Ох якби була жива бабуся Люби, вона б підказала їй, як підкорити серце Аркадія Петровича, а так…
Аркадій Петрович був головним лікарем, відомим професором, а ще дуже багатим. І спадщину мав від батьків і сам заробляв дуже добре.
А Люба була лаборанткою. Та довкола нього такі жінки крутилися, куди там Любі!
Говорила бабуся – вчись, дівчинко, книжки читай, завжди знадобиться.
Та які там книжки, коли дискотеки, красень Грицько і непосидюча подружка, яка так і хоче відвести хлопця.
З подружкою, до речі, вони помирилися і разом пішли в медичний коледж – ну його цього Грицька!
Тепер Люба розуміла, про що говорила бабуся, коли наполягала на вищій освіті. І про книжки розуміла.
Коли Аркадій Петрович сказав про якогось персонажа, навіть медсестра Аліна розуміюче захихотіла, а Любі потім довелося в інтернеті шукати, хто такий цей персонаж якоїсь книжки.
Добре, що був фільм, подивитися вона могла. Але не була певна, що зрозуміла правильно.
– Люба, тобі підробіток не потрібний? – спитала якось Галина Василівна.
Галина Василівна працювала в гардеробі і все про всіх знала.
Підробіток Любі завжди був потрібний. Гроші витрачати вона не вміла – отримає зарплату, побачить пальто, купить, а носити його потім і нема з чим. Висить пальто в коридорі, а Люба ходить у старій куртці. І в рваних черевиках.
– Потрібний, – сказала Люба. – А що це за робота?
Галина Василівна якось хитро подивилася на Любу.
Дівчина застигла від здивування.
– У Аркадія Петровича готувати. Там таке лихо: його дівчинка занедужала, їй спеціальна дієта потрібна. У них була куховарка та пішла. Заміж вийшла.
Ось шукає іншу, до мене звернувся.
Сніданки він сам їй готує, а ось обід і вечерю розігріває нянька! Живуть же ж люди…
– Так а що, дружини в нього немає?
Люба і так знала, що дружини немає, всі про це шепотілися. Але подробиць вона не знала, а цікаво ж було.
– Ой, та яка там дружина! Він живе на роботі. Дівчинка народилася, він не знав навіть, коли та у лікарню потрапила, мати йому зателефонувала.
Там була нехороша жінка, гуляща, царство їй небесне! Він дитину собі забрав, тепер ось виховує.
У свій час він дружину шукав, я сама бачила, як одну після роботи підвозить, потім іншу… Але щось не склалося в нього. Та не тих шукав! У нас же ж кар’єристки всі, а там із дитиною треба сидіти. Ось така, як ти, йому й підійшла б.
І підморгнула їй.
А Люба почервоніла, чи то від задоволення, чи то від збентеження.
– То він шукає куховарку, так?
– Ну так.
– Так я працюю …
– Там графік плаваючий, головне, готувати за його відсутності, він не любить зайвих людей вдома.
Ентузіазм Люби зменшився.
– Можна, мабуть. А я хіба підійду? Я не вмію це все.
– Так навчися! Три дні ти маєш, давай читай рецепти, скажеш, у коледжі вивчала з інтересу. Ну чи збрешеш щось, мені, чи що, тебе вчити!
Брехати Люба не вміла. Три дні вона майже не спала, все прочитала і рецепти напам’ять вивчила, навіть знайшла спеціальні магазини, де потрібні продукти продають.
Так вона непогано готувала, бабуся навчила. І коли пішла до Аркадія Петровича на розмову, сказала все як є.
– Ти це за три дні вивчила? – підняв він брови.
– Ну так.
– Молодець. А що так потрібна робота?
І звідки він знає?
– Потрібна.
– Добре. Ти дівчина відповідальна, я давно спостерігаю за тобою.
Серце так і підстрибнуло! Він за нею спостерігає?
– Я домовлюся з водієм, він забиратиме тебе після зміни, ти ж зранку працюєш?
– Зранку.
– От і чудово. Підвозитиме тебе. Закупівлями займається теж він, надсилатимеш йому список. Меню надсилати мені раз на тиждень, я маю схвалити. Випробувальний термін – два тижні, не спрацюємось – нічого страшного. Підійде?
– Підійде.
Люба навіть про зарплату не змогла запитати, бо боялася зробити щось не так. Хоча для Аркадія Петровича вона безкоштовно готова працювати, що вже!
Водія було звати Павло, Люба його бачила кілька разів. Обличчя у Павла було добре і просте, тому вона вирішила, що всі питання йому задаватиме.
– А вихователька у дівчинки яка? Дорога мабуть?
Люба про себе вже все вигадала.
– Ой, та яка там дорога! Вони змінюються постійно, не встежиш. Яка вже згодиться.
– А чому? Невже Аркадій Петрович такий строгий?
– Він? Ні, звісно. Бідолашний мужик, дівчина ця йому влаштовує. Маленька така, а вже так себе поводить надобре. Правильно мені бабуся казала: ніколи не одружуйся, Павлику, дівки ці життя тобі не дадуть!
– А мені бабуся казала, що навпаки: вийти заміж і горя не знати.
– Ну так і я про те саме.
– Так що дівчинка звільнити їх може?
– Ні, самі йдуть. Ти дивися, краще навіть не розмовляй з нею, твоя справа їсти варити.
– А вихователька не може готувати?
– Я ж говорю – звільняються вони. Ще й готувати! Важка дитина.
Люба думала, що Павло перебільшує. Але він не перебільшував. Це вона зрозуміла не відразу, але досить швидко: через пару днів нянька Марія прибігла на кухню вся в сльозах і хвилин десять сиділа на табуретці, витираючи мокре обличчя хусткою.
– Невже дитина так може сказати? – строго спитала Люба.
Жінка витерла сльозу й сказала:
– Ще й як може! Краще б я на кухню працювати пішла.
Може, все інакше повернулося б, але тут дівчинка прямо влетіла на кухню.
До цього Люба її не бачила – будинок був великий, Аркадій Петрович показав їй кухню, а Юля в цей час у кімнаті була.
Люба знала, що дівчинці дев’ять років і що ходить вона у третій клас, але зараз, коли побачила її, не могла повірити – дівчинка була низенька, худенька, більше п’яти років і не даси!
– Нема чого тут байдикувати, батько тобі не за це платить! – заявила вона тонким голоском, через що ситуація здалася Любі дуже комічною, і вона пирснула зі сміху.
– А ти чого смієшся? Думаєш, найрозумніша?
Люба похитала головою.
– Що ти! Навпаки, я така нерозумна, ти собі й не уявляєш! Говорила мені бабуся – вчись, Любко, а то будеш підлогу все життя мити!
– А ти що? Не вчилася?
– Ні.
– Чому?
– Та ліньки було. Із хлопчиками гуляла, на дискотеки бігала.
– Зрозуміло. Розваги для простаків.
– Що?
– Ти справді, така, чи що? Як тато тебе до кухні підпустив. Я між іншим дуже слаба. Приготуєш щось не так і…
– Готую я добре! – поспішила запевнити її Люба. – Для цього багато розуму не треба. Слухай, а може, ти навчиш мене, як грамотно говорити? Не все життя ж мені тут працювати, правда? Може, в інститут піду, бабуся потішиться там на небесах…
– Не стало, чи що?
– Ага.
– А батьки в тебе є?
– Немає. Мати покинула мене, батько має термін.
Юля зовсім по-дорослому похитала головою.
– Добре, – сказала вона. – Навчу тебе. А ти, – вона вказала пальцем на няньку. – Йди, бачити тебе не можу.
З того дня стало так – Павло забирав Любу з роботи, віз до будинку до Аркадія Петровича, вона готувала обід, а Юля сиділа поруч і вчила Любу, розповідала їй про те, що сама знала. З нянькою дівчинка так само сварилася.
– Навіщо ти так до неї? – запитала Люба.
– Та всі вони такі! Заміж за мого батька хочуть, думаєш, я не бачу? Аркадій Петрович те, Аркадій Петрович це!
– А ти не хочеш, щоб батько одружився? Кожній людині потрібна пара.
– Ні, Любо, що за нісенітниці! Не потрібний батькові ніхто, він не вміє любити. Тільки мене, хіба що.
– То, може, треба знайти стареньку няньку? Вона точно заміж не захоче.
– Я подумаю.
– От і добре. Навіщо Марійку діставати, вона хороша.
– Нічого не хороша. Добра ти Любо, так не можна.
Дорогою Люба обговорювала дівчинку з Павлом.
– Хрестити її треба, – впевнено заявив він. – Я казав Аркадію Петровичу, але він нікого не слухає, ніби сліпий стає, коли йдеться про дочку.
– Любить він її, а любов сліпа, – сказала Люба і пораділа – як гарно сказала!
Павло якось дивно глянув на неї.
– Нічого не сліпа. Коли любиш, навпаки, все бачиш так, ніби світ прозорий і чіткий.
– Павлику, як ти гарно говориш! Тобі поетом треба бути, а не водієм!
– Ой, та певно! Просто читати люблю. Ти, Любо, що читаєш?
– Нічого. А треба?
– Звичайно, треба! Я тобі принесу.
Читати Люба не любила. Але їй хотілося говорити так само красиво, як і Павло, тоді, може, Аркадій Петрович зверне на неї увагу. І вона почала читати те, що Павло їй приносив. А потім обговорювати дорогою.
З Аркадієм Петровичем вона більше спілкувалася у повідомленнях – надсилала меню, він затверджував, іноді просив щось додати.
Два тижні пролетіли непомітно, він похвалив Любу і сказав, що й надалі працюватиме. Платив добре. Але все одно дивився крізь неї. Тільки раз подивився з подивом і уважно:
– Юля каже, що ви подружилисч?
Люба знизала плечима.
– Вона любить на кухні сидіти.
– Ну… Це добре, звісно, але їй треба уроки вчити.
– Так вона вчить! Розумна така, ох! Ви б тільки цей… Знайшли їй іншу няньку. Старшу, бабусю якусь. Ці жінки їй про матір нагадують, я так думаю. Тому вона їх не сприймає.
Аркадій Петрович нічого не відповів. Але через три дні і справді знайшов старшу жінку. Юля не те, що її прийняла, але принаймні не діставала. А вже Люба на сьомому небі була – немов бабуся поряд була, така гарна жінка виявилася!
Якось Аркадій Петрович повернувся додому раніше аніж зазвичай. Люба ще була в нього, тільки-но обід приготувала.
– Юлю, йди у свою кімнату, – сказав він.
Люба запереживала – невже її звільнить? Напевно, йому не сподобалося, що вона з дівчинкою на кухні спілкується.
– Аркадію Петровичу!
– Стривай. Дай скажу. Любо, ти так добре ладнаєш з Юлечкою, ніхто ще не був з моєю дочкою таким дружнім. І я ось що подумав…
Розумію, що я немолодий, та й робота в мене така…
Зате будеш як у Христа за пазухою, це вже я тобі обіцяю – ні про що тобі більше не доведеться турбуватися, Любочко.
Від подиву у Люби аж рот відкрився. Невже це все правда? Чи вона спить і бачить сон?
– Ви що це, заміж мене кличете, чи що? – несміливо запитала вона.
Аркадій Петрович кахикнув і кивнув головою.
– Ну так, кличу.
Дивно, але Люба не відчувала того щастя, яке мала відчувати.
Це що, виходить, вона не хоче заміж за Аркадія? Але як так? Такий чоловік… Ні, не може вона йому відмовити! Чи може?
– Аркадію Петровичу, а скажіть чесно – ви через Юлю мене заміж кличете? Хочете, щоб мама в неї була хороша?
Аркадій Петрович зітхнув.
– Звісно, хочу, Любо, я ж так винен перед нею – якби я був поряд, коли вона народилася, все б раніше виявили, а тепер стільки наслідків… Але ти не думай, справа не тільки в ній. Ти гарна дівчина, Любо, кращої дружини мені не знайти – гарна, добра, хазяйська…
– Аркадію Петровичу! Я ж і надалі можу у вас працювати. Юля підросте, вона дівчинка розумна, не потрібна їй нянька. А дружити я з нею й так можу. Ну, хочете, хрещеною її стану? Бо ж вона не хрещена у вас? Знаю, що не хрещена, мені Павлик казав.
Сказала і почервоніла. Сама не зрозуміла, чому.
– Значить, відмовляєш мені? – похмуро запитав Аркадій Петрович.
Люба зітхнула.
– Добре, не біда, – втішив він чи то Любу, чи самого себе. – Головне, що ти згодна поруч із Юлею бути. Хрестити, кажеш? Не вірю я в це, але якщо треба – похрестимо. А в хрещених кого покликати? Павла, чи що?
Люба знову густо почервоніла і кивнула.
Здається, Аркадій Петрович швидше за Любу все зрозумів.
– Значить, Павла. Ну, змовилися, виходить. Пізно вже, я зараз попрошу його додому тебе відвезти.
– Та що ви, Аркадію Петровичу, не треба!
Той подивився на Любу, гірко посміхнувся і сказав:
– Ох, не розуміє він свого щастя!
Люба не зрозуміла, про що говорить Аркадій Петрович. Але це й не дивно, нерозумна вона. І не місце їй поряд із такою людиною.
А з якою тоді? Цього Люба не знала.
Але в грудях розливалося щось солодке, тягуче, тривожне.
Люба навіщось підфарбувала губи, посміхнулася відображенню в дзеркалі і пішла вниз, чекати на Павлика…