Людмила цілий день крутилася на кухні. А зараз вона стояла й оцінювала результат своїх старань.
– Так, пироги спекли, – думала вона. – Салат олів’є і оселедець під шубою готові. Нарізки красиво розкладені на листі салату і прикрашені зеленню та оливками. Апетитні соління виклала. У духовці готується гусочка…
Люда все встигла.
– Ще стіл накрити і все! – подумала вона.
Люда проробляла все це купу разів, хоч і не любила застілля. І готувати теж не любила. Але близькі й друзі хвалили її страви, і вона сприймала готування як необхідність.
А смачно виходило, напевно тому, що вона до будь–якої справи звикла ставитися сумлінно. Готувати, значить готувати!
Застілля на свята і дні народження викликали в Люди різні емоції.
Гості за столом посміхаються, розмовляють, жартують, але так і намагаються щось сказати таке якесь єхидне один про одного.
Часто приховано, інколи й напоказ…
– Ой, Людочко! Як ти чудово виглядаєш. Посвіжіла, погарнішала, трошки поповніла, – казала їй Оля, сестра чоловіка, дуже повна пані.
Вона заздрила все життя фігурі Людмили і з радістю констатувала, що Люда додала кілька кілограмів.
Людмила на подібні шпильки не реагувала.
Але сьогоднішнє гуляння було дуже незвичайним. Люда погодилася на це лише після наполегливих прохань чоловіка. Йому дуже хотілося згадати молодість, посидіти за столом із друзями.
– Ти зовсім вже Дмитре, – казала Люда чоловікові. – Ну кому це треба? Вже мало не ціле життя минуло! Ти навряд чи взагалі когось збереш!
– Та я вже з Петром і Віктором домовився у соцмережах. Може й Олексій прийде. Усі з дружинами.
Чоловік хотів відзначити сорокову річницю їхнього весілля, яке практично збіглося із закінченням інституту…
– Чому так все влаштовано? – думала Людмила. – Найкращі, порядні, талановиті не можуть справлятися з цим життям.
Вони опиняються на узбіччі, часто нікому не потрібні.
А керують усім нахабні, які йдуть головами. Мораль та порядність для них не існують. Заповіді Божі – все це не для них!
Може й справді у житті перемагають ті, хто заповіді та правила ігнорують?
Люда часто розмірковувала на цю тему. Є якісь принципи, норми, які не можна порушувати.
Наприклад, їй з дитинства казали, що не можна читати чужі листи.
Вона і зараз не могла подолати цієї заборони. Сьогодні, звісно, йдеться не про листи, а про повідомлення та пошту в телефоні.
Вона ніколи не дивилася без дозволу на телефон чоловіка й дітей. Навіть якщо була така можливість і дуже хотілося.
Це не можна, бо не можна. Ти порушуєш світ іншого, вступаєш на чужу територію…
Але якщо в такий спосіб можеш покращити власний світ?
Наприклад, менше хвилюватися, дізнатися про важливі подробиці.
Але Люда не могла переступити через цю заборону.
А взагалі Людмила своїм життям була задоволена. Вона ніколи не мріяла про нездійсненне і реально оцінювала свої здібності.
Їй здавалося, що життя це гра з нульовою сумою. Виграти більше, аніж ти поставив, в принципі неможливо.
А програють у фіналі усі, залишаючи цей світ…
Жаль тільки, що гра в життя триває недовго. Але її треба гідно дограти, не обманюючи… У цій грі програють у фіналі навіть хитруни…
…Раптом у двері подзвонили. Люда глянула в дзеркальце, провела помадою по губах і вийшла в коридор.
Вона відкрила двері і аж назад відійшла від несподіванки!
– Невже це Віктор?! – думала Люда.
На порозі стояв великий чоловік у дорогих окулярах. Він усміхався всіма своїми білосніжними зубами.
– Віктор! Це ти?! – Дмитро кинувся до нього обійматися.
– Це я, власною персоною! – відповів чоловік.
Кілька хвилин вони плескали один одного по плечах.
Люда порівнювала вигляд худенького хлопця з ластовинням, який навчався з ними в інституті і цього вальяжного мужика. Між цими двома Вікторами не було практично нічого спільного. Можливо, іскорки в очах, чи трохи дитяча посмішка…
– Ой! Я вам тут дещо приніс! – сказав Віктор і дістав з пакета біленьку…
Незабаром прийшли й інші гості. Всі розмістилися за столом.
Без кінця лунало:
– А пам’ятаєш? А пам’ятаєш?
– А пам’ятаєш, Дмитре, як ти робив стійку на паркані у Олексія на дачі? Ти тоді опинився прямо у кропиві…
Люда добре пам’ятала цей день. Саме тоді Дмитро зробив їй пропозицію.
Це було без обручки і без ставання на коліно. Але це було щиро. І Люда прийняла його пропозицію. Чи кохала вона його? Тоді їй здавалося, що кохала.
А після весілля вона це питання собі просто не ставила. У неї був чоловік, і цим все сказано.
Шлюбом вона була задоволена. У них уже виросли діти і підростають онуки. Вона просто не могла уявити інше життя.
Точніше, не те щоб не могла… Іноді вона думала, що було б якби…
Але вона змушувала себе зупиняти ці думки. Безглуздо згадувати минуле. Все одно нічого не зміниш.
З роками спогади перестали їй підкорятися. Вони приходили в самі незручні моменти.
Може, це були послання з якогось іншого світу, де вона не прийняла пропозиції Дмитра, а вийшла заміж за іншого?
– А пам’ятаєш Марічко, як ти таксі тоді зупиняла на дорозі?
Марія була перша красуня в інституті. Дівчата тоді постійно обговорювали її численні романи.
Перед нею не могли встояти ані студенти чоловічої статі, ані викладачі. Одягалася вона – усім на заздрість.
Ніхто не знав, як вона дістає такі гарні речі. Вона і зараз виглядала шалено. Струнка, доглянута жінка, готова до нових пригод…
А цей випадок із таксі Люда добре пам’ятала. Було вже пізно, міський транспорт не ходив, а машини, що проїжджали повз, не зупинялися.
Тоді Марія вийшла на проїжджу частину і почала зупиняти таксі ногою. Всі сміялися, що з таксистів мало не черга вишикувалась…
…Зараз, як Люда знала, Марія жила сама. Чоловіків вона мала багато, а дітей Бог не дав. Марія, щоправда, казала, що сама не хотіла, але в це погано вірилося…
…Людмила не брала участі у спільній розмові. Вона дивилася на людей за столом.
Пройшла майже ціла вічність. У кожного з них у житті всяке бувало. Вони постаріли. А той, кого Люда найбільше хотіла бачити, назавжди залишився молодим.
Сашко був найталановитішим із їхньої групи.
Він Люді подобався і він до неї залицявся. Вони навіть цілувалися. Але красуня Марія не могла припустити, що Сашко, такий талановитий і розумний, звертав увагу на кого–небудь, окрім неї.
Абсолютно банальна історія. Згадувати про це не хотілося. Про цей все кажуть в народі – «відбила мужика».
А Сашко слухняно погодився… Вони з Марією одружилися. Але з наукою у талановитого Сашка не залагодилося, і Марія з ним незабаром розлучилася…
Він знаходив втіху в біленькій і незабаром його не стало… Йому й сорока ще не було…
– Чи могла я допомогти йому? – часто думала Люда, але відповіді не шукала.
А зараз наважилася спитати:
– Марічко, а скажи, ти знаєш, як Сашка не стало?
– Знаю, звісно. Він до мене тоді приперся, говорив щось про кохання, але я його виставила і двері зачинили. Він пішов, був мороз тоді. Знайшли його на подвірʼї зранку…
– Чому ти його не пустила? Він був веселий?
– Та ні… Нормальний прийшов. Казав, що не гульбанить більше…
– Ну, а ти?
– Та нащо він мені потрібен?! Порожнє місце! Щодо допомоги, то ти Людо у нас завжди була до такого. А я не люблю зайвих труднощів…
…Люда намагалася нікого не осуджувати. Напевно, це важко розмовляти з колишнім чоловіком. Марія навела б мільйон причин, чому вона виставила його за двері.
– У людини завжди працюють захисні механізми. У середині себе кожен завжди знаходить собі виправдання, – думала Людмила…
…Гості вже були приємно розслаблені. Вони співали за столом пісні, як і сорок років тому.
Збоку це виглядало дуже кумедно. Сиві дідки співали про кохання…
У цьому співі була туга за минулим життям, але іноді здавалося, що не все ще втрачено.
Є діти, онуки. Щоправда, не у всіх. Кому що дісталося у житті, це вирішував Бог. А як то кажуть, у Бога добавки не просять…
Люда дивилася на веселих мужичків і думала, що завтра вона обов’язково сходить на цвинтар до Сашка.
А може, він побачить її…