– Тихіше! – Микола притримав вхідні двері. – Я вибачення прийшов просити!
– А що сталося? Десь стадо мамонтів із лісу вийшло? – недовірливо спитала Люда.
– Жартуєш? – про всяк випадок, посміхнувшись, спитав Микола.
– Ага! Щоразу, коли колишнього чоловіка бачу, так і тягне пожартувати! – сказала з іронією Люда.
– Ну, зрозуміло, – понуро сказав Микола. – А я ж із чистим серцем прийшов! Щиро пробачення хочу просити!
– Краще б ти так жив, – зауважила Люда. – Щиро і з чистим серцем!
– Людо, ти, звісно, права, але зараз про це навіщо? – Микола похитав головою. – Я все усвідомив! Серйозно! От хочу перед тобою вибачитися! Розумієш, треба воно мені!
– Три роки було не треба, а тут раптом знадобилося! – Люда посміхнулася.
– Може, ти й не віриш, а я закон бумерангу на своїй… Шиї випробував! І от розумію, що найбільше перед тобою я винуватий!
А якщо я вибачення попрошу, тоді там, – він кивнув нагору. – Може пожаліють мене!
– Миколо, вухам своїм не вірю! – вигукнула Люда. – Щоб ти повірив у всі ці, як ти раніше казав, жіночі вигадки, щоб мужиками крутити? Так сильно дістало?
Люда постаралася показати стурбованість на обличчі.
– Ох, Людочко, не передати, як! – важко зітхнув Микола. – Ні зітхнути, ні продихнути!
– А ти не думав, що це просто кара тебе спіткала? – поцікавилася Люда. – Кармічна! Так би мовити, і отримав він за своїми заслугами, щоб іншим не кортіло!
– Смійся, – Микола схилив голову. – Маєш право!
– М-да, – хмикнула Люда. – Так навіть нецікаво. Ну, прийшов вибачення просити, то добре, проси!
Це була маленька відплата за поведінку Миколи у шлюбі.
Микола підняв голову, скривив натхненне обличчя і видав:
– Людочко, пробач мені за все!
І голова його опустилася на груди, ніби він зробив головну справу всього свого життя, на чому заряд його енергії вичерпався.
А Люда чекала на продовження. Пафосних промов перед тим, було значно більше. І ось це: “За все!” Якось біднентко виглядає.
Оскільки продовження не було, Люда вирішила розігнати ситуацію.
– А в це твоє “Все!” увійшли розкидані шкарпетки? А зіпсована каструля, яку я, як зіницю ока берегла? А кришталеві фужери, що ти з друзями розбив? Весільні, котрі!
Микола підняв на колишню дружину здивовані очі:
– А ти ще за це хочеш?
– Я? – щиро здивувалася Люда. – Я взагалі нічого не хотіла, це ти прийшов до мене! Сказав, що тобі прощення моє потрібне, бо тебе життя дістало!
Я просто уточнити вирішила, ти тільки за фатальні зальоти вибачення просиш, або за дрібні теж тобі життя стало не миле!
– Ах, ти ж… – почав було Микола і швидко прикрив рота рукою.
– Ану-но! Не збільшуй список власних гріхів! А то ще три роки чекати доведеться, щоб потім і за це ще вибачати прощення!
Зараз Люда могла собі дозволити веселитись. Три роки минуло, як вони з Миколою розлучилися. А три роки тому їй було дуже непросто підвести межу під п’ятнадцятьма роками шлюбу. Але там вибору особливо не було…
Проживши із чоловіком у шлюбі чотирнадцять років, Люда вважала, що все в них добре.
Квартира, в якій вони жили, вже стала їхньою власністю. Точніше, їх, колись молодят, сюди пустила бабуся Люди, при цьому не подарувала, а саме пустила.
Але, коли її правнукові, синові Миколи й Люди виповнилося десять, підписала дарчу. На онука!
Жінкою вона була розумною та досвідченою, тому дарувати внучці чи її чоловікові не стала. Передбачала, мабуть…
Але тепер сім’я жила у квартирі і мала всі права щось у ній міняти без огляду на бабусю.
І Люда, і Микола працювали. Сім’я в грошах не купалася, але на життя вистачало. А як показник достатку щороку всією сім’єю вони їздили на море.
Великих сварок у сім’ї не було, а від маленьких ніхто ніколи не застрахується.
Син ріс хорошим хлопчиком, вчився добре, подавав надії, що стане великою людиною. Хоча в десять років вони всі генії, але Люда вважала, що він таким і залишиться.
Тобто, чотирнадцять років доброго розміреного життя, переконали Люду, що все вже встоялося, а далі так і триватиме до останніх днів.
Помилка! Іншого слова не підібрати. Саме помилки припустився Микола. Він свій розрахунковий аркуш із роботи не викинув.
І Люда не стала ховати образу, й одразу пішла до чоловіка із запитанням:
– Миколо, якщо ти такий великий любитель сиру, що ж ти його не їси?
– Який сир? – скривився Микола. – Що ти верзеш?
Люда підсунула під ніс чоловіку знайдений аркуш паперу.
Микола застиг від побаченого.
– Миколо, я розумію, коли чоловіки заначки роблять! Зайві гроші ще нікому не заважали! І це можна пробачити, коли це тисяча із зарплати!
Можна зрозуміти, навіть коли це десять відсотків! І це вже багато, але це хоч зі скрипом зрозуміти можна! Але ж половина! Миколо!
– А чого ти завелася?! – вигукнув той. – Ці гроші я заробив! Скільки вважав за потрібне, стільки тобі й віддав! Спасибі сказала б, що взагалі щось даю!
– Любий, ти чогось не зрозумів, чи це я не все розумію, – Люда замахала руками. – Коли я всю зарплату вкладаю в наш бюджет – це ти вважаєш нормальним, а сам при цьому, скільки порахуєш потрібним?
А якщо я купуватиму продуктів, скільки вважаю за потрібне?
А ось куплю я на себе й Валерія, а на тебе в мене грошей не вистачить, і як ти тоді заспіваєш?
– Ти це, не переборщуй! Я ж щось додому приношу!
– Миколо, ти реально не розумієш, що від кількості грошей у сімейному бюджеті я вибудовую всі наші витрати?
А ти нахабно оббираєш власну родину! Якби я знала, що у нас грошей більше на половину твоєї зарплати, ми змогли б нормальний ремонт зробити, а не косметичний, у відпустки їздити не на тиждень, а на дві! Та й синові купили б…
Господи, ти ж у сина свого береш! Миколо!
– Досить! – вигукнув він. – Усім завжди на все вистачало! І ніхто не скаржився! Чого ти зараз галас зчинила?
– Знаєш, Миколо, нормальні чоловіки, так не роблять!
– Багато ти знаєш, – скривився він. – І взагалі, відстань! А бурчатимеш, я й ці гроші віддавати не буду!
Люда такого не очікувала. Єдиним варіантом, що промайнув у неї в голові, це вимагати аліменти прямо зараз, можна навіть без розлучення.
Ну щоб хоч за сина бути спокійною. А потім уже якось вибудовувати побут та життя сім’ї. Хоча, як це робити було в тумані.
Але Люда все таки запитала:
– Куди ти хоч гроші витрачаєш?
Саме з цього питання почав розкручуватись маховик, який уже було не зупинити. А за фактом Люда взагалі була не рада, що поставила це питання.
З’ясувалося, що Микола частину грошей віддає мамі. Хто був ініціатором, невідомо, але свекруха ніколи й слова не сказала, що син їй допомагає. Ось тільки питання, хто кому мав допомагати!
У Поліни Вадимівни зарплата була вдвічі вищою за те, що Микола отримував всього. А гроші вона вимагала із сина, щоб його дружина не надто розкошувала за рахунок її синочка.
Коли цей факт розкрився, свекруха прилетіла до Люди, щоб захистити свої фінансові надходження від сина. І наговорила Люді стільки всього, що та потім цілий вечір на валерʼянці просиділа, а руки потім ще кілька днів тремтіли.
Але не всі гроші Микола віддавав мамі, була ще одна пані, яка претендувала на гаманець Миколи. І стосунки там були любовно-грошовими без можливого майбутнього.
На пряме запитання чоловікові, що це означає, і як довго триватиме, Микола відповів, що це для здоров’я і щоб дружину не відволікати від домашніх справ.
Від валерʼянки тут користі було мало. А Люда засумнівалася у своїй адекватності після таких відповідей. Вона й уявити не могла, що Всесвіт може породити лицемірство такого масштабу.
Найпарадоксальніше було в тому, що у Миколи таких поглядів на життя не було. А перед весіллям Люда з Миколою три роки зустрічалися. Жодним звуком він не сказав, що в нього такий споживчий погляд на дружину і жінок взагалі.
Коли Люда розбирала, сварячись, це питання, Микола проговорився, що це його приятель Ігор пояснив йому, яке місце має займати жінка у сім’ї та суспільстві.
А Микола так перейнявся постулатами приятеля, що палко доводив свою правоту, що жінка – це лише придаток чоловіка.
Від моменту знаходження розрахункового аркуша до розлучення, і року не минуло. Люда просто не могла цього витримати. Та й саме розлучення їй далося нелегко, але й це вона пережила. Пережила і почала жити далі.
А ось Микола після розлучення почав прозрівати.
Коли він з’їхав з квартири сина, то попрямував до Наталі. Тієї самої жінці, з якою весело проводив час.
А вона його на поріг не пустила. Сказала, що зараз не його черга!
– У мене таких, як ти, п’ять чоловіків! І вибирати тільки тебе я не маю наміру! Тим паче, селити в себе!
– Зрозуміло, – сказав Микола.
– Але якщо буде бажання зустрітись, подзвони! – вона підморгнула і зачинила двері.
Певна річ, що Микола їй більше не дзвонив. А коли вона кілька разів йому набирала, слухавку не взяв, та ще й в чорний список кинув.
І логічно, що Микола пішов до матері. Він їй стільки років допомагав! Звичайно, вона пустить його назад.
Поліна Вадимівна довго і пильно дивилася на сина, ніби бачила вперше у житті. А потім сказала:
– Це тобі мізків не вистачило, щоб утримати сім’ю! Я за це розплачуватись не збираюся! Я вже звикла жити одній і міняти щось у своєму житті через тебе не збираюсь! У готель іди, або квартиру винаймай, але в мене ти жити не будеш!
А коли ошелешений Микола дійшов коридором до дверей, мати його гукнула:
– І гроші не забудь принести! Я ремонт збираюся робити!
Зачинивши двері, Микола вже знав, що більше ніколи матері й копійки не дасть!
До речі про гроші! Їх у кишені виявилося мало. Про оренду квартири можна було навіть не думати, там відразу пару місяців оплачувати треба.
Так і на готель не вистачило б, щоб до наступної зарплати дожити. А ще треба було чимось харчуватись!
Приятель Ігор, який ділився мудрістю про сімейне життя, погодився прихистити мандрівника на пару тижнів, поки дружина була у від’їзді. Микола тільки заселився, речі розклав, з побутом визначився, а тут Оксана на порозі зʼявилася, дружина Ігоря. Їздила вона до матері, щоб із городом допомогти. А град, що пройшов нещодавно, знищив усе! У результаті сидіти в селі не було сенсу.
І тут Миколу ошелешили.
Виявилося, що Ігор лише на словах голова сім’ї, господар у домі й істина в останній інстанції. А насправді він боїться слово поперек дружині сказати!
І не тільки мовчить, а ще й усі вказівки виконує точно. А ще сам дружині чай-каву приносить, кватирки закриває і масаж ніг робить!
Тобто все те, що справжній чоловік робити не повинен! За його словами!
Микола ледве прожив до зарплати і винайняв кімнату в гуртожитку.
Проживши досить довгий час з дружиною, яка його любить, він зовсім розучився сам себе обслуговувати. А якщо чесно, то особливо ніколи й не вмів. Тому самостійне проживання стало для нього тим ще випробуванням.
Куди не кинься, скрізь проблеми. Чистий напрасований одяг, їстівна їжа, чиста підлога, свіжа постіль. Так і грошей постійно не вистачало. Не вмів він витрачати їх так, щоб вистачало.
Проживши так три роки, він вирішив:
– Треба до Люди йти! Попросити вибачення! Пообіцяти, що більше ніколи так не робитиму! А потім попрошуся назад! У нас син спільний, у шлюбі стільки прожили! Побурчить, посвариться, але прийме!
Микола видав тривалу промову, в якій вибачався за все на світі. Навіть за те, що подарунки дарував рідко і не вітав тещу з кожним святом.
Люда, доки слухала, навіть ледь не позіхнула. Хоча в підсвідомості дивувалась, як це колишній чоловік перед нею покаявся.
А потім Люда зітхнула й сказала:
– Гаразд, якщо вже тобі настільки погано живеться без мого вибачення, то я тобі його даю! Тобто, прощаю тобі все, що ти тут цілу годину перераховував!
– Дякую, Людочко! – засяяв Микола. – Ти великої душі людина! Тому я на тобі й одружився тоді!
Люда тільки кивала.
– То може, цей, – зам’явся Микола. – Я речі назад перевезу, і ми знову одружимося?
– Стоп! – різко сказала Люда. – Тобі пробачення треба було, ти його одержав! Тобто я тебе вибачила, але на цьому все! Жодних речей і «одружимося»!
Я за три роки чудово навчилася жити удвох із сином! І мене все влаштовує! А тебе, навіть пробаченого, я поряд із собою терпіти не збираюсь!
Пробачила, не значить, що я забула, що ти виробляв! І це не означає, що я повірю, що такого не буде в майбутньому!
– Людо, якщо пробачила, то давай почнемо все з початку! – Микола посміхнувся. – Дівчино, а можна з вами познайомитися?
– Ні, не можна! – відповіла Люда. – Ви мені не подобається! А ще про вас кажуть, що ви до жінок непорядно ставитеся!
Вона вивела його на сходовий майданчик і з гуркотом зачинила двері.
Задоволена усмішка ще довго не сходила з її обличчя!
Так, пробачити можна багато, а от повірити, що це не повторитися – практично неможливо!