку вже не перенести. Тому Надія збиралася провести її наодинці зі своїми похмурими думками на старому дивані.
– Мамо, – Катя знову зателефонувала наступного дня. – У тебе ж відпустка на носі? Тут таке діло, у Славка в селі тітка занедужала. Ну зовсім нема кому за нею доглядати, літня людина, сімдесят років цього року виповнилося. Можливо, ти зможеш? Як я пам’ятаю, ти нічого не планувала. А там плюс: природа, свіже повітря, – розписувала все Катя.
Надія тітку В’ячеслава не знала, навіть на весіллі не бачила. Від весілля була одна назва: розписалися молоді, і в кафе посиділи з ріднею. Але погодилася допомогти. Отримавши адресу й інструкції, як швидше добратися, за три дні рано-вранці, Надія стояла біля воріт потрібного будинку. З-за воріт долинав спів, слів, правда Надія не розібрала, вони ще й переривалися вигуками:
– Та йди ти, прямо під ноги лізеш! А ти куди зібралася? П’ятий дня від тебе яєць немає, дивись у мене!
Надія тихенько зайшла на подвірʼя. Від ґанку до сараю, несучи величезну каструлю і наспівуючи, йшла жінка в квітчастому халаті і в’язаній кофті. Мабуть, це і була господиня будинку Тамара Іванівна.
– Ви куди ж це таку каструлю тягнете? Вам не можна, – Надія поспішила допомогти, але відразу мало не спіткнулася через цуценя, що крутиться під ногами.
– Як куди? Поросятам поставити. Що значить не можна? – господиня здивовано подивилася на гостю.
– Ви Тамара Іванівна? – вирішила уточнити Надія.
– Я, – кивнула головою господиня.
– Так ви ж занедужали, вам спокій потрібен, лежати, ліки приймати, а ви таке тяжке тягаєте.
Тамара Іванівна застигла від здивування. Надія не розуміла, що відбувається.
– Хто занедужав? – запитала господиня, не випускаючи каструлю з рук.
– Ви, – вже сумніваючись, відповіла Надія. – В’ячеслав, племінник ваш, сказав, що ви занедужали, допомога потрібна, а в мене якраз відпустка, – почала пояснювати Надія.
– А-а-а, Славко. А ви, значить, Надія, Катрусі мама. Ну, ласкаво просимо. Дзвонив мені, Славко, дзвонив. Ти, Надю, йди поки, влаштовуйся, я по господарству впораюся, і будемо пити чай, – Тамара Іванівна посміхнулася, хитро, як здалося Надії, і кивнула головою у бік будинку.
– То ви не занедужали? – все ще нічого не розуміючи, спитала Надія.
– Як не слаба, буває, звичайно, – заспокоїла її Тамара і поспішила до поросят у сарай.
У будинку панували прохолода, чистота та якийсь особливий затишок. На стіні в кімнаті були фотографії у рамках. На одній Надія впізнала молоду ще Тамару Іванівну, поруч із чоловіком. У чоловіка були великі очі зі смішком і волосся вихорами. На наступній фотографії поруч із Тамарою Іванівною був той самий чоловік, тільки вже без кучерів, а на руках вона тримала малюка у в’язаному костюмчику. Була і фотографія, мабуть, сина, який вже підріс. Хлопчик років восьми широко посміхався, сидячи на велосипеді.
– Не стало Миколки нашого… Сміливий був, нічого не боявся. Десять років йому було. На річці все сталося. А більше дітей не дав Бог, – почула Надія за спиною голос господині.
У голосі чувся легкий сум і ніжність.
– А Павло Дмитрич, мій чоловік, дванадцять років тому залишив мене одну, серце слабе було. Вийшов увечері на ґанок, а я посуд мила. Нема його і нема, вийшла, а він сидить, і все… Легко пішов, – розповідала Тамара Іванівна.
– Співчую, – Надія розуміюче кивнула головою.
– Та що це ми, ходімо чай пити! – схаменулась Тамара Іванівна і голос її зазвучав, як і раніше, бадьоро. – Катруся у тебе гарна дівчинка, молодець Славко, хороший вибір зробив. Приїжджали вони до мене один раз після весілля. Ну так, звичайно, їм, молодим, який інтерес у селі. Це маленьким він все літо проводив тут, – говорила без упину за чаєм на веранді Тамара Іванівна. – Влітку і зараз дітлахи приїжджають, до осені вже роз’їхалися. Шумно, весело. А так здебільшого одні старі пенсіонери живуть. Та нічого, не нудьгуємо, дружно живемо.
І, ніби, щоб продемонструвати, як вони не нудьгують, Тамара Іванівна гукнула кудись за паркан: – Ганно Василівно! Ти там як? Жива, здорова?
– Нема коли мені лежати, – обізвалася через паркан Ганна Василівна.
Слідом з’явилася і вона сама, спершись на невисокий паркан.
– Дивлюся, гості у тебе?
– Гості. Ось і ви, ввечері в гості приходьте, зі Степаном Петровичем. Ігристе дійшло вже, мабуть, пробу зніматимемо, – розсміялася Тамара Іванівна.
– Чому ж не прийти. Степан грибів приніс зранку, пиріжків насмажу я з грибами й картоплею, – підтримала сусідка.
– Михайловича покличте там, та хай приходить, – поклткала Тамара Іванівна і гукнула в інший бік. – Зоє! Знову твої кури в мене по городу ходять!
– Так це твій цуцик їх ганяє! – обізвалась з-за іншого паркану друга сусідка. – Ти б дірку в паркані залатала.
– Так нікому в мене, – розвела руками Тамара Іванівна.
– Так і в мене нема кому, – тітка Зоя вже стояла біля паркану.
– Та й Бог із ними з курями, – махнула рукою Тамара Іванівна. – Ти ввечері заходь.
– Зайду. Огіроків взяти? – запитала сусідка.
– А що в нас огірків нема? – образилася Тамара Іванівна.
– Таких немає, – посміхнулася тітка Зоя.
– І то правда. Ти хоч як зберешся у засвіти, то секрет розкрий, як вони в тебе такі смачні виходять, – попросила Тамара Іванівна.
– Кому? Ти ж раніше за мене все збираєшся, – розсміялася сусідка.
– Та ну, тебе! – відмахнулася Тамара Іванівна. – То ти ввечері заходь, і Ковальчуків не забудь покликати, – сказала вона. – Так і живемо, все чекаємо, хто кого переживе, – підморгнула Тамара Надії.
Надія ж сиділа і дивувалась простоті спілкування між сусідами.
– Варення дуже смачне, – похвалила вона.
– Аґрус, за особливим рецептом, – тут Тамара, звичайно, розповіла в подробицях всі тонкощі приготування варення.
Надія, яка ніколи не варила варення в житті, слухала уважно і кивала головою.
– Аґрус уже відійшов, а ось яблука з грушами, якраз визріли. Ними ми з тобою сьогодні і займемося. – намітила план на день Тамара Іванівна.
Компоти й варення готували прямо тут, на веранді, на свіжому повітрі.
– День який чудовий, тепло, як улітку, – захопилася Надія.
– Бабине літо, – підтвердила Тамара. – От і в житті так, весна – молодість наша, коли ми сповнені надій, планів, прагнень. Літо – розквіт самий, коли ми ці плани втілюємо в життя, дітей виховуємо, працюємо. Осінь – збирання врожаю, можна порівняти зі зрілістю: насіння, нами посіяне – діти, виросли, на роботі пошана й повага, як заслуженому працівникові. І ось, здавалося б, погода хмуриться, життя в нас згасає, а ні – життя новий виток бере – бабине літо – новий світанок, – казала Тамара Іванівна, спритно пораючись біля електричної плитки. – Так що ти, Надю, не сумуй, все ще в тебе налагодиться. Славко з Катрусею розповіли мені все, ось я їм і сказала, щоб ти сюди до мене їхала. На нас старих подивись, сиві вже всі – зима, рахуй, а ні, поживемо ще, добре поживемо!
Надія слухала мовчки, думаючи про щось своє. А ввечері на власні очі переконалася, що Тамара Іванівна сказала правду. Сусідів набралося з десяток. Не з порожніми руками прийшли, стіл накрили – хоч ювілей справляй.
Сміються, жартують, новини про дітей, онуків розповідають, кому є, що розповісти. Тут і пісні полилися, а потім і танці пішли.
– Отак і ходимо один до одного в гості всю зиму, щоб поодинці вдома не тужити, – пояснювала Тамара. – Нас тут мало лишилося. А ми живемо, радіємо життю, не дивлячись ні на що. А то й у санаторій їздимо, все ж таки пенсія, та й господарство допомагає, кому і діти допомагають, вистачає на путівку.
Михайловичу вже вісімдесят два, а щодня зарядку робить. А ось із в’язанням сидить Ольга Василівна, донька у неї в дитячому будинку працює, так Олечка наша все кофтинки, шкарпетки, шапочки й рукавиці в’яже для діток. Та й ми допомагаємо. І нам не нудно і дітям – користь, – говорила та й говорила Тамара Іванівна.
А Надія слухала, дивилася на цих дивовижних людей, які справді живуть, і радіють життю, і порівнювала з собою. Ось узяти Тамару Іванівну, сина єдиного втратила, чоловіка коханого теж, а живе, пісні співає. А в неї, в Надії, донька жива, здорова, не забуває, дзвонить. Он що придумали, знали ж, що просто так Надія в село не поїде, а допомогти літній людині не відмовиться. Ну а Борис… Значить і не любив, а не любив, то й чого шкодувати.
– Степане Петровичу, а ви мене по гриби візьміть, – попросила вона сусіда. – Я гриби останній раз у дитинстві з дідусем збирала.
– То завтра й підемо. Осінь нині грибна, тільки встигай. Ганна моя слаба, далеко не ходить, то ось я один все, – з радістю погодився Степан Петрович.
Два тижні відпустки пролетіли насичено й швидко.
– Розлучатися ж як не хочеться, – сумно посміхнулася Надія.
– А ти частіше приїжджай, – запросила Тамара Іванівна, вкладаючи у велику сумку банки з консервацією та овочі. – До того ж і баночки повернути треба буде.
– Приїду обов’язково! – пообіцяла Надія. – І ви теж приїжджайте до мене у гості. Місто вам покажу.
– Обов’язково, – пообіцяла у відповідь і Тамара Іванівна.
Назад Надія їхала зовсім з іншими думками. Стільки занять можна знайти собі до вподоби. На йогу запишеться, а ще домашнього улюбленьця завести потрібно, ні, не такого, як цуцик Тамари Іванівни, спокійнішого, кішечку, наприклад.
Борис завжди був проти, шерсть, мовляв, запах. А любов, яку вони дарують? Прийдеш додому, а кішечка біля ніг твоїх треться, муркоче, як, мовляв, день минув, я сумувала.
А у відпустці, коли Надія востаннє була? Ні, не в такій, коли шпалери переклеюєш, а справжній. Наступної ж відпустки обов’язково потрібно взяти кудись путівку. А може, в село до Тамари Іванівни?
З такими думками Надія поверталася додому. А ось після приїзду її осяяла інша думка – сумка з гостинцями надто важка, від електрички до автобусної зупинки, додому не донести. Довелося викликати таксі.
– Погода хороша, напевно, останні теплі дні, – сказав, усміхнувшись, таксист, коли машина рушила.
– Бабине літо, – підтвердила Надія і теж посміхнулася.
– Так, у таку погоду за місто б, – мрійливо додав той.
– Я якраз із села, – відповіла Надія.
– У гості їздили? Самі ви на сільську не схожі, – запитав таксист.
– У гості, – Надія знову посміхнулася і раптом почала розповідати, як вони з Тамарою Іванівною варили компоти й варення, як збирали гриби із Степаном Петровичем, а потім робили ікру з кабачків. І ігристе.
– Звучить апетитно, – кивнув головою таксист.
– Хочете, пригощу вас, – просто запропонувала Надія. – Тільки баночки поверніть, – строго додала вона.
– Хочу. Добре, що баночки повертати. Буде привід ще раз побачити вас, – усміхнувся таксист, у дзеркало заднього вигляду дивлячись на Надію.
Надія зніяковіла і подумала, що чоловік він цікавий і очі добрі.
Бабине літо – новий світанок, і життя новий виток бере, як сказала Тамара Іванівна, а вона знає, про що говорить.