Зінаїда Іванівна жила одна вже кілька років. Через рік після весілля дочки не стало її чоловіка.
Дочка Надія жила окремо в іншому місті, дзвонила щодня, а приїжджала рідко.
Спершу працювала, потім у декрет пішла і дитиною займалася.
Внучку Юлечку Зінаїда Іванівна бачила приблизно раз на рік, сама у відпустку вибиралася на кілька днів.
Намагалася сім’ї доньки не заважати. Зять був ввічливий, але жінка сама нав’язуватись не хотіла.
Зінаїда жила у двокімнатній квартирі. Після від’їзду доньки й відходу чоловіка зробила ремонт.
Треба було змінити обстановку в будинку і зайняти себе.
Працювала бухгалтеркою, гроші, на які раніше жила вся родина, тепер призначалися їй одній.
Чоловік останній рік не працював, був дуже слабий. А тепер вдавалося відкладати й чимало.
Зінаїда думала про майбутнє внучки, до її повноліття збиралася назбирати круглу суму на квартиру чи ще на що.
Потім до її доходів додалася пенсія.
Роботу Зінаїда не покинула, сили ще були, та й колектив добрий.
Гроші збиралися, вона дочці про них нічого не говорила, хотіла в майбутньому зробити сюрприз.
Після народження онуки минуло п’ятнадцять років. Зінаїда звикла жити сама, сама собі господиня, хоче – готує, а хоче – в кафе харчується. Може собі й більше дозволити, але не звикла.
Надія та Юля приїхали несподівано.
– Мамо, ми до тебе, житимемо тут! Половина квартири моя, батько її залишив!
– А навіщо ти це мені сказала? Я пам’ятаю…
– Раптом ти будеш проти.
– Живіть, раз половина твоя…
Слова дочки чомусь зачепили Зінаїду. Не скажи вона, що половина її, було б краще…
– Займайте велику кімнату, вас двоє, а я звикла в маленькій спати. Заселяйтеся, а речі на вихідних я розберу й перенесу.
– Ні, мамо. Я займу маленьку кімнату, а ти з Юлею будеш тут.
– Це ще чому?
– Так краще буде.
– Я житиму в маленькій, це не обговорюється. Встаю я рано, навіть у вихідні, а іноді й вночі погано сплю. У тебе ж половина, а я тобі більше виділила.
– Мамо, я краще з тобою, – сказала Юля.
Почалося спільне проживання:
– Бабусю, а сніданок?!
– Мамо, де ти ходиш, коли вечеря буде?!
– Мамо, бабусю, чому у мене кофточка все ще непопрана?!
– Бабусю, мені мама грошей не лишила!
– Мамо, дай грошей, мені до перукарки!
– Бабусю, і мені, треба нігті зробити!
Зінаїда спочатку готувала, іноді давала трохи грошей, а потім перестала.
Донька роботу не шукала, розлучилася з чоловіком, а на аліменти не подала.
Вже пізніше Зінаїда з’ясувала, що в Юлі був зовсім інший батько, а не колишній чоловік дочки. Він і сам не знав до самого розлучення.
Надія у пориві сама зізналася, а потім довелося зробити тест.
– Мамо, я зустріла батька Юлі. Він досі мене любить.
– І що?
– Ми хочемо створити сім’ю. Йому жити нема де.
– А мені яка справа?
– Нам треба розміняти квартиру.
– І що ти збиралася робити з грошима? Купити собі житло?
– Та що з такими грошима зробиш? Кімнату у гуртожитку купити?! Орендувати будемо.
– А я?
– Ну ти ж сама, тобі й кімната підійде. А буде правильно, якщо ти нам просто залишиш цю квартиру. Тобі вже сьомий десяток, можна орендувати, а потім…
– Потім і в засвіти пора?
– Мамо, це життя! Невже ти не бажаєш щастя мені й своїй онучці?!
– Я подумаю…
– Подумай, мамо!
І Зінаїда думала.
Першою думкою було просто віддати свої заощадження доньці, відкупитися. Але ця думка швидко була відкинута.
Гроші віддасть, а що далі? Просити у дочки переписати частку?
Надія може звинуватити її в меркантильності і що вона вже не в собі. Вона вже зрозуміла це після спільного проживання з нею. А онука й підтвердити може.
Піти і все залишити їм? Грошей ще не так багато заощаджено…
– Я згодна на продаж. Подаємо оголошення.
– Ти впевнена, мамо? Може, залишиш нам квартиру?
– А ти купи мені окреме житло, тоді й залишу. Мені теж треба десь жити. Кімната в гуртожитку не дуже підходить для мене.
– Мамо, тобі вже яка різниця?!
– Звичайно, мені тепер тільки площу метр на два!
– Мамо, але це не так… Мамо, ти чого?
– Нічого, у мене все добре, а ви живіть, насолоджуйтесь життям…
Квартиру продали. Надія з дочкою одразу переїхали на орендовану квартиру. Там до них приєднався батько Юлі.
Зінаїда зібрала свої речі і теж переїхала. У неї були гроші, плюс продаж.
Нова квартира була невелика, але затишна. Однієї кімнати жінці було цілком достатньо.
Кухня майже така, як у неї. Старі меблі Зінаїда забирати не стала, купила собі нові.
Тепер настав час забути все. Після покупки у неї залишилися гроші, та й працювала вона ще.
Сили були. Час жити тільки для себе.
Зінаїда вирішила відпочити, адже вона не дозволяла собі жодних поїздок після відходу чоловіка. Далеко не поїхала, найближчий санаторій її влаштував.
Це потім вона вигадає щось іще. Запрацює знову й відпочине.
Дочка дзвонила, але як живе мати не питала.
Скаржилася на нового чоловіка, на дочку, яка не хоче вчитися, на господиню квартири, на ціни та всяке інше.
Зінаїда сама їй нічого не розповідала, якщо не питає, то й казати не варто.
– Мамо, чому я дізнаюся від чужих людей, що ти чудово живеш?!
Мені колишня сусідка сказала, що ти квартиру купила!
А ще по санаторіях їздиш! Ось як ти обійшлася з нами! Ми орендуємо, по чужих кутах тиняємося, а ти у своїй квартирі живеш і відпочиваєш!
– А я сама на неї заробила! Ти змусила мене продати квартиру. Юля тільки тебе підтримувала, їй же все одно на бабусю.
А знаєш, я розповім тобі свої плани, які у мене були…
До повноліття внучки я готувала подарунок, сюрприз.
– Який ще сюрприз? – Надія не розуміла, що мати таке говорить.
– Такий! Гроші на квартиру! Залишалося зібрати зовсім небагато, але тут приїхали ви…
А потім продаж, розділ…
Я не очікувала такого повороту. Думали я в притулок піду на старості років? Ні!
Я ще багато сили маю, я ще працюю. Працюю й відпочиваю. Маю повне право.
Твій спадок, який тобі залишив батько, ти отримала. І моя половина тобі дісталася б.
А тепер свою квартиру я тобі не залишу, і Юлі теж. Можеш не дивуватися…
– Мамо!
– Ось так от!
– Але ти повинна!
– Нічого я вам тепер не повинна, – тихо сказала Зінаїда Іванівна і поклала слухавку…