З Таїсією Ігорівною Люда познайомилася у поїзді. Вони їхали в одному купе, вона поверталася з відрядження, а ця літня жінка, як потім з’ясувалося, їхала від своєї племінниці, у якої буда на п’ятдесятирічному ювілеї.
Вони займали дві нижні полиці, а на верхніх розташувалася молода пара: галасливий чоловік і примхлива дівчина. Вони постійно про щось говорили, часом сперечалися, а потім почали розгадувати кросворд.
Люда читала книгу, а літня жінка, закутавшись красивою в’язаною шаллю, просто дивилася у вікно, милувалася краєвидом. Поїздка була денною, ночувати у поїзді не доведеться. Вранці сіли на станції відправлення, увечері вже прибудуть на свою.
Людмила поглядала на сусідку навпроти, хотіла заговорити, але та вже прикрила повіки, затишно примостившись біля стіни і, схоже, спала.
Раптом почувся голос зверху:
– Столиця Нікарагуа, 7 літер!
– Легше там нічого немає? Що це за «нікарагуа» така? – обурилася дівчина.
– А я звідки знаю, країна якась…
– Держава в Центральній Америці, – несподівано відповіла літня жінка віку. – Столиця Манаґуа.
Дівчина пирхнула, а хлопець нахилився вниз і запитав із легким викликом:
– Ви, бабусю, як знаєте? Ходяча енциклопедія?
Жінка подивилася на нього з жалем, але все ж відповіла:
– Географію у школі викладала.
– Ой, Едику, та дай ти її спокій, – голосно сказала дівчина, і хлопець, щось пробурмотівши, зник з поля зору.
Люда посміхнулася і запропонувала жінці випити чаю.
– А в мене свій, племінниця заварила. Будете? – охоче відповіла сусідка.
Вона дістала термос, розлила чай, купе наповнилося якимось приємним ароматом. Люда витягла з сумки приготовані в дорогу лимонні кекси, і вони взялися до чаювання.
Розговорилися, познайомились. Таїсія Ігорівна розповіла про свою племінницю, про ювілей і побіжно сказала:
– Майже тридцять років минуло, як я справляла свій п’ятдесятирічний ювілей. Навіть не віриться. Наче п’ять років тому це було.
І Людмила здивувалася, як чудово виглядає ця жінка у свої поважні роки. Красива сивина, розумний погляд, навіть зморшки і ті, здавалося, облагороджували її усміхнене обличчя.
Вона буквально милувалась нею, а слухати цю жінку було одне задоволення: правильна мова начитаної людини. Навіть балакуча парочка притихла нагорі.
Після прибуття до пункту призначення Люда запропонувала взяти таксі та довезти спочатку Таїсію Ігорівну до будинку, а потім і вона поїде до себе. Це було вдале рішення, якраз усім по дорозі, і жінка погодилася.
Під час розставання вона попросила Люду не губитися, подзвонити їй і приходити будь-коли. Номер своєї квартири назвала, і вони розійшлися.
Ну чому деякі люди якось одразу западають у душу? Людмилі дуже сподобалася ця жінка, і вона вирішила не втрачати зв’язку, а можливо, й допомогти чимось. Вік все-таки солідний, а живе Таїсія одна.
І вона почала відвідувати її. Виявилося, що чоловіка немає вже п’ять років, а єдина донька працює в університеті, мріє про викладацьку кар’єру, оскільки сама закінчила цей університет.
– Розумниця вона в мене. Заміж вийшла нещодавно вдруге. Дзвонить часто, а приїжджає рідко. Я сумую, Людочко, але вигляду не показую.
Люда попросила Таїсію Ігорівну розповісти про себе, про своє життя. Їй було все цікаво! Хотілося в такому віці дуже бути схожою на неї, чисту, акуратну, якусь навіть незвичайну жінку, яку язик не повертався назвати старенькою.
І вона розповідала, як навчалася, працювала, як заміж вийшла, народила дочку. Яке прекрасне життя вони прожили із чоловіком. А зараз…
– Зараз я залишилася одна, але прийняла це послання долі з розумінням. І в думках не було, щоб тримати дочку біля себе. Вона там щаслива. Знаю, що спитаєте, чи не кликала вона мене до себе. Лукавити не буду: ні, не кликала. Просто знає, що я не поїду. Старі дерева не люблять, коли їх пересаджують. Тому я живу тут, де мені добре та затишно.
Кожен день Таїсія починала із чистого аркуша. Вона готувала собі сніданок і варила в начищеній мідній турці свіжозмелену каву. Пила не міцну і з молоком. Так, від деяких звичок довелося відмовитися.
Потім вона збиралася поволі, одягалася за погодою, ретельно оглядала себе в дзеркалі і виходила на вулицю. Пів години ходьби в парку. Ці прогулянки були своєрідним ритуалом і надавали жінці життєвих сил.
– Якщо погода погана, і я не йду до парку, я весь день почуваюся засмученою й слабою, вірите? Мені потрібне це повітря, ця краса. Вони наповнюють мене життєдайним соком! – говорила Таїсія Ігорівна, а Люда дивилася на неї і слухала кожне слово.
До полудня Таїсія поверталася додому, а дорогою заходила в магазин напівфабрикатів і купувала собі щось на обід. Їла вона дуже мало, а улюбленим перекусом був чай з варенням і маленька канапка із маслом.
Увечері допізна любила сидіти у затишному кріслі під торшером, читаючи щось за настроєм. Телевізор дивилася мало, в основному передачі про подорожі, про дивовижні куточки світу, красу природи.
А ночами їй снилися дивовижні сни! Вона часто бачила себе молодою та навіть дівчинкою. Ніби вона біжить сонячним лугом, кругом квіти, метелики пурхають. А там, попереду на неї чекає мама. Тая біжить назустріч і мріє, щоб мама обійняла її…
– Але тут я зазвичай прокидаюся, так і не добігши до неї. Рано мені ще до неї, значить, – задумливо каже Таїсія, посміхається і відразу просить: – Розкажіть мені про себе, Людо.
Але розповідати Людмилі не було чого. З чоловіком давно розлучені дітей немає. Від туги та самотності рятує робота з частими відрядженнями. Щоправда, намітилося тут начебто одне непогане знайомство. Саме в останній діловій поїздці їй представили нового співробітника їхньої фірми-постачальника.
– Ну це поки що й усе. Він мене на вечерю запросив перед від’їздом. Наступного дня провів на вокзал. Пам’ятаєте, він ще купе зайшов зі мною.
– Так-так-так, пригадую. Приємний чоловік. Що ж, час покаже. Якщо ваше, від вас не втече, згадайте моє слово, – по-доброму сказала Таїсія.
Так вони й спілкувалися. Щонайменше раз на тиждень Люда намагалася приходити до Таїсії Ігорівни і обов’язково не з порожніми руками: то до чаю щось принесе, то цікавий журнал про подорожі, то просто букетик квітів.
Жінка все приймала з вдячністю і намагалася пригостити свою гостю. Якось Люда попередила, що наступного тижня не з’явиться, бо знову їде, на що Таїсія сказала їй:
– Я чекатиму, Людочко. Знаєш, ти найкраще з того, що подарувало мені життя під кінець!
Поки Людмили не було, жінка так і продовжувала свої прогулянки в парку і одного прекрасного дня побачила там кішку. Спершу не звернула на неї уваги, але потім зустріла знову і нарешті зрозуміла, що її хтось підгодовує. Під кущем стояла погнута алюмінієва миска з котячим кормом і скляна миска з водою.
Кішка викликала жалість, кудлата, недоглянута, із зацькованим поглядом. Таїсія теж почала носити їй їжу. Запитала у магазині, чим годувати, їй докладно розповіли про пакетики з кормом. Купила один, кішка з’їла за хвилину.
– Як я тебе розумію, – казала вона їй, сидячи на лавці поряд із кущем, під яким та їла. – Самотність – це ще те задоволення. Але й до неї звикаєш, повір мені.
І цієї ж ночі сталася велика гроза. Оглушливі гуркіт грому, спалахи блискавок, важкі темні хмари робили небо непроглядним. Таїсія прокинулася і насамперед подумала про кішку. Як вона там, бідолаха? Адже боїться, напевно, одна в парку серед цієї стихії.
І ледве дочекавшись ранку, одягла дощовик, взяла стару куртку дочки і пішла в парк. Але кішки на місці не було. Жінка повільно обійшла все навколо і, неабияк втомившись, сіла на мокру лавку біля знайомого куща. Незабаром і кішка прибігла звідкись і подивилася на неї своїми янтарними очима.
І як її взяти? Чи піде вона в руки, вся така мокра, брудна, злякана. Таїсія дістала з кишені котячі ласощі, тонку ковбаску, і простягла їй. Та підійшла і почала наминати частування. Тоді вона і спромоглася, прикрила її курткою і, спритно, взяла на руки.
Кішка виявилася важкуватою для літньої жінки. Спочатку намагалася втекти, а потім, пригрівшись, заспокоїлася. Так і дійшли до хати. Вимити її виявилося тим ще випробуванням, після чого кішка втекла за крісло.
Таїсія не чіпала її. Нехай освоїться. Трохи пізніше принесла в кімнату блюдечко з їжею, і кішечка нарешті вийшла зі свого укриття.
Коли Люда з’явилася знову після своєї поїздки з пакетом усіляких смаколиків, вона здивувалася. По квартирі ходила пухнаста красуня з гордим та незалежним виглядом переможниці. Таїсія Ігорівна розповіла всю історію від початку до кінця, а Людмила подумала: чи змогла б вона так?
– Значить, у вас тепер подружка з’явилася, – сказала вона, сміючись.
– Не дуже вона ручна і ласкава, Людо. Її звуть Іскра. Часом хочу взяти її на руки, не дається. А іноді сама застрибує на коліна ні з того, ні з сього. Але я вже встигла звикнути і до неї, і її характеру.
Вечорами Таїсія частенько читала вголос свої улюблені романи, а кішка лежала на дивані й уважно слухала, зручно вмостившись на оксамитовій подушечці.
Потім вони вирушали спати. Кішка мала свій затишний куточок, який Таїсія зробила зі старенького пледа.
Пізніше Людмила купила для неї зручне м’яке гніздечко, і кішка перестала різко виляти хвостом при її появі, що видавало явне невдоволення від приходу гості.
Після подарунка змирилася нарешті. Навіть дала себе на руках потримати.
Ця пара викликала у Людмили почуття якогось спокою. У Таїсії їй завжди були раді, вона була там своя. І роман, що планувався, з Андрієм, новим колегою з фірми-постачальника теж вселяв надію, що на неї не чекає самотність.
Цим вона якось поділилася з Таїсією, і радості не було меж. Обійняла і побажала удачі. А об ноги Люди терлася Іскара, ніби щось розуміла.
Увечері Таїсія Ігорівна пішла провести Люду до зупинки. Погода була по-весняному тепла, приємне повітря з легким вітерцем. Вони йшли під руку і говорили про щось добре.
Люда сіла у напівпорожню маршрутку і довго дивилася у вікно на тендітну фігурку жінки у фетровому капелюшку та бежевому плащі. Вона махала їй услід, а Людмила молилася про те, щоб життя тривало і не обтяжувало цю жінку жодними потрясіннями якомога довше.
Таїсії Ігорівні зараз 88 років. Дочка приїжджає частіше, у неї вже двоє дорослих дочок. Іноді і з онуками. Ну а Людмила зі своїм Андрієм також часті, якщо не сказати постійні гості.
Ще до весілля Андрій став кликати Людмилу переїхати до свого міста, але вона категорично відмовилася через Таїсію.
Тоді він ухвалив рішення і переїхав до неї. І не шкодує, працюють разом тепер. Синові у них п’ятий рік.
Радість Таїсії. Він народився саме тоді, коли загальна улюблениця Іскра «пішла на веселку».
Поки що все добре. Літня, а точніше жінка, яка пожила довге й цікаве життя, під наглядом. Самотньою себе не почуває. А у Людмили живий приклад перед очима – як треба вміти любити життя! І як прожити його так, щоб нікому не бути тягарем, а лише приємним у спілкуванні, дуже душевним старшим другом. Та й просто чудовою жінкою…