Людмила Романівна відкрила гаманець, вирішивши перерахувати гроші, що залишилися з пенсії. Не густо. А якщо точніше, то зовсім сумно. Пару тисяч, і якось на них тиждень прожити треба. Продуктів майже не залишилося, і так Людмила Романівна заощаджувала, як могла. А ще пігулки від тиску купити потрібно, без них ніяк. Минулого разу пропустила кілька днів, а потім швидку викликала, думала, що на цьому світі залишилася.
Можна, звичайно, звернутися до сина, але не хочеться. У нього теж зараз проблеми з грошима, на дітей багато йде. Звичайно, він дасть, але Людмила Романівна на старості років не хотіла виглядати жебрачкою. Соромно їй було просити, та й сина не хотілося турбувати.
Людмила Романівна зітхнула. Був запасний план на такий випадок, але сподівалася вона, що не дійде до нього. Потрібно було б продовжувати працювати, та ось важко. З ногами проблеми, та й цей тиск! Думала, що зможе на пенсію прожити, але це дуже складно. А на роботу зовсім не хочеться йти.
Квартира у Людмили Романівни була великою, трикімнатною. Так вийшло, дякую покійному чоловікові. Його батьків ще квартира. А дісталася вона зрештою Людмилі Романівні. Батьків чоловіка не стало давно, старший брат чоловіка поїхав закордон, молодшої сестри теж не стало. Ніхто більше на неї не претендувала. Стала вона лише квартирою її чоловіка, а потім Людмилі Романівні дісталася.
Хотіла вона її розміняти, щоби синові був якийсь старт у житті, але він не дозволив. Сказав, що купить сам, а ця нехай онукам дістанеться.
І ось живе Людмила Романівна у таких хоромах, платить великі гроші за комунальні послуги, а радості жодної. Натомість є можливість заробити.
Не вміла Людмила Романівна добре користуватися інтернетом. Та й пройдисвітів боялася. Їй здавалося, що всі ці пройдисвіти лише й чекають, коли Людмила Романівна щось опублікує. Не дай боже, ще й квартири позбудеться.
Тому вирішила вона діяти по-старому. Написала від руки штук десять оголошень «Здається кімната» та розклеїла їх найближчими під’їздами.
Чомусь Людмила Романівна вирішила одразу вказати адресу, за якою та сама кімната здається. Мабуть, переживала через цих самих пройдисвітів вказувати свій номер телефону, їй це здавалося небезпечним. Зателефонує хтось, а в неї гроші спишуть. Нехай краще одразу приходять.
Першого дня була тиша. Людмила Романівна навіть засумувала. Сподівалася вона, що з’явиться в неї тиха сусідка та й гроші разом з нею з’являться. А вечорами вони будуть пити чай, адже Людмила Романівна все одно залишиться господаркою і пригощатиме своїх гостей.
А на другий вечір пролунав дзвінок у двері. Людмила Романівна навіть якось не чекала, заметушилась. А коли відкрила, одразу відскочила назад.
На порозі стояв чоловік метра два на зріст. З бородою та рюкзаком. І вигляд його був жахливим.
– Здрастуйте, – пробасив він, – ви кімнату здаєте?
Людмилі Романівні хотілося обманути, що вона вже знайшла мешканця. Та язик не повернувся. Не любила вона обманювати.
– Я, – тихо відповіла вона.
– Мене Федір звуть, куди я можу пройти?
– Людмила Романівна… – розгублено представилася жінка.
Вона за інерцією вказала на ту саму кімнату, яку збиралася здавати. Людмила Романівна в ній прибрала, навіть нові фіранки почепила. Тиск відразу підскочив, поки вішала, але вона була задоволена своєю роботою.
Але такому мешканцю напевно начхатиме на фіранки. Але не це головне: Людмила Романівна просто боялася його.
Федір роззувся в коридорі, акуратно поставивши свої черевики. А потім пройшов слідом за господаркою.
– Гарна кімната, мені підходить, – посміхнувся він. – Ну що, домовимось із вами?
Людмила Романівна мовчала. Не знала, як відмовити тактовно. А чоловік, бачачи, що вона засумнівалася, заговорив:
– Ви не думайте, я платитиму справно. Гостей водити не стану, та й нема кого мені водити! Чистоту підтримуватиму, ви не сумнівайтеся. І якщо що треба буде, обов’язково допоможу.
– Я просто шукала якусь дівчину собі в сусідки, – тихо промовила Людмила Романівна.
Чоловік зітхнув.
– Я розумію. Мені вже багато хто відмовив… І я маю сказати, що в минулому у мене були проблеми… З законом. Але ви не хвилюйтеся, нічого поганого! – побачивши, як злякалася господиня, поспішив її заспокоїти Федір. – Заступився за дівчину, до якої докопалися, якісь негідники. А вони потім на мене заяву написали. От мені і дали термін. Сам собі життя зіпсував.
Федір сумно хмикнув, мабуть, згадуючи той час.
– А тепер ось, пристойне житло знайти не можу. Батьки мене бачити не хочуть, друзі теж випарувалися… Роботу хоч знайшов, тяжка фізично, але оплачується добре. Так що, не сумнівайтеся, платитиму!
З одного боку, Людмилі Романівні було шкода цього Федора, звісно, якщо він каже правду. А з іншого, страшно…
– А що ж батьки вас не прийняли? – наважилася вона спитати. – Ви ж за дівчину заступилися.
– Інтелігенти вони в мене… Сором для їхньої родини, що син термін мав. Ніхто ж не розбиратиметься в причинах, от і не хочуть вони бачити мене. Мовляв, не зрозуміють оточуючі, що такого сина назад до родини приймуть.
Федір так сумно це розповідав, що в Людмили Романівни навіть перейнялася. Неважливо, що зробив би її син, вона завжди його прийняла б і підбадьорила.
– Ну що? Якщо відмовите, я зрозумію.
– Добре, живіть, – на свій страх та ризик погодилася Людмила Романівна. – Суму ви знаєте, на місяць наперед оплата.
– Дякую, – широко посміхнувся він, а потім поліз у кишеню.
Віддавши потрібну суму, Федір знову посміхнувся до господині.
– Я вам так вдячний. А то до цього жив в одній кімнаті, але там сусіди погані були. Постійні сварки, гулянки. Думав, не дай боже, що станеться, на мене ж подумають. Кого звинуватити, як не того, хто вже мав термін. І ось увесь цей час на підприємстві ночував, де працюю. Але мені вже натякати стали, що це не справа. Ішов якраз повз ваш будинок і оголошення побачив. Наче сама доля нас звела.
Людмила Романівна посперечалася б із цим, але вирішила нічого не говорити.
Федір зачинився у кімнаті, а жінка пішла на кухню. Треба б вечерю приготувати, абстрагуватися. Запізно подумала, що навіть документи не перевірила у чоловіка, може він про все обманув. Все ж таки ніколи Людмила Романівна не займалася цим, от і розгубилася.
Але Федір незабаром підійшов до неї і показав паспорт.
– Можу копію зробити.
Людмила Романівна все вивчила, переписала дані та сказала, що копія не потрібна.
– Ви вечерятимете? – Запитала вона у нового мешканця.
– Ой якось незручно. Я ж жодних продуктів не купив.
– Ну, вже вечерею я вас нагодую. Сідайте.
Розпочалася розмова. Федір виявився чудовим співрозмовником. Людмила Романівна розповіла йому, що грошей не вистачає, і вирішила кімнату здавати.
– А що ж, у вас дітей немає? Допомогти не можуть?
– Є син, але він живе в іншому місті, та й у самого із фінансами туго зараз. Ні, не хочу я до нього в кишеню лізти.
– Зрозуміло, – простяг Федір, похитавши головою. Явно не погоджуючись. – А я дивлюся, у вас всі двері кухонних шаф розбовталися. Давайте я підкручу.
– Правда? Було б чудово!
Цього ж дня Федір полагодив усі шафи, поміняв лампочку в коморі, до якої у Людмили Романівни руки не доходили. А жінка його ще й пиріжками нагодувала. Хотілося якось віддячити.
Першу ніч Людмила Романівна спала погано. Все ж таки переживала, хоча Федір зі спілкування їй здався приємною людиною.
Але все пройшло добре. Уранці він пішов на роботу і до самого вечора його не було. А коли повернувся, приніс цілі пакунки продуктів.
– Ось, щоб не бути дармоїдом, – засміявся він, але одразу сам себе поправив, – ви не думайте, я не прошу мене годувати. Але продукти всі на нас двох узяв, беріть, що треба.
– А мені й не складно, – махнула рукою Людмила Романівна. – Що на мене одну готувати, що на двох – за часом те саме.
За перший тиждень, що жив Федір, він полагодив усе, що зміг. Навіть змішувач у ванній кімнаті поміняв і грошей за нього не взяв.
– Я ж теж ним користуватимуся, нічого не треба! – Відмовлявся він.
Невдовзі цікава сусідка помітила, що у Людмили Романівни хтось живе. І під приводом взяти в борг склянку цукру, почала випитувати. А Людмила Романівна розповіла все як є. А що тут ховати? Так, здає кімнату, так, чоловікові. Але він їй дуже помагає.
– І не боїшся? – Запитала Ганна Григорівна. – Знаєш, скільки зараз усіляких негідників розвелося?
– Та який він негідник? Все мені полагодив, продуктів накупив, ще й гроші платить.
– Ну, не знаю, – заздрісно простягла сусідка. .
Людмила Романівна все розповіла, але Ганна Григорівна все одно жахнулася.
– Не діло це! Перепише свою квартиру на себе!
– Та як же він це без моєї згоди зробить?
– Переконає тебе, і ти все підпишеш! А потім і не довести!
– Та ну тебе, – відмахнулася жінка, – йди вже, печи свій пиріг.
Але Ганна Григорівна так все залишати не збиралася. Подзвонила синові Людмили Романівни, і той одразу передзвонив матері.
– Мамо ти що надумала? Прйдисвітів всяких у дім пускати!
Людмила Романівна намагалася все пояснити синові, та той і слухати не хотів. І цю розмова, на жаль, застав Федір.
– Мабуть, мені шукати щось інше треба, – сумно промовив він.
Людмила Романівна спочатку хотіла піти на поводу у сина, а потім раптом замислилась. Сина вона хоч і дуже любила, але він сам жодного разу не спитав, як там мама поживає. Тільки скаржиться, що йому тяжко. А тут раптом схаменувся. Та й приїжджає він рідко, а коли й приїжджає, то нічим не допомагає. А Федір за тиждень уже стільки для неї зробив. Ну ні, не стане вона його виганяти!
– Ні, Федоре, залишайся. Із сином розберуся. Зрештою, я тут господиня!
Син приїхав через два дні, хотів особисто з мамою поговорити та Федіра побачити. Вони про щось довго говорили на кухні, Людмила Романівна навіть нервувати стала. Але вирішила, що наполягатиме на своєму – Федір чудовий мешканець!
Але син наче заспокоївся.
– Гаразд, мамо. Але, якщо що, ти дзвони.
– Не хвилюйтеся, – сказав Федір, – я вашу маму не ображу.
Федір жив у Людмили Романівни цілий рік. Вони дуже зблизилися, Федір став їй майже сином. Він і допомагав, і розмовляв із жінкою. Гроші платив справно, ще й купував щось постійно. Федір не гульбанив, працював, не покладаючи рук. І, не дивно, що все ж таки знайшов собі наречену.
Дівчинка теж сподобалася Людмилі Романівні, але вона розуміла, що невдовзі її сусід її покине. Так і сталося.
Вона мало не плакала, коли Федір з’їжджав. Він винайняв їм із майбутньою дружиною квартиру, хоч Людмила Романівна і пропонувала і її сюди привести. Але Федір сказав, що це неправильно. Що він, як чоловік, має створити найкращі умови для своєї майбутньої дружини.
– Та ви не хвилюйтеся, ми вас відвідуватимемо, – усміхнувся він, зібравши речі. – І на вечерю іноді приходитиму, якщо ви не проти.
– Та я тільки за, не забувай уже про мене!
Федір не обманув. Він так і відвідував Людмилу Романівну. А потім у нього з’явився малюк, який став жінку називати бабусею.
Більше мешканців вона не пускала. Розуміла, що такого, як Федір, не буде, а з іншими не факт, що уживеться. Та й у сина справи пішли вгору, він став надсилати матері гроші. Боявся, що трапиться хтось поганий, краще він сам платитиме.
Та й Федір ніколи не заходив із порожніми руками, завжди цілі пакети їжі притягував. А ще постійно чимось помагав.
І Людмила Романівна постійно думала, якого доброго сина втратила батьки Федора. Він чудова людина, відповідальний чоловік і, головне, дуже добра людина. І вона була дуже рада, що Федір з’явився у її житті. Можна сказати, вона знайшла другого сина.