Люда з дитинства була непоказна дівчина.
Вона була невисока, але при цьому червонощока і широкоплеча.
Будучи маленькою, Люда про свою зовнішність не замислювалася, але як підросла, то стала помічати, що разюче відрізняється від подружок, які виросли і розквітли.
Люда намагалася дізнатися у матері, чому в неї, красивої і статної жінки, народилася вона, така яка вона є, але мати цих розмов не любила і намагалася всіляко їх уникати.
Люда підозрювала, що у всій її непоказності винен її рідний батько, якого вона ніколи не бачила, але часто про нього чула.
Особливо від своєї бабусі, яка могла годинами розповідати про те, яким поганим був Борис, батько Люди, і як добре, що зараз його в їхньому житті немає.
Люда, як підросла, все намагалася дізнатися, де ж зараз цей Борис, але й мати, і бабуся свято зберігали цю таємницю.
Люда і не пам’ятала скільки сліз вона пролила через свою зовнішність, але коли їй виповнилось сімнадцять, вона просто махнула на це рукою й змирилася.
Вчитися Люда пішла в технікум, а після закінчення повернулася до свого села, розуміючи, що жодних перспектив у місті вона не має.
Вийшло так, що на той час не стало її бабусі, а мама знайшла людину з якою вирішила будувати своє подальше життя.
Дивлячись на це, Люда вирішила, що матері заважати не буде, тому оселилася в будинку бабусі, який, до речі, був не великим, але ще досить міцним.
Звичайно, у будинку були мінуси. Був дах, що протікав, і старий, похилений паркан, але Люда не впадала у відчай.
Вирішила, що руки їй дані не тільки, щоб картоплю чистити, і сама сміливо полізла лагодити старий дах.
Спочатку, виходило погано, але трохи згодом, Люда все ж таки пристосувалася і справи пішли досить добре.
Чи то Люда надто повірила у свої сили, чи то перестаралася, але раптом щось пішло не так, і Люда опинилася внизу…
Люди зрозуміла, що щось з ногою.
Якось підвівшись, Люда по стінці попленталась в хату.
Там дійшла до дивану і без сил сіла на нього і заснула.
Прокинулася Люда важко. Їй здавалося, що все… Життя закінчено… Але, мабуть, у долі на Люду були зовсім інші плани, бо незабаром до неї в гості зайшла подруга, яка відвідувала її вкрай рідко.
Саме вона викликала швидку і збігала до її матері, яка знати не знала про те, що сталося.
У лікарні Люда провела досить багато часу, а після повернення вирішила, що ризикувати більше не буде і для ремонту даху знайде когось більш обізнаного в цьому питанні.
Вибір Люди зупинився на Василеві, чоловіку спокійному, але який любив погульбанити.
Люда знайшла Василя і обговорила з ним усі нюанси. Результати переговорів та сума винагороди за майбутню роботу її цілком задовольнили.
Роботу вирішено було розпочати одразу з наступного дня, тому що наближався сезон дощів, а «плавати» у власній хаті Люді не дуже й хотілося.
Чесно сказати, Люда переживала, що Василь буде гульбанити і їй доведеться шукати для роботи когось іншого, але у призначений день Василь, таки з’явився до Люди.
Роботу чоловік почав хвацько. Люді залишалося тільки дивитись і дивуватися, яким рукастим виявився начебто гулящий чоловік.
Поки Василь працював, Люда приготувала нехитрий обід.
Як тільки стіл був накритий вона покликала Василя до столу, але той, пославшись на те, що роботи залишилося не так багато, відмовився.
Люду це трохи образило. Вона вирішила, що навіть той нещасний Василь вважає її недоречною. Однак приблизно через годину Василь зліз з даху, вмився і зайшов у хату.
Люда зраділа. Їй хотілося хоч комусь показати те, що вона, незважаючи на зовнішність, дуже хороша господиня.
І нехай цим кимось був лише Василь, це Люду не зупиняло.
З того, як Василь наминав приготовлений Людою обід, вона зрозуміла, що старалася не даремно і, треба сказати, їй це дуже сподобалося.
Пообідавши, Василь вирушив доробляти роботу, якої залишилося зовсім небагато, а Люда взялася за приготування вечері, якою хотіла, крім грошової подяки, віддячити Василю за виконану роботу.
Так як Люда задумала дуже непросту страву, вся її увага була прикута до неї, тому вона не відразу зрозуміла, що трапилося.
Отямилась вона тільки тоді, коли вийшла на вулицю і почула якийсь звук, що долинав з–за хати.
Люда зайшла за кут і ахнула від несподіванки.
Вона очікувала побачити будь–що, але тільки не те, що побачила.
Рівно на тому самому місці, де зовсім недавно була вона, лежав Василь.
Люда кинулася до Василя.
– Васильку! Ну як так?! – метушилася вона навколо Василя.
– Не знаю, Людо, – промовив Василь. – До борщу твого поспішав. Ох…
Люда глянула на Василя, а за хвилину вже бігла до сусідки, щоб викликати швидку…
Василя забрали в лікарню.
Люда, після цього, почувала себе дуже недобре. Їй здавалося, що це вона винна в тому, що сталося.
Щоб хоч якось загладити провину перед Василем, вона зібрала якусь їжу і поїхала до нього в лікарню.
Як виявилося, Василя Люда зовсім ні в чому не звинувачував.
Він був досить веселий і до всього, що сталося, ставився з гумором.
Тепер Люда відвідувала Василя майже кожен день і, на превеликий подив, зрозуміла, що дуже до нього прив’язалася.
Однак, пам’ятаючи про свої недоліки, Люда жодних надій не плекала. Передбачала, що швидше за все, Василь про неї забуде, як тільки випишеться з лікарні.
Проте, на повне здивування Люди, Василь одразу після виписки, прийшов до неї.
– Треба б тобі паркан підлагодити, – шмигнув носом Василь. – Взагалі, незручно мені… Тож віддячу хоч так…
Люда збентежилась, але допомогу чоловіка прийняла з радістю.
З того дня Василь став частим гостем у домі Люди, а незабаром селом пішла чутка, що вони стали жити разом.
Втім, це були зовсім не плітки! Василь справді запропонував Люді вийти за нього заміж, і вона з радістю погодилася…
Що тільки тоді люди не говорили!
Але помилялися…
Люда й Василь стали чудовою родиною. Василь влаштувався на постійну роботу і гульбанив тепер дуже рідко і зовсім небагато.
Через кілька років у їхній родині трапилося поповнення. Люда народила доньку.
Та таку ладненьку!
Іноді, дивлячись на доньку, Люда думала про те, що немовлям Бог винагородив її за всі її переживання.
Якось Люда спитала у Василя.
– Васильку, чуєш? От скажи? Як ти мене таку полюбив?
Василько здивовано глянув на дружину.
– Яку таку?
– Ну… Не дуже гарну…
Василь посміхнувся і обійняв дружину.
– Нісенітниці ти говориш, Людо! Для мене ти найкрасивіший і найкращий на світі! І взагалі… Дуже навіть ти, Людо, красива! Я б негарну не полюбив…
Люда від щастя готова була заплакати, але стрималася і просто обійняла чоловіка.
Тепер Люда точно знала, що щастя зовсім не в красі.
Щастя – це улюблена сім’я, яка любить тебе такою, якою ти є, незважаючи на всі твої недоліки!