– Молоко я їй наполовину розбавила водою, ага, нічого, вона міська не зрозуміє, бо приїхала на все готове. Ми тут працюємо, а вона відпочиває.
– Хто приїхав? Нічого, жіночки не зрозумію про кого ви? – спитала Світлана, яка проходила повз місцевих жіночок.
– Та он, Катерина, – одна з жінок кивнула в бік поля.
Світлана приставила руку до лоба і подивилася в далечінь.
На початку вулиці повільно йшла жінка середніх років. З розпущеним каштановим волоссям по худеньких плечах. В одній руці вона тримала букет польових квітів, а у другій шаль. Ішла вона повільно, наче кожен крок їй був у радість. Задумлива усмішка ковзала по обличчю і явно вказувала на безтурботність.
– Іде, квітів назбирала, як не від цього світу, волосся розпустила, бач.
– Міські всі гордовиті і допомоги від них не дочекаєшся, що вже казати.
– У Панасюків живе, гроші, значить, є, хай і нам платить, – додав хтось із юрби.
Їх було сім чоловік. Всі чекали корів з пасовища і обговорювали день, що вже завершувався.
– Облишне, ви, чого обговорювати людину не знаючи? – Світлана опустила руку і пішла додому.
– О-о-о, захисниця знайшлася… – почулося вслід.
Світлана махнула рукою:
– Не захищаю я, але й даремно говорити з вами не буду, та й намовляти на жінку теж.
– Іди-іди, – одразу ж закивали присутні.
– У самої донька вагітна, грошей на весілля немає, а вона он яка, – зашепотілися ті, що зібралися, щоб жінка їх не почула…
…– Здрастуйте, – кивнула Світлана, порівнявшись із приїжджою.
– Добрий вечір, – задумливо відповіла жінка і пішла далі.
– Очі карі, бездонні, але не такі, як у Нінки, – подумала Світлана. – Та й молодша, аніж мені здалося.
Світлана дійшла до свого будинку і біля хвіртки зупинилася, подивитися на ще раз. Та саме порівнялася з жінками, і, трохи сповільнившись, кивнула в їхній бік, привіталася. Жінки замахали руками і стали навперебій відповідати.
Світлана посміхнулася і пішла додому.
– Лізо, ти вдома? – спитала жінка, зачиняючи двері.
У дальній кімнаті почувся плач.
– Лізо, дочко, що?!
Світлана зайшла до неї в кімнату і знову поставила своє запитання.
Ліза сиділа із заплаканими очима і не підводила голови.
– Знову з Сергійком посварилися, зрозуміло, – наче вгадала мати.
– Він не любить мене, сказав, що одружуватися не збирається.
– Ах, он воно воно що! – мати діловито підперла талію руками і спитала. – Як він тобі це сказав і коли?
– Сьогодні, я на поле прийшла до нього, а він почав при всіх і заявив, щоб я забула, як його звуть і дорогу до нього. Не його це дитина і одружуватися він не буде.
– Ах так!
Світлана раптом вискочила на ґанок. Ліза відразу вибігла за нею.
– Батько там був на полі? – Світлана спішно шукала взуття біля ґанку.
– Був, але розмови не чув.
– Ну, я йому! – Світлана схопила рушник там, де сушився одяг, і вийшла за хвіртку.
Ліза не розуміла, що відбувається.
Ішла Світлана швидко.
– Мамо, – Ліза вибігла за хвіртку і стала її наздоганяти.
– Сиди вдома, він тобі вже все сказав, – сказала мати і перейшла через дорогу.
До хати нареченого дочки було недалеко.
Сергій лагодив з батьком трактор у дворі свого будинку.
– Значить, не твоя дитина, – Світлана відкрила хвіртку.
Вона влетіла у двір і почала сваритися.
На галас з хати вискочила мати Сергія, батько виліз з-під трактора і всі почали заспокоювати жінку.
– Що, Світлано, ти чого? – тримав її батько Сергія.
– Чи знаєш ти, що твій син від одруження і дитини відмовився?
Батько юнака обернувся і глянув на сина.
– Не мій він! Олега Панасюка. Він сам сказав, що двічі Лізу додому проводжав. А так і дитина не моя… Може, – додав Сергій важливе уточнення наприкінці.
– Та що ж ти за хлоп такий, – ахнула Світлана і махнула рушником у бік хлопця. – Ох і виховали!
– Від виховательки чую! – сказала мати Сергія. – Свою дочку не навчила розуму, а мій син винен, іди-іди,
Світлана сама вже розвернулась і йшла додому, лише вкотре махнувши рушником і не обертаючись. Дочка стояла біля хвіртки.
– Зайди додому, розмова є, – строго подивилася мати на Лізу.
– Не вір, нічому не вір, намовляє! Це йому порадили, щоб не одружився так рано, життя не псував…
– А Олег? Чи була з Олегом? – мати стала над донькою.
Ліза кліпала вологими очима з подивом, а потім розплакалася.
– Ти чому мені не віриш, ти ж маєш!
– Що маю? Зі свічкою стояти? Лізо! – мати навіть почервоніла. – Я ж тобі не раз казала! Ти красуня, хлопці таку не пропустять.
Мати заплакала.
Увечері відбулася ще одна сімейна розмова, вже з батьком, теж неприємна. Ліза просто сиділа за кухонним столом і дивилася в підлогу. Батьки не розуміли її і, здавалося, не вірили…
…– Катерино Дмитрівно, ви знову гулятимете? – запитала Панасючка у квартирантки, яка тримала в руках шаль.
– Так, до річки схожу сьогодні. Не чекайте мене, вечеряйте…
Панасючка кивнула, продовжуючи розвішувати випраний одяг.
Квартирантка була тиха, незручностей не викликала, навіть навпаки, часто допомагала.
Платила Катерина справно, приїхала у червні на місяць, але наприкінці терміну заявила, що залишиться і на серпень.
Літній жінці таке сусідство навіть подобалося. Квартирантка жила в літній кухні, багато гуляла, в їжі була невибаглива, снідала зазвичай сама, а обід та вечерю ділила з господарями.
Вечорами вони пили разом чай на веранді та розмовляли.
Катерина часто давала Панасючці слушні поради: і як розмовляти з чоловіком, щоб сварок не було і з сусідами, та й взагалі з начитаною жінкою було приємно вести бесіди.
Каті завжди подобалася психологія, але батьки наполягли, щоб донька здобула юридичну освіту. І Катя отримала диплом, потім невдало вийшла заміж, розлучилася і тепер намагалася вибратися з цього смутку за допомогою чудової природи та зміни місця.
До вересня Катерина мала повернутися в місто і піти здобувати другу вищу освіту – вона вступила на психологічний факультет, як і хотіла.
А зараз… А зараз природа, гарна погода, ягоди, овочі з грядки та чудовий настрій.
Катерина сама не помітила, як дійшла до річки. Накинула шаль на плечі і задумалася (останнім часом жінка багато розмірковувала про життя). Щойно сонце торкалося горизонту, ставало прохолодно. Літо йшло на спад. Зелень довкола вже жовтіла і ставала темно–зеленого кольору. У повітрі теж відчувалося, що природа поступово в’яне.
Парочку молодих людей, що сварилася, Катя побачила здалеку. Вони жестикулювали та розмовляли на підвищених тонах. Жінці захотілося розвернутися і піти, щоб не стати мимовільним свідком сварки, але вона лишилася.
Дівчина галасувала, на що Катя звернула увагу.
– Я зараз таке зроблю, чуєш!
– Ой, та роби що хочеш, – хлопець махнув рукою в її бік і пішов геть.
Дівчина довго йшла спиною в протилежний від хлопця бік і ще щось казала, але той тільки махав рукою, не обертаючись. Тоді вона розвернулась і пішла до річки.
Катя навіть прикрила рукою рота.
Вона побігла до хлопця навперейми.
Але хлопець тільки засміявся:
– Вилізе, нічого їй не буде.
Катерина вивела дівчину на берег.
Живіт, що округлявся, був уже добре помітний.
Катя повернула її на бік та допомогла сісти.
Дівчина озирнулася і, зрозумівши, що вони з Катею самі тут, розплакалася.
– Не смій навіть думати про таке!
– Кинув він мене, – плакала дівчина. – Не хоче одружуватися.
– У тебе є дитина, живи для дитини. А мужиків на білому світі ще багато. Поки за цим бігатимеш – хороших хлопців розберуть, – Катя підвелася і почала викручувати воду з сукні.
– Ходімо додому, холодно, – вона простягла руку дівчині.
– Ой-ой, Катерино Дмитрівно, навіщо ж ви, та як же так, – Панасючка з сином уже бігли до річки.
Катя підвела голову і подивилася на річку. На самому краю стояв той самий хлопець. Його руки були у кишенях.
– Все добре, жива вона, – Катерина почала пригладжувати вологе волосся.
– Що ж ви, навіщо полізли?
– Якби не я, не знаю, що було б.
Тільки зараз Панасючка побачила дівчину, яка сиділа на піску.
– Лізо! Ох я тобі!
– Все гаразд, ходімо додому, холодно вже.
Лізі допомогли підвестися і провели додому. Сергій так і не підійшов до неї.
– Приходь до мене завтра на чай, поговорити, я буду рада, – Катерина подивилася на Лізу вимогливо, наче це було не запрошення, а наказ.
Та кивнула.
Увечері до Катерина прийшла мати Лізи. Світлана довго дякувала. Потім щоранку на знак подяки приносила Каті свіженьке молоко, яйця, гостинці, аж доти, доки вона не поїхала.
З того самого вечора всі в селі знали, що міська врятувала Лізу. Тепер ставилися до неї шанобливо, віталися. Дехто й додому на чай почав запрошувати. Катя не відмовляла. Люди в селі прості і якщо пропонують щось, то від щирого серця, без фальші та натяків.
– Ось, синку, міська, а скільки шуму навела в нас. Хороша жінка все ж таки, з чистим серцем! Скрізь, виходить, є такі, – говорила Панасючка синові, коли махала хусткою своїй квартирантці…
…Ліза потім народила здорового міцного малюка, напрочуд схожого на Сергія. Але жодних стосунків із батьком дитини більше не підтримувала. Заміж вийшла через три роки за хлопця із сусіднього села і переїхала до нього.
У Катерини теж все гаразд. Вона отримала другу вищу і працює за фахом. А відпочивати все так само їздить до Панасюків у село…