Вже два тижні Аліна з чоловіком та тримісячною донькою живуть у своїй квартирі. До цього цілих п’ять років вони жили у гуртожитку та збирали на своє житло. І ось її чоловік – Андрій – несподівано отримав у спадок від бездітної родички хороший сільський будинок. Вони його продали, недостатню частину додали батьки Аліни – і ось вони мають свою двокімнатну квартиру. Навіть без іпотеки.
Ще більше зраділа Аліна, коли зустріла давню університетську подругу – Віру. Вона з чоловіком і дворічним сином жила в цьому ж під’їзді, тільки на два поверхи вище.
Молоді жінки стали часто зустрічатися – вони разом гуляли з дітьми, забігали одна до одної на чай. Познайомили своїх чоловіків і стали, як кажуть, дружити сім’ями.
Їхні діти – Максим та Людмила росли разом, але були абсолютно різними.
Максим – міцний, рухливий, його важко було втримати на місці. Щойно дозволив вік, батько віддав його до спортивної школи – Максим захопився футболом. При цьому йому досить легко давалося навчання, щоправда, відмінником він не був, але трійок не отримував.
Люда – була дуже тихою, часто нездужала, посміхалася рідко. У дитячий садок ходила добре якщо два тижні з місяця – решта часу нездужала. Батьки обійшли з Людою, напевно, всіх спеціалістів із дитячих недуг. Але ніхто з них не зміг поставити певного діагнозу.
Була в Люди ще одна особливість – вона плакала абсолютно беззвучно. Як зазвичай плачуть діти, яких образили сусіди по пісочниці? Плач лунає такий, що всі матусі на дитячому майданчику одночасно кидають свої телефони. А у Люди нижня губка затуляла верхню, широко розплющувалися її блакитні очі, і з них котилися великі сльози.
При цьому вона виглядала такою нещасною, що у кожного, хто це бачив, душа щемилася. Зрозуміло, що Люда отримувала все, що хотіла.
Навчалася вона середньо, багато пропускала через недугу, але вчителі, шкодуючи тиху, слухняну дівчинку, ставили їй «чотири» там, де будь-кому іншому, не замислюючись, поставили б «три».
Подруг у Люди не було, у класі до неї звикли, навіть трохи оберігали. Але одного разу після уроків два шестикласники з паралельного класу забрали портфель Люди і почали перекидати його один одному, запрошуючи дівчинку пограти в гру «ну забери». Люда грати не хотіла. Вона стояла між ними та очима, сповненими сліз, дивилася, як портфель літає в неї над головою.
У цей час мимо проходив Максим. Одного хлопця він встиг провчити і іншому пообіцяв те саме, якщо вони ще раз спробують образити Люду. Він звик заступатися за дівчинку, бо все свідоме життя йому твердили, що Люда потребує його допомоги.
Після цього випадку її ніхто не ображав – всі зрозуміли: якщо що, прийде Максим з восьмого “Б”, і тоді нікому мало не здасться.
Час минав, і ось діти вже закінчують школу – спочатку Максим, за два роки – Люда.
Максим ще у старших класах вирішив, що буде програмістом, старанно вивчав математику, інформатику, фізику. Брав участь в олімпіадах, іноді посідав призові місця. Тому без проблем вступив до університету.
Професію для Люди обирали батьки. Втім, її мати – Аліна – радилася з Вірою – матір’ю Максима. Всі разом вони дійшли висновку, що Люда вивчатиме романо-німецькі мови, а згодом стане перекладачкою. Тиха, спокійна робота – саме для дівчини.
Шкільні іспити дівчина склала цілком пристойно, але не без пригод – вийшовши з останнього іспиту, Люді стало зле. Викликали швидку – дівчину відвезли в палату, де вона пролежала понад місяць.
Один із спеціалістів припустив, що у Люди якась рідкісна недуга. Аліна, перечитавши в Інтернеті все, що спромоглася знайти про цю недугу, переживала – всі світові світила стверджували, що з цією недугою люди не дотягують до тридцяти років. Як не запевняли її місцеві спеціалісти, що робити такі поспішні висновки рано, вона їм не повірила і повезла Люду у Київ.
Повернулися вони ні з чим: ні підтвердити, ні спростувати припущення ніхто не зміг.
А Максим це літо провів чудово. Разом із своїми друзями він поїхав на море. Але не для того, щоб лежати на пляжі. Він мріяв навчитися віндсерфінгу – катання на дошці з вітрилом.
І навчився, хоча йому довелося добряче намаятися. Але Максим не міг відступити – серед студентів була дівчина, яка так спритно розсікала на серфі під вітрилом, і без вітрила, що в нього дух захоплювало.
Загалом додому він повернувся зміцнілий, засмаглий і закоханий.
Люда все ж таки вступила до університету, але батькам довелося платити за неї – для бюджету балів було замало.
– Максим, – звернулася до нього Аліна, – ти в університеті придивися за Людою. – Покажи їй там, що і де.
– Не зможу, тітко Аліна. – Гуманітарні факультети в іншому корпусі. Тож доведеться Люді вчитися самостійності. Знайде подруг, розбереться у всьому.
Минув рік.
І Максим, і Люда склали іспити.
Якось вечір Віра попередила сина:
– У суботу до нас на обід прийдуть тітка Аліна з дядьком Андрієм та Люда. Нікуди не йди. Ми вирішили відзначити успішне завершення року та складання іспитів.
– Мамо, я в суботу не можу, ми вже давно домовилися на скеледрому піти, – відповів він.
– Без тебе сходять, нічого страшного, подзвони, скажи, що сімейні обставини.
– Не сходять без мене. Я зі своєю дівчиною йду, – пояснив Максим.
– У тебе є дівчина? – Здивувалася мати.
– Так, а що тут незвичайного? Мені незабаром двадцять один рік. Чому в мене не може бути дівчини? Її звуть Рита.
– Максиме, а як же Люда? – Запитала мати.
– До чого тут Люда, мамо?
– Ви весь час разом, ти за неї завжди заступався, оберігав, ти ходив із нею до театру.
– Так, я заступався і ходив з нею до театру, бо мене про це просили – тітка Аліна та ти. Я Люду сприймаю як молодшу сестричку. Тітка Аліна їй при мені памперси міняла.
– Але Люда любить тебе, і ми з тіткою Аліною думали, що ви через два-три роки одружитеся. Ми з нею вже про все домовились.
– Мама, будь ласка, пояснить тітці Аліні якось м’якше, що в мене інші плани.
Минуло ще півроку.
Максим підійшов до будинку Рити і довго стояв біля під’їзду, не наважуючись увійти. Ось зараз він своїми руками зруйнує своє щастя. Але по-іншому вчинити Максим не міг. Він відчинив двері і ступив у під’їзд.
– Рито, нам треба поговорити, – важко сказав Максим.
– Я знаю, вони приходили до мене, – сказала дівчина.
– Хто?
– Твоя мама та мати цієї дівчини – Люди.
– Що вони тобі сказали? – Запитав Максим.
– Те саме, що й ти, думаю, зараз мені скажеш, – відповіла Рита.
– Я не люблю її. Але її мати каже, що Люді залишилося три-чотири роки, і вони просять мене одружитися з нею і провести цей час з Людою, бо вона мене любить. Тітка Аліна так і сказала: «Нехай моя бідолашна дівчинка буде щаслива останні кілька років».
– І що ти будеш робити? – Запитала Рита.
– Я не знаю.
– А що каже твій батько?
– Він сказав, що я маю вирішувати сам. Послухай, Рито, а ти на мене почекаєш? Я не знаю, може, це буде три роки, може, чотири. Ти почекаєш? А потім ми одружимося.
– Максиме, ти сам себе чуєш? Ти пропонуєш мені чекати, поки Люди не стане? Тобто ми з тобою вдвох чекатимемо її відходу, виходить, бажатимемо їй швидше піти? Іди, Максиме, твій батько має рацію: ти маєш вирішити це сам.
Максим одружився з Людою. З Ритою вони більше не бачилися. Але він чув, що закінчивши бакалаврат, вона поїхала у Київ і там вступила до магістратури.
Якось мама завела з ним дивну розмову.
– Сину, як ти ставишся до дітей?
– Мамо, давай без підходів, говори прямо, що ви там ще з тіткою Аліною придумали, – сказав Максим.
– Люда не може народити сама, але зараз є й інші способи завести дітей. Це, звичайно, дорого, але ми, дві родини, скинемося.
– Мамо, облиш цю ідею. Досить!
Минуло чотири роки.
Був тихий серпневий день, крони дерев уже наполовину пожовкли. Дощ зняв листя з гілок, і тепер вони плавали в калюжах, мов різнокольорові кораблики. Пахло прілим листям.
Максим йшов із роботи. Він не поспішав, усе, що треба, він уже сьогодні зробив.
Несподівано він зупинився: на парковці біля блискучої чорної іномарки стояла Рита. Вона теж помітила його.
Максим підійшов, привітався.
– Як живеш? – Запитав він.
– Добре, – відповіла Рита.
– Заміжня? Діти є?
– Заміжня, синові скоро два роки. А ти як? – Поцікавилася вона у відповідь.
– Я як і раніше.
– Все чекаєш?
– Ні, сьогодні подав на розлучення, – відповів Максим.
В цей момент Рита підняла руку і комусь помахала. Максим озирнувся: до них наближався високий чоловік із хлопчиком на руках.
– Мої чоловіки, – усміхнулася Рита. – Ми приїжджали відвідувати батьків чоловіка.
– Гаразд, я піду, – сказав Максим. – Будь щаслива.
– А я вже щаслива, – відповіла Рита.