– Люда, давай, у суботу до батьків на дачу поїдемо? Мама вже давно нас кличе. Візьмемо м’ясо, шашлики посмажимо. Все ж таки весна на дворі. Набридло сидіти в місті.
– Набридло, – простягла Людмила і навіть не глянула на чоловіка. Вона вже третю годину сиділа за комп’ютером і щось активно друкувала. – Але щодо дачі не обіцяю. У мене завал на роботі. Навіть не знаю, як я з усім упораюсь.
– Нічого з твоїми звітами не станеться, якщо ти не посидиш за ними у вихідні, – сказав Олег і поглянув на Люду.
– Це ти думаєш, що не станеться. А Іван Вікторович так не думає. Він мене звільнить.
– І що, мені тепер їхати одному?
– Їдь, а що такого? Не будеш ти сидіти через мене вдома? Відпочинь із родичами, розвійся. А я наступного разу поїду, коли розгрібу всі ці документи.
– Сподіваюся, так і буде, – ображено сказав чоловік і пішов зі спальні.
Олег та Людмила були одружені три роки. Вони познайомились у барі і вже за місяць почали жити разом. Ні чоловік, ні жінка не мали своєї квартири. Одружившись, подружжя вирішило, що в майбутньому обов’язково візьмуть нерухомість в іпотеку. Усі три роки вони збирали гроші, щоб втілити свою мрію в реальність. І Олег, і Люда для цього багато працювали.
За весь час спільного життя подружжя переїжджало близько шести разів. То їм не подобався район міста, де вони орендували квартиру, то умови оренди ставали неприйнятними, то самі орендодавці просили їх з’їхати. Загалом, Людмилі та Олегу не щастило з нерухомістю. Лише остання квартира повністю влаштовувала подружжя. Вона була простора, світла і з великими вікнами.
– Це дім моєї мрії! – сказала Люда, щойно переступила поріг квартири. – Кажеш, господар готовий її продати нам?
– Так, – кивнув Олег. – Він сказав, що виставить її на продаж за півроку. Якщо ми захочемо, то можемо купити цю квартиру.
– За півроку? – замислилася Люда. – Саме до цього часу ми матимемо потрібну суму. Як гадаєш? Може, візьмемо іпотеку? Скільки можна тягнути?
– Я не проти, – відповів Олег. – Квартира хороша, сучасна. Така, про яку ти завжди мріяла.
– Так! – погодилася Люда. – Я завжди хотіла помешкання з панорамним виглядом. Терпіти не можу всі ці маленькі віконця та шторки. Люблю, коли простір і всюди багато світла!
Домовившись з орендодавцем про покупку, подружжя почало працювати ще старанніше. За півроку вони збиралися оформити іпотеку. Люда і Олег хотіли накопичити якомога більше грошей, щоби щомісячні платежі не були такими величезними.
Саме з цієї причини Людмила і відмовлялася від відпочинку у вихідні. Олег, звичайно, теж старався, але мав адекватного начальника, який ніколи не говорив про звільнення.
Як і домовлялося подружжя, у суботу Олег вирушив до батьків на дачу, а Люда залишилася вдома працювати. Чоловік не став умовляти дружину, щоб та теж поїхала у гості. Він чудово знав, що якщо вона вирішила зробити всі звіти за вихідні, то ніхто не зміг би переконати її кинути цю справу.
Відпочивши на дачі, Олег повернувся додому ближче до вечора.
– Ти навіть не вставала за весь цей час?
– Чому? Вставала, коли доставщик піци у двері дзвонив, – усміхнулася Люда.
– Все, давай, закінчуй. Вже вечір. Іди поїж. Мама там тобі кілька шматочків шашлику передала.
– Так, уже закруглююсь, – відповіла Людмила і нарешті вимкнула комп’ютер. Вона так утомилася, що навіть вечеряти не хотіла. Люда вмилася, лягла в ліжко і одразу заснула.
У неділю подружжя планувало поспати хоча б до одинадцятої, але дзвінок у двері змінив усі їхні плани.
– Ти когось чекаєш? – не розплющуючи очей, спитала Люда в Олега.
– Ні, – пробурчав чоловік. – Не звертай уваги. Спи далі.
Але наполегливий дзвінок так і не дав заснути ні Олегу, ні Людмилі.
– Та кого ж там так рано принесло?! – роздратовано гукнув чоловік. Він підвівся, накинув халат і пішов до дверей. Слідом за ним вирушила і Люда. Жінці теж стало цікаво, хто до них так рвався цього недільного ранку.
Відчинивши двері, подружжя побачило незнайомого чоловіка. Він був у костюмі і тримав у руках розкішний букет червоних троянд.
– Ви хто? – здивовано спитав Олег.
– Я Віктор, а ви хто? – відповів незнайомець.
– Олег.
– Зрозуміло, – сухо сказав Вітя, а потім перевів погляд на Люду і розплився у широкій усмішці. – Привіт, кохана! Ти як? Цей букет тобі. Твої улюблені червоні троянди…
Чоловік зробив крок уперед і простягнув квіти Людмилі. Цей жест був настільки несподіваним, що Олег відкрив рота і з подивом подивився на дружину.
– Кохана?! – округливши очі, сказав він. – Люда, хто це?!
– Я… я… не… не знаю, – дуже нервуючи, відповіла жінка. Вона не стала приймати квіти від незнайомця.
– Це ж я, Віктор! – ще ширше посміхнувся чоловік. – Чому ти вдаєш, що не знаєш мене?
– Я вас справді не знаю! Вперше вас бачу! – вигукнула Люда. Вона відчувала на собі важкий погляд чоловіка і не розуміла, як поводитись у цій ситуації.
– Люда, ти поясниш, що тут відбувається? Хто це такий! – Не витримав Олег.
– Так я уявлення не маю! – Почала виправдовуватися дружина.
– Уявлення не маєш? – здивувавшись, спитав Віктор. – А вчора ти мені казала зовсім інше! Гаразд, якщо не хочеш обговорювати наші стосунки при сторонніх, поговоримо пізніше, після цих слів Вітя поклав букет на тумбочку біля входу, а потім розвернувся і пішов геть від квартири.
Зачинивши двері, Олег обернувся і злісно глянув на Люду.
– То ось чому ти не поїхала зі мною на дачу?! Розважалася тут з якимсь Віктором?!
– Ти що таке говориш?! – не розуміючи, що відбувається, відповіла Людмила. – Я гадки не маю, хто взагалі такий цей Віктор!
– А він тебе добре знає! Навіть твої улюблені квіти приніс! – Олег схопив букет із тумбочки і жбурнув його на підлогу. – Як давно ти крутиш із ним шашні?
– Олег, припини! Я тобі присягаюсь, що вперше бачу цього чоловіка! – Люда теж почала злитися на чоловіка. Їй не подобалася вся ця ситуація. – Якщо не віриш мені, йди й наздожени його. Запитай, звідки він мене знає!
– А ось піду і наздожену, якщо він ще не поїхав! – сердито відповів Олег. Він став на ходу натягувати штани, а потім підійшов до вікна і глянув вниз на подвір’я. – Ти глянь! Твій коханець живе в будинку навпроти. Як зручно ви влаштувалися!
– Що?! – Люда не повірила словам чоловіка і теж підійшла до віконця. Незнайомець справді прямував до сусіднього будинку. Це ще більше здивувало жінку.
– Зараз піду і дізнаюся, де він живе. Якщо раптом зрозумію, що між вами щось було…
– Не кажи нісенітниці! – зупинила Людмила Олега. – Знаєш, я, мабуть, теж піду з тобою. Не хочу, щоб на мене намовляли за моєї відсутності.
Одягнувшись, подружжя вийшли з дому і попрямували до житлової висотки навпроти. Біля під’їзду, до якого увійшов Віктор, сиділи дві бабусі і про щось тихо розмовляли.
– Вибачте, будь ласка, – звернувся Олег до однієї з жінок. – Ви не могли б нам відчинити двері? Нам із дружиною треба потрапити всередину.
– Ми чужим людям не відчиняємо. Якщо ви прийшли до когось у гості, то їм і дзвоніть, – грубо відповіла одна з стареньких.
– У тому й річ, що ми не знаємо, в якій квартирі живе наш приятель. Може, ви підкажете? Кілька хвилин тому він заходив у ці двері. Високий, худорлявий та у діловому костюмі.
– У діловому костюмі? – спохмурніла жінка похилого віку, а потім округлила очі, ніби щось згадала. – А ви до Віктора, чи що?
– Так, так, до Віктора, – кивнув Олег.
– Він ваш друг? – здивовано спитала бабуся. – Дивно. Ніколи не бачила, щоб до цього дивака приходили в гості.
– У сенсі? – перепитала Люда. – Ви щось знаєте?
– А як же! – усміхнулася жінка. – Його весь наш район знає. Іноді Вітя таке витворяє, що волосся на голові ворушиться.
– Він нещодавно приходив до нас, – сказала Люда. – Поводився так, ніби я його знаю. Чомусь квіти приніс і натякнув чоловікові, що я його коханка.
– Коханка? – засміялися обидві бабусі. – Не ти перша, не ти остання. А де ви живете?
– У цьому будинку. На сьомому поверсі, – відповів Олег і кивнув на сусідню висотку.
– Аааа, тоді все зрозуміло, – продовжуючи сміятися, відповіла одна з жінок. – Ви, мабуть, нещодавно переїхали сюди?
– Так, близько місяця тому.
– Тоді раджу придбати штори. Наш Вітя – аматор підглядати за сусідами у бінокль. Спеціально знаходить собі жінку та стежить за нею. Все винюхує, з’ясовує, а потім приходить і заявляє, що він її любив. Фантазер, одним словом! Ті, хто його знають, уже давно звикли до такого. А ось нові парочки можуть і розлучитися через це.
– Серйозно?! – здивувався Олег. – Так, його за це можна до відповідальності притягнути!
– Знаєш, скільки разів сусіди до суду його викликали? – усміхнулася бабуся. – Він же трохи того, навіть довідку має! Що з нього взяти?
– І що, люди просто змирилися?
– Змирилися, а куди подітися? Хтось, правда, не витримав і продав квартиру, а решту – просто шторки почепили.
– Т-а-а-к! Оце так сусіди! – Пробурчав Олег.
Повернувшись додому, Олег вибачився у дружини.
– Вибач, що насварився на тебе. Я навіть не міг подумати, що за нами спостерігають із сусідніх вікон.
– Який жах! – відповіла Люда. – А я іноді й у нижній білизні по дому ходжу. Ось же негідник! І чому його досі в палату не забрали?
– Мабуть, там уже немає місць, – знизав плечима Олег. – Зараз весна. У таких як цей Вітя загострення. Може, поїдемо і таки купимо шторки? – Запропонував чоловік.
– Ну, ні! Тут я більше не житиму. Давай шукати нову квартиру!
– Знову… – з розпачем простяг Олег, але таки погодився з пропозицією дружини.
Людмила була настільки шокована подією, що більше жодного дня не хотіла залишатися в цьому будинку. Вона дуже любила панорамні вікна, але її безпека хвилювала більше.