Федір Сергійович овдовів кілька років тому. Все життя прожив із дружиною душа в душу.
Єдина дочка Лариса всіляко підтримувала батька: відвідувала регулярно, дзвонила щодня, частенько лишала йому дочку Олю, щоб та скрасила його самотність.
Деколи онука залишалася у діда на кілька днів, а то й на тиждень.
У такі дні Федір Сергійович ніби забував своє горе, із задоволенням розповідав Олі про свою юність і широко посміхався, поринаючи у спогади, де дружина була ще з ним.
Ішов час. Оля подорослішала, вступила до університету. Діда не забувала, відвідувала, як і раніше.
Федір Сергійович радів, дивлячись на онучку: гарна дівчина, серйозна, самостійна, поважна. “Тільки б із заміжжям пощастило – думав він частенько, – так хочеться, щоб щаслива була моя дівчинка”.
І ось одного разу діду спала на думку думка: «Треба Олю житлом забезпечити. Розміняю я свою трьохкімнатну на дві квартири. Навіщо мені такі хороми? Однієї кімнати цілком вистачить».
Сказано зроблено. Федір Сергійович виклав свій план дочці та попросив зайнятися розміном.
Лариса не сперечалася. Знала: якщо батько щось задумав, марно переконувати.
Варіант знайшовся досить швидко. Попереду замаячив переїзд. І ось тут Федір Сергійович зрозумів, що у його трикімнатній квартирі дуже багато непотрібних речей. Розібратися з ними він попросив Ларису.
Чого тільки вони не виявили у шафах, тумбах, на антресолях та на балконі!
Тут були: зношені речі, склади постільної білизни, що залежалися, непотрібні папери, типу рахунків оплати за квартиру, різні журнали.
Коли Лариса виставила на огляд старий магнітофон із круглими бобінами, Федір Сергійович розплакався. Став згадувати, як вони з дружиною збирали гроші на його покупку, як записували музику з телевізора, як співали, використовуючи мікрофон.
– Неси його на смітник, – сумно сказав батько, – сьогодні від нього немає ніякого толку.
– Навіщо ж на смітник? – Лариса просто не могла дивитися на нещасне обличчя батька, – виставимо на сайт оголошень. Може, комусь він дуже потрібний.
Список речей для продажу швидко поповнився: фотоапарат і всі пристосування для друкування фотографій, намет, спінінг, вудки, дві валізи інструментів, дитяча ванна, лижі, складний стільчик, високі гумові чоботи, дещо з меблів.
Коротше: всього не перерахувати.
За кілька днів квартира батька помітно звільнилася від непотрібних речей: щось викинули, продали, щось віддали сусідам чи родичам.
– Ну от, навіть дихати стало легше, – сказала Лариса, наливаючи чай собі та батькові, – за два дні переїдемо, я вже й вантажників знайшла.
– Слава Богу, – озвався Федір Сергійович, – втомився дивитися, як усе, що ми з такою працею наживали, зникає казна-куди.
– Це важко, тату, розумію, – Лариса обійняла батька, – зате в новій квартирі почнеш нове життя.
У цей момент пролунав телефонний дзвінок. Якась жінка вибачилася, що досі ніхто не приїхав за двома ящиками інструментів:
– Розумієте, це мій син із вами домовлявся, але він занедужав. Тепер переживає, що хтось забере інструменти, а мені не дозволяє за ними їхати, мовляв, вони дуже важкі. Ось я і дзвоню спитати: може, ви допоможете мені винести їх у таксі? Тоді я сьогодні за ними приїду.
– Приїжджайте, – коротко сказала Лариса, – допоможемо. І поклала слухавку.
Десь за годину у двері подзвонили. Федір Сергійович відчинив двері і застиг від здивування.
На порозі стояла Надя – його перше кохання.
– Проходьте, – тихо промовив він, все ще не вірячи своїм очам, – ви за інструментами?
– Федір? – Надія Іванівна не могла рушити з місця, – невже ти?
– Я, Надю, – господар уже не сумнівався, що перед ним стоїть та сама Надя, з якою він колись збирався одружуватися…
***
Надія, місцева красуня, і Федір, на якого заглядалися всі дівчата в селі, зустрічалися з восьмого класу.
Після школи Федя не став нікуди вступати, хоча мав пристойний атестат. Поїхав до обласного центру та влаштувався працювати офіціантом, щоб заробити грошей та купити своїй коханій цінний подарунок на вісімнадцятиріччя.
І купив. Це були золоті сережки: маленькі та витончені, як сама Надія.
Дівчина прийняла подарунок із захопленням!
А за кілька місяців вона проводила Федора на службу і обіцяла дочекатися. Обов’язково.
Спочатку закохані писали один одному майже щодня. Потім, десь за півроку, листи від Наді припинилися.
Незабаром Федору повідомили, що вона виходить заміж.
Хлопець не міг у це повірити, дуже переживав. Подзвонив батькам і ті підтвердили, що, мовляв, усе село в курсі.
І все одно Федір не вірив. У голові ніяк не вкладалося, що кохана здатна його зрадити.
Надії впали, коли на ім’я Федора до частини прибула бандероль. Відкривши її, хлопець побачив ті самі сережки, які подарував Наді перед відходом.
Він усе зрозумів. Припинив писати, намагався про дівчину не згадувати, намагався навчитися жити без неї. Для того, щоб не зіткнутися з Надією ненароком, залишився після служби в тому самому обласному центрі, де в юності працював офіціантом.
Ніколи більше не бачив Надю. І, можна сказати, не згадував. Покохав свою майбутню дружину, з якою щасливо прожив не один десяток років.
І раптом така зустріч!
***
Федір Сергійович проводив Надію до кімнати, показав ящики з інструментами:
– Ось вони, – ледве чутно сказав він, – я сам їх винесу. На тебе чекає таксі?
– Ні, – озвалася гостя, – треба викликати…
– Я викличу, – Федір Сергійович підняв слухавку і раптом різко поклав назад. Повернувся і з гіркотою спитав:
– Як ти могла?! Зрадити! Досі не можу зрозуміти…
– Я?! – здивувалася жінка, – я – зрадити? Хіба не ти зненацька перестав мені писати? – у її голосі чулася образа.
– Перестав, але тільки після того, як ти мені сережки повернула.
– Сережки?! То вони в тебе? А я їх так довго шукала… – Надія Іванівна явно не обманювала, бо так прикидатися могла лише справжня актриса.
– Як це «шукала»? – розгубився Федір Сергійович, – ти ж сама… чи… не сама?
Надія Іванівна та Федір Сергійович дивилися один на одного кілька хвилин, не вимовляючи жодного слова…
– Я, здається, зрозуміла, – Надія Іванівна насилу підбирала слова, – це мій старший брат… Славко… Пам’ятаєш його?
– Пам’ятаю…
– Він не хотів, щоб я зустрічалася з тобою. Вважав, що тільки не розумний чоловік може піти працювати офіціантом замість того, щоб здобути нормальну професію. І коли ти на службу пішов… Казав, що ти навряд чи повернешся один, мовляв, обов’язково іншу додому привезеш. Тільки я його не слухала, все одно була з тобою, і писала часто… А потім ти замовк… А потім… сережки пропали… І ти не повертався…
– Я думав, ти одружена… – тихо промовив Федір Сергійович. – Я ж не міг уявити, що історія з твоїм весіллям – просто вигадка … І твій брат все це спеціально підлаштував … Стривай-но …
Він вийшов у сусідню кімнату, несучи в руках невелику коробочку:
– Ось, візьми. Якщо ти мені їх не повертала, то вони твої.
– Ти зберігав? Стільки років… – Надія Іванівна змахнула сльозинку, що набігла.
– Дивись, щоб чоловік чогось не запідозрив, – пожартував Федір Сергійович.
– Чоловік? – Жінка сумно посміхнулася, – я незаміжня. Наречений пішов, як тільки дізнався, що у нас буде дитина – мій син, завдяки якому ми зустрілися, вірніше, завдяки його недузі. З того часу так і живу одна. А ти? Одружений? Це твоя донька? – вказала вона на Ларису.
– Я вдівець.
– Пробач, – зніяковіла Надія Іванівна, – що ж, мабуть, мені час. Викликай таксі…
– Добре, – Федір Сергійович зняв слухавку, – за десять хвилин під’їде. Ходімо, проводжу.
Вони мовчки стояли біля під’їзду, чекаючи на машину.
– Телефон даси? – несподівано спитав Федір.
– Звичайно, – зраділа Надія, – дзвони, чекатиму…