Батько… Та в неї навіть язик не повернеться так назвати цю людину. Стільки всього вони пережили, і тільки через одного батька!
В Ганни років до п’яти батька не було. В усіх у дитячому садку були, а в неї немає. Вона із заздрістю дивилася на подружок, яких зустрічали батьки, і просила у мами тата.
– Мамо, а чому я не маю тата? – все частіше лунало запитання від дочки.
Таїсія намагалася придумати виправдання. Але Ганна з легкістю відрізняла брехню від правди, тупала ніжкою і вимагала надати їй батька, справжнісінького, як у інших.
Таїсія не витримала і одного разу після садка повела дочку у парк.
– Знайомитись із батьком будеш, – прошепотіла вона Ганні. – Я знаю, де він працює.
Таїсія привела доньку в парк, там, за гарними атракціонами та кіосками з морозивом, були гаражі. У гаражах вони знайшли батька.
– Валерію, – Таїсія говорила тихо, але чоловік здригнувся, наче злякався. – Я привела з тобою познайомити дочку.
Далі Ганна пам’ятала все невиразно, залишилися в пам’яті тільки галас, плутанина.
З гаража вийшла жінка.
– Знову прийшла?! Я тобі що казала?! А ти чого дивишся?! – жінка вже зверталася до Валерія. – Дочка, значить, у тебе? Ось і залишайся з ними!
Жінка пішла. Ганна стояла, притулившись до матері, а Валерій стояв і мовчки дивився на них, явно невдоволений.
Того дня у Ганні батька не з’явилося. Він прийшов трохи згодом, приблизно через місяць. З речами.
– Виставила вона мене, ти постаралася. Значить, тепер з вами житиму.
Таїсія подивилася на дочку, Ганна кивнула. Вона ж нічого до пуття не розуміла і вирішила, що тато прийшов заради неї.
Стосунки між Валерієм і Таїсією складалися не дуже. Вони намагалися не сваритися при Ганні, але напруга все ж таки була.
Тая догоджала у всьому чоловікові заради доньки, намагалася втримати його, коли він прийшов до них.
– Ганні сім’я потрібна… Ти ж мене любив…
Валерій не відповідав, кивав, і на цьому розмова була закінчена.
Коли Ганні виповнилося десять, батько пішов. Ішов зі сварками, гримав дверима і галасував, що така родина йому ніколи не була потрібна. Дівчинка визирала зі своєї кімнати і плакала.
– Він ніколи мене не хотів, правда? – Ганна зазирала мамі у вічі, щоб знайти правду.
– Хотів, звісно, хотів. Він просто втомився, має багато роботи. Незабаром усе налагодиться.
Як мама повернула додому тата, для Ганни стало загадкою. Але Валерій став поводитися, як справжній господар.
– У моїй хаті будуть мої правила! – галасував він, коли мама відкривала йому пінне. – Ясно? Не сподобається, взагалі виставлю обох!
Таїсія мовчала, Ганна в такі моменти ховалась у кімнаті.
Але це був лише початок.
Потім приходили якісь люди, які вимагали борги батька. Ганна ховалася і плакала, мама плакала тихо.
А батька у такі моменти ніколи не було вдома. Він взагалі рідко бував удома. Міг і на ніч не прийти, це вважалося нормою.
Коли дівчинці виповнилося тринадцять, до них прийшли люди у формі, вони щось записували, рахували і забрали все цінне, що було в домі: телевізор, нову духовку, яку мама тільки купила, комп’ютер Ганни.
Вони забрали все. Насамкінець сказали найприкріше.
– Скажіть спасибі, що у вас дитина неповнолітня, інакше з квартири виставили б. Знайдіть свого батька, він вам все пояснить.
– У мене немає батька! – вперше вигукнула Ганна. – І ніколи не було!
Ті посміхнулися і пішли, а Ганна недобре подивилася на маму.
– Не пускай його більше, – галасувала дівчинка. – Не пускай, нам його не треба.
– Я не можу… – тільки прошепотіла мама.
Вона його пускала знову і знову. При цьому він кілька разів ішов з речами.
– Ніколи не були потрібні, жив із вами тільки через жалість! – галасував чоловік щоразу, йдучи.
Мама плакала, Ганна пропонувала не пускати.
– Цю квартиру я переписала на нього, – плакала Таїсія. – Хотіла, щоб у тебе був батько, хотіла сім’ю, як у всіх…
Так і жили далі. Вкотре батько пішов з дому з речами, коли Ганні було вже сімнадцять.
Вона намагалася з батьком не перетинатись і не розмовляти зайвий раз. Але причину його відходу знала чудово, знайшов собі нову жінку.
– Може, й не повернеться? – Вона з надією дивилася на маму. – Може, йому там буде добре?
Таїсія мовчала, вона рідко відповідала на такі запитання дочки. Може, вже звикла.
Але він повернувся. Як завжди – нахабно, з пакетом дешевого пінного та засмальцьованою сумкою.
Зайняв їхню стару кухню, увімкнув телевізор на повну, димів у туалеті.
Мама знову мила за ним посуд.
Ганна просто пішла. Зняла кімнату і вступила на заочне. Почала працювати.
Вона поклялася собі – витягне маму з цього дому. Адже частково це її провина – вона колись вимагала, щоб у неї був тато, як і всі знайомі їй діти.
План визрівав довго. Помста заради справедливості. Заради матері, яка не цінує себе. Заради себе.
Першим кроком була юридична консультація. Вона дізналася, що борги Валерія наростають, квартиру можна виставити на торги. Головне – дочекатися.
Другий крок – заощадження. Кожна премія, кожен переказ, кожен аванс ішов окремо.
Ганна жила скромно, майже бідно. Збирала. Відкладала кожну копійку і сподівалася, що зможе провернути задумане.
Третій – створити тиск.
Вона почала писати в керуючу компанію, податкову, навіть прокуратури – від імені сусідів.
Скарги на шум, бруд, на заборгованості. Усі листи фіксувалися.
Перевірки йшли одна за одною. Валерій нервував. Мама не розуміла, що відбувається. Ганна тільки розводила руками.
– Знову галасував пів ночі, що я на нього скаржуся, – мама виказувала все дочці, більше їй не було з ким поговорити. – Я так втомилася, Ганно.
– Мамо, переїдь до мене.
– Ти хочеш, щоб я залишила йому нашу квартиру?
– Мамо, це вже не наша квартира. Я хочу, щоб ти жила спокійно.
– Я нікуди не піду з нашої квартири. Нікуди і ніколи. Навіть не сподівайся.
Я зробила найбільшу помилку в житті, коли привела його в нашу оселю, та ще й подарувала йому житло.
Через три роки надійшов лист із суду. Квартиру виставляли на торги. Таїсія плакала. Валерій галасував, звинувачував, плакав. Але нічого вдіяти не міг.
– Ганно, я до тебе, – говорила мама по телефону. – Не змогла відстояти квартиру. Збирають.
– Почекай трохи, до мене нема куди. Я живу в кімнаті, навряд чи хазяйка дозволить.
Таїсія плакала. Вона залишилася сама, без грошей, без квартири. Навіть іти їй не було куди. Але доньку вона не звинувачувала. Це вона їй зіпсувала життя, а не навпаки.
– Ніколи так швидко квартири не йдуть! Ви мене розлучаєте. Твоїх це рук справа? – сварився він до Таїсії. – Я стільки років тобі дозволяв жити у моїй квартирі, а ти…
Він кидався по квартирі, дзвонив комусь, сварився. Але двері міняли вже без його відома. Світло відключили. Воду перекрили. Він залишився у темряві, серед мішків із речами.
– Я тобі цього ніколи не пробачу. Я дав життя твоїй дитині, я дозволив жити в моїй квартирі.
– Квартира раніше належала мамі. Ти пройдисвіт і все життя просидів на її шиї.
– Та якби не ви тоді, то й життя моє добре склалося б! Через вас від мене дружина пішла!
– Їй просто пощастило, що вона зрозуміла хто ти не за десять років життя, – Ганна стояла перед мамою і була готова її боронити. – А нам не пощастило, що я завжди хотіла батька, а отримала… Тебе.
Якби я тільки знала, я б ніколи маму не вмовляла. Та навіщо ти нам взагалі такий здався?!
– А ти що мовчиш? – Валерій зрозумів, що треба шукати підтримки у Таїсії. – Ти завжди раділа, коли я приходив, назад кликала. І з моєї квартири не виїжджала.
– Квартира була моя, – Тая говорила тихо. – Я хотіла, щоб ти відчув себе чоловіком і виховав Ганну, а ти тільки ще гірше ставився до нас. То була моя помилка.
Адвокат прийшов увечері. Все згідно із законом. Підпис, друк, нові власники. Валерій галасував, жбурляв документи на підлогу. Але з квартири пішов. Із брудною сумкою. Без ключів. Без права повернутись.
Ганна мовчала. Просто стояла біля входу, спостерігаючи. Мама дивилася з вікна. Не втручалася.
Через тиждень вони переїхали у нову квартиру. Невелику, але світлу. Ганна купила її одразу після продажу старої.
Зробила ремонт. Обставила кухню. Почепили штори, як мама любила.
Таїсія довго не могла повірити. Все ходила по квартирі, торкалася стін, вдихала запах нових меблів.
– Ганно… Це ти? Але як? Чому?
Ганна подивилася на неї спокійно.
– Тому що я не маленька.
Відплата Ганни була не зла. Вона була справедливою. Холодною. Багатоходовою. Спланованою до дрібниць.
Вона повернула мамі волю. Собі – повагу. А Валерію – те, що він заслужив – самотність.
Тепер у їхньому домі знову було тихо. Надовго. Назавжди…