-Люда, ну не йди! Я обіцяю! Я кину! – вмовляв дружину Сашко.
Людмила дивилася в обличчя чоловіка і не відчувала нічого. Лише бажання якнайшвидше закінчити це все і забути про роки життя з ним.
Вона покохала Сашка майже одразу. Тоді він здавався їй найдобрішим, найщедрішим і найдбайливішим.
– Ну й що, що любить посидіти з друзями? Адже це тільки у свята. Ну чи у вихідний… От обзаведеться сім’єю і перестане. Ніколи буде думати про розваги, – думала Люда, виходячи заміж.
Але після весілля нічого не змінилося. Сашко продовжував гульбанити. До традиційних приводів почали додаватися нові. Розмови та прохання не допомагали. Люда сподівалася, що з народженням дитини все зміниться. Але… Нічого не змінилося. Просто додалися нові причини, щоби організувати застілля.
– Якщо ти не кинеш – я з тобою розлучуся! – сказала одного разу Людмила чоловікові.
Сашко вгамувався і тримався майже рік. Потім все пішло як і раніше. Люда ще раз пообіцяла розлучення, але все повторилося. Лише термін витримки став меншим. Так повторювалося кілька разів, поки Сашко на чергову фразу про розлучення лише махнув рукою і пішов до друзів.
Люда подала на розлучення.
Спочатку чоловік не повірив і лише посміявся:
– Та що ти, Люда! Адже ми обоє знаємо, що один без одного нікуди! І що, що я гульбаню? Я ж спокійний, прийду і одразу спати! Тебе та дочку люблю.
– І ти вважаєш цього достатньо? – не витримала Люда. – А те, що дитина не знає, як ти нормальний виглядаєш? А те, що я грошей від тебе практично не бачу?
Сашко розхвилювався і вперше за кілька місяців прийшов додому в нормальному вигляді. Але Люда вже зібрала його речі.
-Людо, ну навіщо ти так? – просив чоловік. – Ну, давай ще раз спробуємо! Цього разу я точно покину?
-Ти мав це зробити ще кілька років тому! – заявила Людмила. – А ти… Ти навіть не сказав мені, що тебе з роботи звільнили за твої загули! Я що тепер тебе повинна утримувати?
-Я влаштуюсь на нову роботу! Ну, Людо! Ну будь ласка! Не приймай необдуманих рішень!
__________________________________________
Сашко переїхав до квартири, що залишилася йому від батьків. Після розлучення він сильно загуляв. Людмила ж почала налагоджувати особисте життя. Незабаром вона зустріла доброго чоловіка. Микола мав свій невеликий, але добре налагоджений бізнес. Він чудово ставився до дочки Людмили, Марійки, і невдовзі пара вирішила жити разом.
Люда іноді зустрічала колишнього чоловіка. Той так і не влаштувався працювати. Був неохайний і гульбанив.
-Сашко, ну візьми ти себе в руки! – сказала одного разу під час зустрічі Люда. – Годі вже гульбанити! Ти ж так довго не протягнеш!
-Ну і що! – відповів той. – Для кого мені себе в руках тримати? Ти пішла. З дочкою бачитися не даєш.
-Як ти збираєшся з нею зустрічатися у такому вигляді? Невже тобі не соромно, що вона подумає про тебе? Що вона соромиться, що в неї такий батько?
Сашко нічого не відповів. Опустивши голову і не попрощавшись, пішов своєю дорогою.
Минуло два роки після розлучення. У новій родині Людмили все йшло рівно. Микола ні в чому їй і Марійці не відмовляв, був дбайливий і багато працював. Якось за вечерею чоловік із загадковою усмішкою натякнув, що їхнє життя скоро зміниться на краще.
-І заживемо ми з вами …. – Усміхаючись, промовив чоловік.
Людмила вирішила, що Микола дозрів для одруження і потихеньку почала придивлятися сукню.
-Людмило Іванівно! Це класний керівник Марії! – голос у слухавці був схвильований. – Ви тільки не хвилюйтеся …. Марійці стало зл … Ми викликали швидку …. Вона зараз …
Людмила була в палаті вже за двадцять хвилин.
– Не буду вас тримати в невіданні, – зустрів її похмурий чоловік в білому халаті, – але прогнози погані.
Він назвав дуже погану недугу, яка наздогнала Марійку.
-Невже немає жодного виходу? – Людмила заплакала.
-Процедури…Але…
-Що????
-Вони коштують великих грошей і ймовірність, що стане краще незначна. Мені важко це говорити, але…
Людмила не дослухала. Коли вона прийшла в себе поряд з нею був Микола. Заливаючись сльозами, жінка все розповіла.
-Миколо! Ти даси нам гроші на процедури? – схлипуючи, спитала жінка. Микола нічого не відповів. У цей час Людмилу покликали до дочки.
Увечері вона знову запитала чоловіка.
-Розумієш, Люда, всі мої гроші вкладені в бізнес. І витягувати їх зараз не можна. Я можу збанкрутувати! А процедури… Вони, швидше за все, не допоможуть… Тобі доведеться змиритися з неминучим…
-Як змиритися? – не вірила своїм вухам жінка. – Що ти таке кажеш? Я думала, ти любиш нас!
-Я Вас дійсно люблю! Але… Людмило! Давай дивитися правді у вічі! Марії не допоможуть вони, і гроші просто викинуть. У нас із тобою ще буду діти! Що вдіяти? Таке життя!
Людмила дивилася на Миколу здивованими очима. Не кажучи ні слова кинулась до кімнати. Зібравши свої та речі Марії, попрямувала до виходу. Микола її не зупинив.
Вона йшла темними вулицями і плакала. Як? Як так вийшло, що у її житті були чоловіки, які думають лише про себе?
Жінка втомлено опустилася на лаву. Не хотілося нічого, але думка про те, що дочці зараз значно гірша, переконувала Людмилу триматися. Вона не помітила, як поряд із нею хтось сів.
-Він що тебе образив? – Почула вона раптом і здригнулася. Поруч із нею сидів Сашко. Такий же пом’ятий, непоголений і в поганому стані.
-Не твоя справа! – не витримала Людмила. Найменше вона хотіла зараз бачити колишнього чоловіка.
-Знаю. Ну, якщо ти з валізами, може, я тобі допоможу? А Марійка де?
Не усвідомлюючи, Людмила виклала Сашкові все.
-А він… Він сказав, що я повинна змиритися… Йому, бачите, не хочеться бути банкрутом! А в мене… Це остання надія! – плакала жінка. – Ех! Що ж ви такі егоїсти! – вигукнула вона і, скочивши з лави, кинулася геть, забувши про сумки.
Сашко залишився сидіти, задумливо роздивляючись землю під ногами.
Вранці Людмила відчинила двері своєї квартири, щоб їхати до доньки, і побачила свої валізи.
****
-Ну що, Людмило Іванівно, ви погоджуєтеся на процедури? – чоловік в білому халаті дивився на жінку сумними очима. Було видно, що він усією душею переживає, але…
-У мене немає грошей… – прошепотіла Людмила. – Я хотіла продати свою квартиру, але вона в іпотеці …. – Жінка вже збиралася знову заплакати, як двері палати відчинилися і увійшов Олександр. Він був чисто поголений, одягнений у старенький, але чистий одяг, і від нього приємно пахло одеколоном.
-Ось, – він простяг Людмилі паперовий пакунок, – тут має вистачити.
Тремтячими руками Люда розгорнула папір і на підлогу посипалися пачки купюр.
-Звідки це у тебе?
-Неважливо! У Марійки має бути шанс!
Через півроку Люда з Марійкою входили до своєї квартири. На них чекали ще кілька місяців відновлення, але наважче залишилося позаду.
Сашко відвідував їх у палаті. Він сильно схуд і змарнів. В останні кілька тижнів він не приходив.
Схвильована Людмила вирішила відвідати його та дізнатися, що сталося. Двері їй відчинив незнайомий чоловік.
-А …. – розгубилася Люда … – А де Сашко?
-Ви про колишнього господаря? То я не знаю! Сам його півроку тому тільки бачив! – знизав плечима чоловік.
Отже… Щоб допомогти дочці, він продав свою квартиру, а сам лишився на вулиці? На очах Людмили з’явилися сльози. Ех, Сашко-Сашко! Не змогла твоя звичка зробити тебе черствою і бездушною людиною!
-Мамо! Тата давно не було, – голос дочки вивів Людмилу з роздумів, – ти не знаєш, що з ним?
-Ні. Але обов’язково дізнаюся! Ось зараз розберемо речі, а завтра я піду шукати його.
У двері подзвонили. За ними стояв Сашко з квітами та тортом.
-Вибачте, у палаті сказали, що вас виписали, от я і вирішив вас вдома відвідати, – чоловік нерішуче тупцював на порозі.
-Та ти проходь! Ми якраз чай збиралися пити! – зраділа Людмила.
Коли всі влаштувалися на кухні, жінка знову запитала:
-Де ж ти тепер живеш?
-Так на роботі. Я влаштувався кочегаром до однієї з котелень. Мені дозволили там жити.
-А як же з цим? – Люда виразно подивилася Сашкові в очі.
-Кинув. Пообіцяв собі, що якщо Марійці стане краще – більше ніколи! Ось… вже півроку. І знаєш? Навіть не хочеться!
Засиділися допізна. Розмовляли, згадуючи минуле. Раділи теперішньому. Після того, як Марійка заснула, Олександр збирався.
-Піду. Пізно вже. Тобі також треба відпочити.
-Залишайся, – тихо промовила Людмила, – Поки що на правах батька.