– Людочко, пробач! Ми не хотіли! Ми випадково! І взагалі, воно саме!
Голосіння свекрухи, яка прийшла о пів на одинадцяту вечора, вразили б будь-яку невістку.
– А що сталося? – нічого не розуміючи, спитала Люда.
– Ми ж ненадовго відійшли, всього на пару годин, – плачучи, продовжила голосити Ірина Василівна.
– На річку пішли, – вставив слово Андрій Іванович.
– Ну, годинок на п’ять, але ж не більше! – Ірина Василівна зупинила чоловіка. – А воно ж… Та й дощу давно не було! Що з погодою відбувається?
Сльози висохли, а на обличчі була досада.
– Людо, невісточко, ти пробач нас! Ми не хотіли! – закивав Андрій Іванович. – Саме воно якось сталося! Ми ж на Миколку залишили, а він до продавчині в магазин побіг!
– Мамо, тату, а що трапилося? – вийшов до батьків Петро. – І чого димом чути?
– Пробач нас, Людочко! – Ірина Василівна хотіла стати навколішки, але Андрій Іванович її втримав. – Дачі тепер нема!
– Мамо, ви чого? – здивувався Петро. – Ви що з нашою дачею зробили? Навіщо?
– Петрику, не хотіли ми! – голосила Ірина Василівна. – Саме воно якось!
– Мамо, якщо це жарт, то він несмішний! – сказав Петро і глянув на дружину.
Люда стояла побіліла.
– Синку, ти вибач, – сказав Андрій Іванович. – Ми не спеціально, просто вийшло так.
– Тату, у вас вийшло так, а ми з Людою ще жодного разу там не були!
– А місце там гарне! – схлипнула Ірина Василівна.
– Я знаю, – сказала Люда. – Це ж будинок моєї бабусі. Був. А на цьому місці всі пращури по материнській лінії жили.
Будинок разів десять перебудовувався! Там історії років триста! – Люда занервувала. – Моя мама, коли вийшла заміж, вони з татом такі гроші витратили, щоб відремонтувати його!
Щоб був, як за юності моєї бабусі! За старими фотографіями! Там же ж, як за старих часів будували! А грубку дід сам перекладав!
– Пічка залишилася! – закивала Ірина Василівна. – Її якщо відмити, як нова буде!
– Дякую вам, – сказала Люда. – Мені треба прилягти…
Вона пішла в кімнатиʼу і зачинила за собою двері.
– Мамо, – Петро говорив пошепки. – Ви навіщо з дачею таке зробили?
– Петрику, ми не спеціально! Воно саме! – виправдовувалася Ірина Василівна.
– Що значить, саме? – продовжував шепотіти Петро. – І що там Миколка робив? Домовлялися ж, що ви там будете з татом удвох!
Просто відпочинете на природі, на річку сходите, по лісу погуляєтесь і все!
– Ми й гуляли, – відповів Андрій Іванович. – А Миколку з собою взяли, щоб він нашу квартиру, поки нас нема, не розніс!
– Ну, супер! Квартиру він не розніс, зате нашу з Людою дачу знищив! Так виходить?
– Кажуть же ж тобі, сама вона! А нас взагалі вдома не було!
– Розкажіть мені ще!
Батьки Петра хотіли щось заперечити, але він їх зупинив, бо з кімнати, куди пішла Люда, почувся її голос:
– Так, мамо! Немає тепер бабусиного будинку! – тиша. – Я сама в шоці! – тиша. – Я розумію, мамо, що це історія! Що кажеш? – тиша. – Гаразд, я так і скажу!
Люда вийшла в коридор:
– Як відшкодовувати будете? – запитала Люда, пильно дивлячись на свекруху.
– Що відшкодовувати? – здивувалася Ірина Василівна. – Будинок… Він сам! Ніхто спеціально нічого не робив!
– А де докази? – запитала Люда. – На дачі були ви і ви, – вона вказала на свекруху. – І ще Микола.
І ніхто з вас не вміє користуватися пічкою. А вас Петро мав попередити, щоб ви її не розпалювали!
– Так холодно вночі! – вигукнула Ірина Василівна. – Ми що, змерзнути мали?
– А вас туди самих ніхто пускати не хотів, але ж вам захотілося! І так захотілося, що ви Петра довго вмовляли!
Я пошкодувала його, коли вам ключі передавала! А ви мені дачу знищили! Висновок?
– І який же ж? – із викликом запитала Ірина Василівна.
– А такий, що я завтра викличу кого треба і я впевнена, що встановлять неправильне використання пічки, що спричинило це все!
І платити ви будете за законом!
– Але ж ми нічого не робили! – ахнула Ірина Василівна.
– Ви, може, й не робили, а за свого сина ручаєтесь? Якщо він винний, нехай він платить!
У будь-якому разі, при вас все сталося, а це майно моє і мого чоловіка! Ви завдали нам фінансових збитків. Я вимагаю відшкодування!
– Петре, а чого ти мовчиш? – вигукнула Ірина Василівна. – Ти будеш спокійно дивитись, як твоя дружина з нас гроші вимагає?
– Мамо, взагалі-то, це дача, яку нам подарували батьки Люди. А по суті це її майно. Тим більше, це їхній родинний будинок.
А якщо ви його знищили, то маєте виплатити шкоду!
– Ах, ось ти як заспівав! – Ірина Василівна примружилася. – Швидко ж ти під свою дружину підлаштувався! І мати тепер тобі не потрібна, і батько не указ! І брата ти взагалі за родича рахувати перестав!
– Мамо, або по-доброму, або через суд! – сказав Петро.
Ірина Василівна розвернулася і, ведучи перед собою свого чоловіка, вийшла з квартири.
– А я тобі казала, що твої батьки до чужого майна ласі, а якщо їхньої кишені торкнеться, то… Ну, ти сам бачив…
За місяць до весілля Люда почала помічати за майбутньою свекрухою якусь дивну поведінку.
Підготовка до весілля – справа непроста, і будь-яка допомога була б на користь.
Але Ірина Василівна рвалася до грошей.
До речі, вона на весілля сина не дала жодної копійки. Сказала, що молодший син не прилаштований і тимчасово без роботи. Хоча по Миколі було видно, що працювати він не хоче в принципі.
А гроші на весілля заробляв Петро і Люда. Хоча без допомоги батьків не обійшлося. Люда була молодшою дочкою, а старший син давно жив своїм будинком і господарством.
– Діточки, ви ж зараз як зачаровані перед святом! А продавці зараз такі, що обмануть! Ви краще гроші мені передайте, а я буду розплачуватися! – застерігала Ірина Василівна.
Люда ввічливо дякувала, але відмовлялася:
– Гроші на картці, а оплачуємо ми за надісланими рахунками. Не вийде їм нас обманути! Техніка!
– І все, що з картки? – сумнівалася Ірина Василівна.
– Так, мамо, – підтверджував Петро. – Ти не хвилюйся!
А чого їй було хвилюватися, гроші, за великим рахунком, не її. Тільки до сина заходити по старій пам’яті за частиною його зарплати вона не забувала. Як вона казала:
– Це данина поваги до матері! Ти ж усе ще живеш у моїй хаті, а там і світло, і вода, і газ! Мати не може всіх тягнути!
Хоча Петро і з’являвся кілька днів на тиждень, але справно платив мамі її «податок».
Люді і ця ситуація не подобалася зовсім. Але поки вона в наречених ходить, її слово проти слова матері – ніщо! А коли дружиною стане, тоді буде видно!
Підозри щодо жаги майбутньої свекрухи до чужого отримали перше підтвердження, коли потрібно було сплатити за послуги кондитера за весільний торт.
Цей платіж треба було зробити готівкою, щоб ціна стала трохи нижчою. І треба було завезти гроші особисто.
Тут Ірина Василівна і зголосилася.
Щоправда, Петро за неї зв’язався з кондитером і уточнив суму. Ірина Василівна скривилася, але гроші, копійка в копійку, взяла і поїхала.
А ось потім від кондитера дізналися, що приїхали мама Петра з татом і братом. І почали сумніватися:
– А чи добрий торт вибрали молоді? А чи смачний? А які є варіанти?
Кондитер, щоб не псувати стосунки з майбутньою свекрухою замовниці, розповів історію вже на весіллі.
– Приїхала вона, грошима у мене перед носом трясе і нахабно так каже, а чи не обманюю я молодих за їхні гроші? А де, каже, у вас зразки? А чи можна спробувати?
Ну, я й запропонував, бо завжди до тортів роблю міні-тортики й тістечка, щоб клієнти мали уявлення, що замовляють.
І уявляєте, вона з чоловіком і сином зʼїли у мене всі зразки!
– Серйозно? – посміхнулася Люда.
– Вам смішно, а мені тоді було не до сміху! Я потім мав готувати нові!
– Але ж у них термін придатності, – на захист матері сказав Петро. – Рахуйте, вона вам прострочку зʼїла!
– Молодий чоловіче, у мене завжди все найсвіжіше! А, як ви сказали, прострочене, я звик додому забирати, коли термін доходить!
– Вибачте за незручність! – Люда посміхнулася, – Я вас рекомендуватиму як першокласного фахівця всім друзям і знайомим!
– Тільки якщо серед них не буде такої жінки, як ваша свекруха! – скупо посміхнувся кондитер. – До речі, вітаю!
Прозвучало це двозначно, і Люда вловила обидва сенси. Але настороженість найближчим часом була знищена беззаперечними фактами.
– Сину, що ж ти гроші в кишеню піджака кладеш? Випадуть! – Ірина Василівна так і крутилася навколо сина. – Давай я в сумочку покладу!
Люда ледве встигла вихопити стос конвертів з руки чоловіка:
– Я домовилася з адміністрацією, зараз гроші у сейф заберуть!
– Господи, вони ж перші й ласі до того! Ви потім і половини не дорахуєтесь! – вигукнула Ірина Василівна.
– Хазяїн ресторану друг мого брата, а гроші, перед тим, як покласти в сейф, ми з Петром перерахуємо!
– Ну й гаразд, – сказала Ірина Василівна і пішла на своє місце.
А до кінця урочистостей вона зʼявилася, щоб допомогти молодим скласти в машину подарунки.
– Куди ж ви сервіз вантажите? – вигукнула Ірина Василівна. – Побʼється ж! Та й навіщо вам сервіз? З нього їсти з повагою і вмінням потрібно!
Ви б спочатку на звичайних тарілках потренувалися! – покрикувала вона, намагаючись витягнути коробку з багажника машини.
– Нічого, потренуємось! – сказала Люда, запихаючи його назад.
– Ви поки тренуватися будете, знщите половину! Я його краще заберу до себе, в сервант поставлю! А ви, коли треба буде, приїдете і візьмете! – і потягла коробку на себе.
– Ірина Василівно, заспокойтесь! – підвищила голос Люда. – Спеціально для сервізу я куплю власний сервант, щоб відповідав його значущості! – і заштовхнула коробку в найдальший кінець, куди свекруха при всьому бажанні не дістала б.
Провівши сервіз заздрісним поглядом, Ірина Василівна вчепилася в кавоварку.
– А дві вам навіщо? От надарували! Давайте все, що по парі до мене! Поки у вас ремонт не закінчився, у мене постоїть!
– Ірино Василівно, та що ж ви так хвилюєтеся? – вигукнула Люда. – Не пропадуть! Я їх на дачу завезу!
А ні, так і вдома на новій великій і красивій кухні всьому місце знайдеться! Зате Петро каву питимемо по-своєму, а я по-своєму! І буде в нас гармонія і благодать!
Поки Ірина Василівна боролася, багажник був завантажений і закритий!
Коли молоді поїхали у свою нову квартиру, яку, до речі, купили батьки Люди, Ірина Василівна проводжала машину поглядом ошуканої дитини.
До речі, одним із подарунків стала дача! Теж батьки Люди подарували молодим.
Але це тепер була дача, а раніше це був бабусин будинок. Там ніхто не жив кілька років, бабусю у місто забрали. Просто цей будинок обійшов двадцять перше століття стороною.
Тобто, електрика там була, а от опалення тільки пічне, зручності у дворі, вода у колонці. Але будинок міцний! А для літнього відпочинку від цивілізації – краще й не вигадати.
Зрозуміло, що для життя і комфортного відпочинку будинок потребував модернізації. А для цього потрібен був час і гроші. Тому поки що пустував.
І ось пристала Ірина Василівна до сина:
– А пусти ти нас на дачу! Літо! Природа! Здоров’я, знову ж таки, поправити треба!
І так вона на Петра насідала, що той сну не мав. Пішов він до Люди, ключі просити.
Тиждень вмовляв, але зрештою Люда здалася, але попередила, щоб там нічого не зламали, бо будинок цей цінний своєю пам’яттю!
Три тижні – і він зник в диму…
– Не віддадуть вони гроші, – сумно сказав Петро. – Ні по-доброму, ні через суд. Навіть якби були, не віддали б.
– Ну й не треба, – відмахнулась Люда. – Мені головне, що ти зрозумів, чого твоя мама з татом і братом вартують!
– Я зрозумів, а дача? – запитав Петро.
– З нашою дачею все гаразд, – Люда посміхнулася.
– Так нема ж її, – розгубився Петро.
– Пам’ятаєш, чим мій брат займається?
– З землею щось повʼязано, – знизав плечима Петро.
– Він скуповує покинуті будинки в селах, зносить їх, а землю готує під дачні будинки і житлові комплекси, – сказала Люда з усмішкою. – Там пів села братові належить, знос мав початися до осені.
Я його попросила підібрати якийсь будиночок краще, щоб бадьоро виглядав. Припускала, що цим чи чимось схожим закінчиться. А мені було важливо, щоб ти все зрозумів…
…Ірина Василівна більше у житті молодих не з’являлася. Жила і тремтіла, що прийдуть стягувати гроші за дачу, якої вже нема…